Олександр Алфьоров: «Більшість українців погодилася на деімперіалізацію»

Перейменування вулиць і площ в Україні виявилося нашим громадянським внеском у піднесення національної самосвідомості.

Історія України — від давніх і до сучасних героїв — стає ближчою кожному українцеві, за неї хочеться відповідати.

Про це говоримо з кандидатом історичних наук, науковим співробітником Інституту історії України НАН України, теле- і радіоведучим Олександром Алфьоровим.

«Деімперіалізація — це подолання спадків окупації»

— Пане Олександре, перейменування зросійщених та совєтизованих вулиць і площ виявилося абсолютно органічним на тлі загального піднесення нашого рівня патріотизму. Окупанти відповіли на це тим, що на сході України почали повертати старе. Наприклад, вулиця Леніна з’явилася в Маріуполі, почали з’являтися монументи Леніну... Чому в них триває совєтизація, невідтворюваність у сучасності російської «культури»?

— Ми маємо в першу чергу розуміти, що весь сьогоднішній дискурс російської федерації набув розуміння «росія — спадкоємець ссср». Відповідно до цієї тези весь їхній ідеологічний наратив ґрунтується на совєтському спадку і на наслідуванні його. Тому коли вони ставлять пам’ятники Леніну, називають вулиці на честь Леніна — це не що інше, як їхні маркери ідентичності, що насправді єдині, які залишилися для росіян сьогодні, — це маркери, пов’язані з совєтським союзом, з їхнім єретичним православ’ям, а також з війною, агресією.

Тобто все це є сукупність, яку ми називаємо «русскій мір», а вони це вкладають у державну ідеологію. І концентрація цієї державної ідеології у них відбувається дев’ятого травня, коли всі ці маркери їхньої сьогоднішньої ідентичності сходяться воєдино: і якийсь дідусь, який несе портрет Сталіна, і православний батюшка з іконою Миколи II, і поруч парад «безсмертного полку», і червоні прапори, георгіївські стрічки, — ця вся неадекватність.

Імперії нездатні пояснити символи сакральності сьогодення, тому, коли ми у росіян запитаємо, що означає їхній прапор, за який вони гинуть, ніхто з них цього не скаже. Історично це перевернутий прапор нідерландського флоту XVII сторіччя, а для росіян це просто черговий маячок, який маркує їхню ідентичність, але вже нічого не позначає. Тому так само ці маячки, які їх ідентифікують, — це Ленін, це Сталін, це совєтизація, — але які насправді для них, для тих багатих москвичів, для тих багатих петербуржців нічого не позначають.

У росіян немає своїх сучасних маркерів ідентичності. Через те, що вони — імперія, вони нездатні виробити єдиний маркер, який задовольняв би потреби, скажімо, своєї ідентифікації як росіянина від Камчатки до Калінінграда. Відповідно вони користуються маркерами, які давно зникли, але мають якусь певну історичну тяглість, тому на сьогоднішній день у росії не існує якихось історичних постатей.

— Я дуже мало бачила людей, які б виступали проти перейменування вулиць і площ. Зазвичай це «вата». Але більшість людей щиро пішли на це...

— Дуже багато погодилися на деімперіалізацію, я сказав би так, тому що цей процес набагато ширший, ніж дерусифікація, декомунізація, десовєтизація. Це деімперіалізація — подолання спадків різного характеру, пов’язаних з імперською окупацією України, яка мала різні форми — чи російської імперії, чи совєтського союзу, чи навіть сьогоднішньої російської «п’ятої колони», яка ставила пам’ятники Катерині II у незалежній Україні.

Багато людей сприйняло перейменування позитивно, бо насправді мешкати в містах, селах, які наповнені незрозумілими ідентифікаторами сьогоднішнього простору, просто неможливо. Люди, здатні підняти очі з-під ніг і відвести свій погляд від холодильника та телевізора, бачать, що вони живуть у містах та селах, які глибоко пов’язані з колишнім імперським спадком.

Проте абсолютна правда, що є частка людей, які не сприймають перейменувань. І тут усі пояснення не діятимуть, тому що люди насправді не за тих осіб, які увічнені на вулицях, — вони глибоко вражені тим, що заходять у їхній особистий простір, де їм легко не думати про історію, де їм легко нести ті ідеологічні навантаження, які вони отримали в школі чи в дитинстві; тобто ці люди захищають, грубо кажучи, не Теодора Драйзера, Ломоносова чи Марію Боровиченко, — вони захищають себе і цим роблять величезну помилку, тому що вони насправді не думають про своїх дітей та онуків, які потім запитають, чому батьки або бабусі-дідусі змушували їх вірити в «мильні бульбашки», в чергові ідеологічні міфи через назви, які несуть в собі комплекси меншовартості.

У контексті цієї позиції треба в першу чергу розуміти, що за нами є історія, і вона різна, що історія України не зупинилась на добі совєтського союзу чи на інших періодах, пов’язаних із нещодавнім минулим. Історія України велична. Але ті, хто намагається законсервувати її, це насправді ті люди, які ніколи нею не цікавилися, їм дивно, чому напали росіяни, виявляється, що для них війна почалася у 2022 році.

«Сьогодні вулиці Києва переповідають його тисячолітню історію»

— Ви очолювали комісію з перейменування вулиць та площ Києва. Там 467 вулиць. Розкажіть, будь ласка, про вашу роботу.

— Члени комісії були делеговані різними інститутами Національної академії наук України та Інститутом національної пам’яті, тобто це була фахова кваліфікована комісія, яка складалася з мовознавців, літературознавців, мистецтвознавців, спеціалістів з декомунізації, істориків, краєзнавців, громадських діячів. І відповідно комісії надали 467 назв ву­лиць, які, за баченням київської громади, підпадали під дерусифікацію.

З тих 467 вулиць нами було виділено три групи: перша — це ті вулиці, які свого часу пройшли громадське опитування та розгляд у комісіях, але з якихось причин не були проголосовані, ми ці вулиці направили до міськради на голосування; друга категорія вулиць — це вулиці, яким слід повертати історичні назви, відповідно рейтингове голосування за них не проводилося; третя група вулиць — це вулиці, які не підпадали під рішення міськради про перейменування вулиць, пов’язаних з російською федерацією та її сателітами, але мають певний резонанс, і ми розуміємо, що по них ситуація була 50:50, ми їх вирішили залишити як резервні вулиці, які можна буде в подальшому перейменувати на честь інших видатних українських діячів, героїв і перемог української армії.

Таким чином ми не зупинили процес перейменування на червні 2022 року. І залишилися 297 вулиць, яким кияни рейтинговим голосуванням обрали варіанти назв і за них голосували.
Хочу зауважити, що комісія працювала без перерв, без вихідних, за цей час ми опрацювали понад 12 тисяч варіантів назв вулиць і виробили спеціальні критерії для опрацювання: доцільність, логічність, історичне тло, топонімічна архітектура Києва в цілому, — тобто дуже багато критеріїв існувало, і ми ними корегували нашу діяльність.

Зрозуміло, що після рейтингового голосування значна група людей, яку можна поділити на дві категорії, — це любителі совєтського союзу та росії, імперської ідеології, — почали чинити спротив перейменуванню, і друга категорія — це люди, які є експертами з ковіду, інфляції, війни, стали фахівцями і з перейменувань, саме вони почали особливо наполегливо грати на патріотичних відчуттях, і, окрім дописів в соціальних мережах, це були персональні дзвінки членам комісії, виглядало це так: одні говорять, чому не уславлено козацьких полковників (перелік), інші кажуть, чому не уславлено більше дисидентів (перелік), потім — чому не уславлено митців (перелік), чому не уславлено героїв Української Народної Республіки (перелік).

Насправді всі діячі, пов’я­зані з визвольними змаганнями, дисидентами, козацькою добою, княжою добою, митцями, — уславлені. І серед цих імен має бути баланс. Для цих людей відповідь дуже банальна: очевидно, що треба любити Київ, а не себе в Києві.

— Серед назв 297 перейменованих вулиць є і сучасні герої — Роман Ратушний, Катерина Гандзюк, Максим Левін...

— Є дуже багато сучасних героїв. І тут я хотів би наголосити, що на сьогоднішній день вулиці Києва органічно переповідають тисячолітню історію нашої столиці. Ви не знайдете більше того совєтського принципу, коли, окрім старих назв, переважно були назви XIX-XX сторіччя. Сьогодні містяни побачать ці вертикальні стовпи, які йдуть через тисячоліття нашої історії, кияни почують титули князів, вони почують діячів XI, XII, XVI, XVII сторіч, вони відчують у тому числі назви, пов’язані з Магдебурзьким правом, — все це дозволяє говорити, що комісія спромоглася зв’язати всю історію тисячолітнього Києва в топоніміці.

— У назвах вулиць увічнені також іноземні митці, наприклад, Рей Бредбері, Астрід Ліндгрен...

— Є іноземні діячі, і критикам я хотів би наголосити, що в Києві, як у кожній європейській столиці, має бути представлена світова культура. І вулиці, наприклад, на честь французьких діячів, які підпадали під декомунізацію, ми замінили на честь інших французьких діячів — Ромена Роллана замінили на Жуля Верна. Таким чином ми не завдали ляпаса французькому народу чи американському, чи чеському, чи іншим народам, у яких би ми забрали вулиці на честь їхніх діячів і просто таким чином порушили би дипломатичну етику.

— Загнали Черчилля аж на Червоноткацьку...

— Це перейменування на честь лідерів, і маємо розуміти, що при найменуванні ву­лиць ми відходили від імперської архітектури назв. Тому що саме імперці надають назви на честь видатних людей у центрі міста. Насправді ми говоримо про меморіалізацію і побудову національної ідентичності, сакрального простору в центрі. Тому, звісно, ми в центрі називали вулиці на честь українських діячів, але розуміючи, що є логіка меморіалізації, яка не потребує насправді на честь союзників називати тільки центральні вулиці. Логіка меморіалізації не потребує, щоб на честь героя Другої світової війни називали школу, бібліотеку, вулицю, площу і ставили пам’ятник. Це підхід, характерний для тоталітарних культур.

— А коли вже будуть перейменовані ці вулиці?

— Комісія здійснила свої побажання, опрацювала рейтингове голосування, яке надали кияни, і зараз ми надаємо ці рішення до міської ради. Депутати мають на сесії міської ради проголосувати за ці побажання громади та експертної групи. Ми очікуємо, що в другій половині наступного місяця у нас на київських вулицях з’являться нові назви.

Це 297 назв вулиць, які проголосовані у рейтинговому голосуванні, і плюс близько 50 вулиць, яким повертають історичні назви або вони голосуються за процедурою довершення результатів попередніх громадських обговорень та комісій. Наприклад, кияни, які голосували, не побачили вулиць Героїв Сталінграда чи Дружби народів, бо щодо них уже є обговорення комісії довоєнного стану, і є громадське обговорення перейменувати вулицю Героїв Сталінграда на вулицю Володимира Івасюка, а вулицю Дружби народів — на вулицю Миколи Міхновського.