Зе-рейтинг — понад усе: небезпека владного популізму посеред розпалу війни

І тижня не минає, щоб зацікавлені політикою не перемелювали чергові не лише військові, а й політичні підтексти різних рухів Банкової.

Порушення перемир’я, яке українські політики оголосили на період війни, мало статись. Бо як же без «промацування» політичної гри можновладцями.

Схоже, нас чекає спекотне літо не лише від вогнів і вибухів війни, а й через внутрішньополітичну боротьбу. Це фірмовий стиль сьогоднішніх мешканців офісу президента.

Чого варто лише те, що влада влаштувала інформаційну блокаду нелюбимим ЗМІ, створивши своє медійне прокрустове ложе в стилі кремлівської пропаганди — «Єдині новини».

А опальних медійників назвала «нарцисами». Вочевидь, знехтувавши дуже важливою складовою інформування суспільства: в людей у критичні періоди зростає попит на антисистемні речі, щоб можна було порівнювати, аналізувати й робити власні висновки.

А в ситуації мономовлення таке системне вилизування влади викликає зворотну реакцію — несприйняття.

Але пан Зеленський не особливий, він, як і всі у великій політиці та бізнесі, мотивується трьома речами: владою, грошима або сексом, у третьому значенні — дуже хоче всім без винятку подобатись. І активізацію та підтримку цієї сексуальної опції якраз покладено на платформу «Єдиних новин».

Зеленський почав гостру боротьбу за своє політичне майбутнє, намагаючись втягнути у свої ігри всіх. Навіть Захід. Він там зараз дуже гарно виглядає, і саме Захід для президента наразі найкращий піарник.

Порядок денний політичний

Отже, сокиру політичного протистояння відкопали з пафосом. Махнули нею одразу по кількох знакових постатях української політики та війни з росією.

Топовий персонаж, із яким у влади давня заруба, — це, звісно, Петро Порошенко. На нього інформаційно спустили з ланцюга для цього ж і взятого під варту Медведчука.

Можна було б запитати: навіщо владі захотілось не випускати Петра Порошенка на Генасамблею НАТО, якби не знали нинішні на Банковій, що п’ятий президент має вагу і вплив за кордоном. Що таланту дипломата йому не позичати.

Відважний командний атлант південного фронту України генерал Марченко під підпискою про невиїзд мужньо захищає Миколаївщину.

За що звільнили начальника СБУ Харківщини Романа Дудіна? За те, що, як він сам написав у своєму фейсбуці: «Єдине, за що мене можна покарати з початку війни, — це за те, що я 24 лютого видав зброю людям.

Але якби я цього не зробив, Харків був би окупований. У перші дні лютого, коли західні ЗМІ постійно «кричали» про ймовірність російської інтервенції, «прийшло повідомлення про те, що з Харкова виводять 92-гу бригаду.

Місто залишалося без боєздатних частин ЗСУ. Зараз пригадую про «офігіваніє» від ситуації, а також зустріч із В. Залужним на трасі та домовленість про залишення бригади до 1 березня.

Бійці саме цього підрозділу прийняли на себе перші бої, а «наружка» СБУ знімала координати для «арти», під’їжджаючи впритул до колон росіян».

Далі — за що «травлять» відважного військового журналіста Юрія Бутусова з погрозою-закликом посадити за «шпіонаж»?

За що заведені й досі висять кримінальні справи над Олександром Турчиновим, Тетяною Чорновол, котрих просто з окопів викликають до суду.

А за що під роздачу потрапила вже ексомбудсман із захисту прав людини Людмила Денісова? Як посміла світу розказувати всю правду жорстокої розправи з українцями — дорослими й малими? Депутати Європарламенту були чимало здивовані цією відставкою.

Ну, Денісова для «слуг» політично чужа — вона з тієї частини команди Юлії Тимошенко, що злились з Народним фронтом Арсена Яценюка.

А от чому отримала на горіхи і своя «слуга» — міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ірина Верещук? Також забагато говорила на загал? Про що? Про обмін полоненими, особливо що стосується захисників Маріуполя — «азовців».

До кого наступного у влади будуть претензії кримінального характеру, чи, бува, не до самого генерала Залужного?

Порошенка треба було б придумати

Отже, на інформаційну сцену вишикуваних під владу об’єднаних новин теле- і радіоканалів випустили показання у стилі роздумів арештованого та звинувачуваного в державній зраді Віктора Медведчука проти Петра Порошенка. Це мало статись.

І якби Порошенка не було, то його варто було б придумати. Бо треба готуватися до виборів, а війна загострила в суспільстві свої сокири чималої кількості запитань із розряду «зради» до чинних високопосадовців.

Чи почули ми щось нове в оприлюднених СБУ «відеовідвертостях» Медведчука? Звісно, ні. Він із точки зору суду цінна особистість. А от з точки зору публічного дискурсу його репутаційна вага, м’яко кажучи, вкрай мала. Довіри до його слів іще менше.

А що, комусь іншому можна й не повірити, а от Медведчуку? Подумаєш, йому світить пожиттєве «За зраду Батьківщини». Він же просто кум путіна. Навіщо йому брехати?

Кум того самого путіна, котрий ненавидить український народ і готовий його фізично знищити. Подивіться на гетто в Маріуполі й не думайте, що у Львові було б краще.

А що ми насправді мали б почути з показів головного керівника агентурно-колабораційної мережі рф в Україні Медведчука? Може, про те, що створював в Україні мережу ФСБ упродовж усіх років незалежності?

Може, про те, як РФ проводила й фінансувала політичний вплив на Україну? Через Партію регіонів, ОПЗЖ, контрольованих псевдонаціоналістів?

Може, ми хотіли почути про канали фінансування п’ятої колони. Про ведення інформаційної пропаганди, фінансування телевізійних, друкованих, інтернет-ЗМІ та ключових виконавців цих завдань: редакторів, журналістів, політологів, експертів.

Ми хотіли б почути про ключових агентів, які зараз здають дані про пересування й перебазування наших військ: боєприпасів, запасів палива, критичну інфраструктуру.

Ми хотіли б почути про структуру й керівників цих агентурних мереж. А також про мережу колаборантів ОПЗЖ, які стають основою колаборантської влади на окупованих територіях.

А ще хотіли б почути про розстріл Майдану в 2014 році та сприяння організації цих розстрілів — проросійських політиків усередині України з іменами, фактами, цифрами.

Хотілося б почути про організацію сепаратистського заколоту на Донбасі в 2014 році й агентуру Партії регіонів, яка була задіяна в цьому. Також з іменами, фактами й цифрами.

Про організацію подій в Одесі 2 травня 2014 року. Про виправдання російської агресії і просування ідеї «русского міра» в Україні протягом усієї війни.

Чому нікого не цікавлять покази Медведчука на його кума путіна? Також з іменами, фактами, цифрами. А ще Медведчук — усе ще співвласник телеканалу «1+1», що є головною зіркою об’єднаного телемарафону.

Але нічого із вищезазначеного, схоже, не цікавить ні ОПУ, ні спецслужби. Замість цього суспільству підсовують якусь «дешевку», фуфло, фейк, зліплений на коліні.

Підозрюваний зачитує на камеру узгоджений текст, очевидно спрямований проти головної опозиційної сили, голослівні ствердження, що не пройшли жодної верифікації і таким нехитрим чином піднесені суспільству. Таке відчуття, що лише ці покази й були потрібні режисерам цього відео.

Цікаво, це тепер нова норма СБУ оголошувати покази підозрюваного на камеру до закінчення слідства і навіть до елементарної перевірки цих показів?

Для чого таким чином СБУ під час війни влізає у брудні політичні ігри? І саме така ідіотська політична гра, зрежисована вистава розколює країну, замість того, щоб її об’єднувати під час війни.

Одне питання: навіщо? Може, тому, що суспільство почало ставити незручні запитання про провал підготовки до війни, про котру, як сказав президент Зеленський іноземним журналістам, він знав ще за рік до її початку?

Загалом у нашій сьогоднішній політичній ситуації чимало незрозумілого з неясними перспективами.

Наперсткова гра популістів

На Заході спочатку скептично ставилися до здатності України захистити себе, не довіряли нашим словам, коли ми говорили, що в нас є українська політична нація, що українці єдині в патріотичному пориві.

Тепер чуємо від західних партнерів, що Україна чинить опір, зокрема, тому, що в неї таки є лідер — президент Володимир Зеленський, із яким українцям неймовірно пощастило.

Так, нам справді пощастило в тому сенсі, що нашим президентом є російськомовний єврей, це одразу рубає під корінь усю російську пропаганду про «українських нацистів» при владі.

І ми захищаємося не тому, що в нас такий президент, а тому в нас такий президент, бо українці захищаються. Бо є армія та суспільство, які ведуть цю боротьбу.

Водночас, довоєнний популізм президентської команди знову на п’єдесталі. Послухайте, що говорить Андрій Єрмак, не кажучи вже про Олексія Арестовича.

Вони повторюють мантру про найвеличнішого лідера. Єрмак, виступаючи в Chatham House, сказав, що Україну так багато критикували за відсутність реформ, а тепер ви бачите, як ми чинимо опір, тож ми все робимо вірно.

Здавалося б, влада мала зростати й робити висновки з власних помилок, але натомість і далі кермує популізм, напади на опозицію, часом зовсім дріб’язкові, дошкульні. Єрмак розповідає, що якби Зеленський був президентом у 2014 році, ми не здали б Криму.

Але згадаймо, Зеленському, аби стати президентом у 2014 році, треба було б щонайменше бути на Майдані, а не розповідати про «ебонітові палички», а в 2016 році — про «країну-порноакторку». Хоч екзистенціальна ситуація війни дає можливість проявитися як кращим, так і гіршим рисам, і у випадку президента проявилися кращі.

Водночас унаслідок зачарування світу Україною та її лідером месіянізм, який ніс Зеленський разом зі своєю командою до війни, може посилитися.

Є небезпека спроб монополізувати владу. Згадайте, що у виступі перед російськими журналістами Зеленський шкодував про відсутність абсолютної більшості його партії й на місцях.

Ухвалено закон, який фактично блокує участь іноземців у наглядових радах державних компаній, адже ставить за умову фізичну присутність на їхніх засіданнях. Цього не можна було зробити навіть під час пандемії.

А що говорити про війну. І заява генпрокурорки Ірини Венедіктової щодо продовження справи Порошенка підсилює враження, що влада думає не тільки про перемогу у війні, а й про власні повоєнні рейтинги, а це вже прикро.