Спроба метафізичного краєзнавства: українська національна ідентичність Харкова

Через війну очищується не тільки голова, в якій уже немає місця геополітичним химерам, а й саме місто, як би це трагічно не звучало.

Таке вже було на початку незалежності, коли в Харкові стали закривати заводи всесоюзного значення, люди потяглися на городи, повітря очистилося й довкола запахло близьким морем.

Українці тоді нагадували аборигенів на острові, звільненому від колонізаторів, які згадали, що вони мають власну, не радянську історію.

Війна знищує місто, в якому зникають культурні пам’ятки, але не історична пам’ять. Ми згадуємо те, що було раніше на тому чи іншому місці, який вигляд мала та чи інша споруда, але при цьому міркуємо не про реанімацію Харкова, а про його відродження — саме як українського міста.

В якому міський голова не на десятий день війни став би звертатися до мешканців як до «українців», а не «дорогих харьковчан».

Таким чином, цілком можливо, що під час руйнувань зникне не лише «харківська» свідомість, а й упевненість у тому, що «Харьков — русский город». Власне, вже зникає — разом із людьми, інфраструктурою, колишньою вірою в «дружбу народів».

Гірко й трагічно це усвідомлювати, але саме зараз колишній український «острів» із колоніальним минулим, яким було місто до війни, знову зможе згадати про власну національну ідентичність.

Здається, і культурна пам’ять, і культурні пам’ятки самі нагадують нам про таку можливість — поглянути на зруйноване місто, яке було, якого не стало і яке обов’язково буде.

Цей погляд нагадає про циклічність історії, про повторення помилок, про повернення до одного єдиного питання про те, як свого часу «харківський» світ зробити «українським» без радикального втручання: війни, окупації, людських жертв і руйнування міста. Не пригадуєте? Отож бо й воно.

Справді, сфокусувати зір на культурних пам’ятках Харкова в історичній перспективі доволі важко. Пам’ятники в цьому місті завжди мандрували та пересувалися, а деякі взагалі безслідно зникали.

Так, за радянського часу було знищено церкви (зокрема велетенський Миколаївський собор), монументи (зокрема поета Еллана-Блакитного) і навіть кладовища (в Молодіжному парку, що виник на місці зруйнованого Німецького цвинтаря, у бур’янах ледь видніли занедбані могильні плити класиків української літератури — Гулака-Артемовського і Марка Кропивницького).

За нових часів було не краще. Так, із харківського Будинку «Слово» неодноразово крали на металобрухт меморіальну дошку з іменами українських мистців 1920—30 років. Із пам’ятника розстріляним кобзарям у міському парку на той самий брухт зривали мідну кобзу.

Грубезна брила монумента на честь вояків УПА з-під самісіньких очей міліції в Харкові випарувалася за одну ніч, а знищення в центрі міста пам’ятної дошки мовознавцю Юрію Шевельову не дуже вразило місцеву громадськість. Можливо, руйнування під час сьогоднішньої війни вразять більше? Вже вражає.

Історія не лише Харкова, як бачимо, закільцьована, і багато чого з минулих часів повторюється. Тільки колись пам’ятки української культури нищила влада, а тепер їх нищить війна. У чому ж різниця?

Може, в бажанні знищити все «українське», залишивши тільки «харківське»? Причому в усьому українському світі. Утім війна все ж таки більш стихійне явище, яке, як на диво, примирює будь-які системи, закільцьовуючи час.

Наприклад, у 1920-х роках будинки в Харкові будували без кухонь і віталень, адже їсти пролетаріату належало в їдальнях, а культурно відпочивати — у робітничих клубах. Так само сьогодні, згідно з воєнним досвідом, квартири в Харкові планують будувати з обов’язковими бомбосховищами і наявністю «глухої» кімнати без вікон.

Що ж до багатостраждальних пам’ятників місцевим історичним діячам, то деякі з них так само мають можливість нарешті з’явитися. Скажімо, монумент видатному політичному діячеві Миколі Міхновському — відомому адвокату, видавцю і засновнику українського війська у 1917 році — міг би бути встановлений, відповідно, біля міської юридичної академії.

Натомість там встановлено пам’ятник Ярославу Мудрому, тому що Міхновський був проти «харківського» ставлення до ворогів, виступаючи за «українські» стосунки з ними.

Жорсткі, непримиренні, відповідні обставинам, які, як бачимо, не міняються навіть через століття. А ще тому що Ярослав — просто Мудрий, тобто «харківський», «нейтральний», а Міхновський — це «український Харків», що завжди було незручно для «дружби народів», в яку сьогодні нарешті вже ніхто не вірить.

Загалом дивно, що саме «мертві» пам’ятники — знищені чи взагалі ненароджені — нагадують нам про життя, яке обов’язково відродиться в місті й яке обов’язково буде українським.

А поки що біжить пероном харківського вокзалу з чайником у руці отець Федір із «Дванадцяти стільців» Ільфа й Петрова. Біжить ніби разом із тисячами харківських біженців, які не так давно штурмували евакуаційні потяги.

Тільки вони, звісно, повернуться, власне, вже повертаються. Натомість символам чужої культури в українському Харкові, сподіваємося, вже не буде місця.