Голос кіно і війни: після Канн українського «Памфіра» покажуть на чотирьох континентах

Не як кіно продовжується відлуння страшних для українців звуків сирен, які прозвучали в акції привернення уваги до російсько-української війни на Каннському фестивалі минулого тижня.

Команда українського фільму «Бачення метелика», світова прем’єра якого відбулася в Каннах, на червону доріжку виходила з плакатом «росіяни вбивають українців. Ви вважаєте, що говорити про цей геноцид — це потенційно неприйнятний контент?»

Це звернення насамперед адресувалося соціальній мережі фейсбук, яка часто блокує фото- та відео­зображення жахіть, які в незалежній Україні уже понад три місяці повномасштабно вчиняє армія російської федерації, розпочавши війну ще в 2014-му.

«Навіть після 24 лютого багато європейців продовжили називати вже повномасштабну війну росії в Україні конфліктом. Тільки жахливі злочини росіян відкрили багатьом людям очі на правду, але люди не хочуть чути про те, що українців убивають. Правда болісна, але вона має бути сказана повністю, навіть не на половину», — переконана продюсерка фільму «Бачення метелика» Дар’я Бассель, який був відібраний до секції «Особливий погляд» (Un Certain Regard) офіційного відбору ювілейного 75-го Каннського кінофестивалю.

Фокус цієї категорії — фільми, які виділяються оригінальною ідеєю й естетикою та матимуть сильний вплив на розвиток кіномистецтва.

Створений за підтримки Держкіно повнометражний дебют молодого режисера і сценариста Максима Наконечного, що мав робочу назву «Спас», — це жорстка історія про жінку-воїна, яка не бажає бути жертвою.

Після звільнення з ворожого полону аеророзвідниця Ліля намагається повернутися до свого мирного життя в Україні. Пережите головною героїнею повсякчас переслідує, але вона мусить жити далі.

Співсценаристкою цього фільму стала Ірина Цілик — режисерка вже відомої документальної стрічки «Земля блакитна, ніби апельсин». Вона була одним із членів журі секції «Золоте око», де обирають найкращий документальний фільм.

Дванадцять днів 75-го Каннського кінофестивалю направду перетворилися на помітний фронт дій, щоб голос України був почутий міжнародною спільнотою.

У шоуріл — демонстративний ролик сучасної української кінопродукції, в який органічно вплелася композиція «Ой у лузі червона калина» у виконанні Андрія Хливнюка, — ввійшли фрагменти стрічок «Рейд» (2015), «Сторожова застава» (2017), «Захар Беркут», «Ціна правди» (2019), «Черкаси», «Весільний спадок», «Борщ. Секретний інгредієнт» (2020), «Найкращі вихідні», «Велика прогулянка» (2022), а також фільмів, прем’єри яких, дуже всі сподіваються, відбуватимуться цього року: «Довбуш», «Мирний-21», «Снайпер. Білий Ворон» і «MAVKA. Лісова пісня».

В одній із найпрестижніших програм Каннського кінофестивалю «Двотижневик режисерів» відбулася світова прем’єра створеного за підтримки Держ­кіно копродукційного українського фільму «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука.

В центрі сюжету — кремезний чоловік на прізвисько Памфір (Олександр Яцентюк): у минулому контрабандист, який нині заробляє будівельними роботами.

Він повернувся із заробітків до рідного села напередодні зимового карнавалу Маланки. Памфір має побожну дружину (Соломія Кирилова) і сина-підлітка Назара (непрофесійний актор Станіслав Потяк).

І через необережний вчинок сина Памфір опиняється перед необхідністю знову порушити закон, хоча й присягався цього не робити. Після Канн у «Памфіра» заплановано прем’єри в Північній і Південній Америці, Африці, Азії.

Несподівано Україну в Каннах показали в документальному фільмі «Маріуполіс 2» литовського режисера Мантаса Кведаравічюса, який загинув від куль російських військових на початку квітня в багатостраждальному Маріуполі.

У 2014-му і 2015 роках Мантас уже був у приазовському прифронтовому українському місті, де зняв «Маріуполіс».

У 2022-му він повернувся, щоб зустрітися з героями першого фільму та зняти продовження, але потрапив у полон до окупантів і загинув.

Його коханій Ганні Білобровій вдалося вивезти не лише змучене рашистами тіло Мантаса, а й відзнятий ним матеріал.

А його друзі та колеги змонтували фільм, який у програму Канн потрапив уже після смерті режисера. На кінофестивалі стрічка отримала спеціальний приз журі «Золоте око».