Зректися символів нападника: топоніміка Києва остаточно не вималювалася після голосування за нові назви

Закінчилося голосування за пропозиції щодо перейменування 296 вулиць, провулків та площ столиці. І хоча його результати носять лише рекомендаційний характер (на сесію Київради можуть бути винесені не остаточні варіанти, які набрали більше голосів), уже можна спробувати відповісти на декілька найважливіших запитань.

Чи на часі були такі масштабні перейменування саме зараз?

Чи добре було організовано процес збирання та обговорення пропозицій щодо нових назв?

Що потрібно зробити, аби рішення Київради з цих питань були якіснішими?

Чайковський на слуху

Відповідь на перше запитання: однозначно так. Навіть після проведеної п’ять років тому «декомунізації» символічний простір Києва залишався значною мірою неукраїнським. Його переповнювали топоніми з іменами не лише російських військовиків, а й учених, письменників, митців тощо.

Причому не лише першорядних, а й другої та третьої руки. На карті міста залишалися десятки назв російських міст, регіонів, річок тощо. В умовах жорстокої розв’язаної проти нас війни таке наповнення міського топонімікону символами «русского міра» ставало вочевидь неприйнятним.

Відкладання справи на потім могло б розтягнути все на десятиліття (маємо вже в Києві прецедент, коли процес «дерадянізації» топонімікону було майже заморожено на два десятиліття, від 1994-го по 2014 рік). Бо завжди виникатимуть проблеми, що здаватимуться гострішими від топонімічних.

А ось ствердно відповісти на друге запитання я не можу. Вже перший оприлюднений міською владою список на 467 назв, які пропонувалося змінити, викликав багато запитань.

Почнімо з того, що в нього потрапило й багато суто українських імен, зокрема й таких національних класиків, як поети Павло Тичина й Микола Бажан, композитор Костянтин Данькевич, художник Микола Глущенко тощо (і навіть Богу духу винний неймовірно талановитий Василь Чумак, 19-річним замордований денікінцями).

Звісно, всі вони жили за тоталітаризму і мали ті або інші «скелети в шафі». Але всі вони зробили визначний внесок в українську культуру. Схоже, що це усвідомили й керівники міста — у винесеному на голосування скороченому списку 296 назв жодного з названих вище імен уже не було.

Та й з росіянами не все так просто. Адже разом з імперіалістами та українофобами (Пушкін, Достоєвський, Булгаков тощо) були і люди, щиро прихильні до України (Рилєєв, Тургенєв, Лєсков, Герцен тощо), які гідні того, щоб їхні імена лишалися в розумній кількості на нашій карті — разом з іменами інших прихильних до нас іноземців.

Були й етнічні українці, які, зберігаючи любов до свого народу, в умовах імперії думали й творили російською (Гоголь, Короленко, Ушинський тощо). До всіх цих постатей повинен бути диференційований підхід.

Спробую проілюструвати це на одному прикладі, який нині в багатьох на слуху. Вважаю, що ім’я Петра Чайковського повинне залишатися на карті Києва — як одне з багатьох тисяч інших імен, присутніх у назвах вулиць.

Адже композитор мав українське коріння і був тісно пов’язаний творчістю з Україною. Але воно однозначно не повинне залишатися в унікальній назві провідного національного музичного вишу — НМАУ. Спроби терміново зробити з Чайковського «українського композитора» здатні призвести тільки до дискредитації тих, хто таке серйозно пропонуватиме світові.

Прерогатива власників смартфонів

Варто наголосити на очевидному: в кожному окремому випадку слід ухвалювати не лише рішення щодо окремої назви, а й щодо того, як вона «лягатиме» на всю карту міста, як з усіма іншими.

Недоречно увічнювати великого національного класика в назві маленького провулка. І так само недоречно пропонувати назвати іменем симпатичного, але не першорядного діяча великий проспект.

Особливість Києва в тому, що він — столиця. Отже, тут у топоніміці мають бути присутні не лише імена славних киян, а й увесь національний пантеон в усіх його регіональних зрізах.

Мають бути присутні й міста та річки всієї України (досі тут були особливо помітні своєю чужістю й недоречністю всілякі «волзькі», «курські», «тихорецькі» й «магнітогорські»). Мають бути присутні й назви іноземних столиць та провідні постаті інших культур (звісно, насамперед пов’язані з Україною).

На жаль, усього цього принципово не можна досягнути загальним голосуванням «киян і гостей столиці». Таке до снаги тільки порівняно невеликому колу експертів-фахівців, які мають змогу попрацювати в тиші. Звісно, тільки за умови, якщо ці експерти поділяють викладені вище принципи.

 Натомість у місті спершу зібрали всі пропозиції щодо всіх 467 об’єктів, а потім усі пропозиції, що надійшли щодо 296 об’єктів, винесли на загальне голосування, яке тривало лише шість днів. І це виявилося найпроблемнішим моментом усієї процедури.

Насамперед наразі незрозуміло, що буде з рештою 171 назвою, принаймні частину з яких теж конче необхідно буде змінити. Хоч, безумовно, варто й мати певний «резерв» назв — бодай для оперативного увічнення на карті столиці тих імен чи подій, які безумовно повинні на ній бути.

У голосуванні міг узяти участь кожен, хто зареєструється в додатку «Київ цифровий». І тут виникла значно серйозніша проблема. Адже така реєстрація можлива тільки для власників смартфонів. Тому ті, хто досі користуються старими кнопковими мобільними (як автор цих рядків) або з якихось причин узагалі відмовляються від мобільних (як це досі робить Джордж Сорос), виявилися апріорі дискримінованими — персональний комп’ютер з інтернетом їм ніяк зарадити не може.

Художник Яків Гніздовський програв «Хімічній»

Нарешті, про сам процес голосування. «Клікнувши» по теперішній назві вулиці, його учасник виходив на довгий (часом до трьох десятків позицій) список пропонованих варіантів. З них 3-4 наводилися як «рекомендовані топонімічною комісією», решта йшли як певний доважок.

На жаль, при цьому будь-яка додаткова довідкова інформація про тих і те, кого (або що) пропонувалося увічнити, і про мотиви такого увічнення (наприклад, діяч жив на цій вулиці) була відсутня.

За таких умов багато учасників голосування по кожній з окремих назв часто діяли наосліп, «клікаючи» по першій позиції, підтриманій комісією (або ж керувалися суто емоційними порухами).

Напевно, саме тому вулицю Магнітогорську при голосуванні вирішено перетворити на безлику «Хімічну», — бо ж більшість учасників просто не знали про блискучого світової слави митця Якова Гніздовського, який врешті опинився на другій позиції.

Напевно, з тих-таки причин вулицю Нахімова пропонується зробити Квартальною (а столиця залишиться без імені Лазаря Барановича). Особливо прикро, що вулиця Ломоносова перетвориться на «Наукову» (створюючи плутанину з розташованим не так далеко за київськими мірками проспектом Науки), а поза картою Києва опиняться і світової слави математик, друг Тараса Шевченка Михайло Остроградський, і талановита математикиня Юлія Здановська, яка тут жила і 22-річною загинула в березні волонтеркою в бомбардованому рашистами Харкові.

З таких самих причин не буде (наразі) й вулиць Іннокентія Гізеля, Данила Братковського, Леонтія Тарасевича, родини Тарновських, Григорія Кочура, Івана Дзюби та багатьох інших славних українців.

Запропонована методика неминуче мусила призвести й до казусів, коли ту ж саму назву учасники голосування вирішили надати двом різним вулицям (наприклад, вулиці Астраханську і Брянську пропонується назвати іменем страченого росіянами борця за волю Білорусі Кастуся Калиновського).

Реалізація волі учасників голосування призведе й до технічних проблем (неминуче виникатиме плутанина між вулицями Петра Гулака-Артемовського і Семена Гулака-Артемовського; у таких випадках доцільною є різна форма увічнення: наприклад, назва вулиці і назва установи, спорудження пам’ятника тощо).

Але в цілому результати голосування виявилися значно кращими, аніж можна було очікувати. З карти столиці не лише зникнуть «російські» назви (шкодуватиму лише за Тургенєвською — Іван Тургенєв дружив із Шевченком, протегував Марка Вовчка й на письменницькому конгресі у 1876 році озвучив протест проти Емського указу, написаний Драгомановим).

На ній водночас з’являться десятки й десятки конче потрібних українських назв. Для мене своєрідним актом історичної справедливості стане перейменування вулиці Пушкінської (не забуваймо: сьогоднішня війна путіна йде напряму від пушкінського «Славянские ль ручьи сольются в Русском море? Оно ль иссякнет? Вот вопрос!») на вулицю Євгена Чикаленка, який не лише закликав «любити Україну до глибини своєї кишені», а й фактично єдиний фінансував усе українське відродження межі ХІХ і ХХ століть.

На цій карті з’являться і конче необхідні для столиці великої європейської держави імена Данте Аліг’єрі, Рене Декарта, Гете, Жуля Верна, Вінстона Черчилля, Голди Меїр, Енді Воргола та багатьох інших постатей.

Дуже хотілося б, щоб комісія, готуючи проєкт рішення Київради, не ставилася до результатів голосування як до догми, а ще раз подумала: чи не варто з міркувань цілісності карти столиці вибрати десь не перший, а другий варіант (і тоді, можливо, ми отримаємо-таки вулицю Якова Гніздовського, а не безлику Хімічну). Але й зволікати з ухваленням такого рішення Київради вже не можна: час війни вимагає рішучих дій.

А ось коли дійде до решти об’єктів топоніміки, присутніх у первісному списку на 467 назв, тут до їхнього найменування безумовно варто буде підходити ретельніше, ще раз проаналізувавши всі вартісні пропозиції, які вже надійшли і які в «першому турі» не було реалізовано. І нехай би фахова топонімічна комісія тоді сама «прив’язала» ці пропозиції до карти міста і вже цю цілісну систему винесла на обговорення киян та всіх громадян України. Матимемо шанси отримати тоді якісніший кінцевий результат.

Максим СТРІХА,
депутат Київради і член міської топонімічної комісії в 1990-1994 рр.,
двічі заступник міністра освіти і науки