Вавилон Венеції: 29 національних павільйонів в італійському острівному саду Джардіні

Подія, яку шанувальники сучасного мистецтва чекали понад три роки.

Світова подорож, яку ви можете здійснити лише за кілька днів.

Літопис, який за допомогою фарб та емоцій пишеться на ваших очах.

Якщо ви досі гадаєте, що Венеційська бієнале — це просто культурний фестиваль, дозвольте мені спростувати подібні думки, адже насправді основні мотиви та загальний вплив, який несе подія, приховує набагато глибші питання.

Здавалося б, Італія, весна, над головою — синє небо, навкруги квітне сад, ви стоїте в черзі серед незліченної кількості людей.

Але чи такими ж безтурботними, як ця мить, і такими далекими від суворої реальності виявлятимуться роботи, представлені в павільйонах? Спойлер: ні. Тож давайте спочатку.

Задумана під час пандемії, проводиться у період війни

Венеційська бієнале була заснована понад століття тому — у 1895 році. Спершу це була Міжнародна виставка художнього мистецтва, до якої пізніше поступово приєднувалися кінематограф, театр, музика, архітектура, танець та інші види сучасного мистецтва.

Сьогодні для творчого світу це наймасштабніша подія, що складається з кількох частин: 29 національних павільйонів, які країни один за одним збудовували на території острівного саду Джардіні, центральна виставка, розміщена в старовинних спорудах Арсеналу, та офіційні паралельні програми, що розкинулися серед місцевих будинків.

Більше ніж на пів року Венеція стає уособленням усього світу, адже ідеї та меседжі, якими говорять художники, відображають культурні, політичні та соціальні настрої сьогодення.

Кожна з бієнале має голов­ного куратора, який визначає загальну назву та основні теми для всіх артистів.

Художнім керівником 59-ї Міжнародної виставки стала Сесілія Алемані — американська кураторка італійського походження, яка ще влітку 2021 року анонсувала, що цього року бієнале проходитиме під назвою «Молоко мрій», яка тотожна до дитячої книги 1950-х років англійської художниці-сюрреалістки Леонори Керрінгтон.

Чарівний світ мисткині — це місце, де кожен із героїв за допомогою уяви може змінитися й трансформуватися, стати кимось чи чимось іншим.

За словами Сесілії Алемані, в основу цьогорічної виставки закладено кілька фундаментальних питань: «Як змінюється визначення людини?», «Що можна називати життям?», «Чим відрізняються рослини від тварин, людина від нелюдини?», «Які наші обов’язки перед планетою, іншими людьми та всіма організмами, з якими ми живемо?», «Як виглядало би життя без нас?».

Ці питання, в свою чергу, зосереджуються на трьох темах: зображення тіл та їх метаморфоз, відносини між людьми та технологіями, зв’язок між тілами та Землею.

Сюрреалізм проявляється не лише в назві виставки чи мистецьких творах. Цьогорічна бієнале є унікальною: її було задумано й організовано під час наймасштабнішої світової пандемії, її проводять під час найкривавішої європейської війни.

Все, що відбувається сьогодні на острові, — розірваний світ, і в жодному разі не символ повернення до нормального життя, як може здаватися на перший погляд із фотографій акаунтів у соцмережах.

Це стислий переказ того, що ми всі переживаємо впродовж останніх років, адже кожен митець — це рефлексуюча людина, яка відображає в роботах свої рани, біль, надії та сподівання.

Поп-арт та аристократизм ведуть між собою діалог

Тема перша: зображення тіл і їх метаморфоз. Упродовж усього часу існування людства тіло було й залишається для художників основним об’єктом дослідження. Чи то особисту трансформацію, чи то національну, чи то уяву сьогодні можна спостерігати через відео, картини та скульптуру.

На головному вході до центральної виставки Арсеналу вас зустрічає п’ятиметровий мідяний жіночий бюст «Цегляний дім» із серії робіт «Анатомія архітектури», за який авторка Сімона Лі отримала Золотого Лева — головну нагороду, яку присуджує журі бієнале.

Ця скульптура своєю куполоподібною формою посилається на архітектурну побудову цегляних і дерев’яних будинків народів Мусгум і Батаммалібів, а сама назва уособлює в собі жінку, яка міцно й цілісно стоїть на землі, наче цегляний будинок.

У перших кімнатах Арсеналу наскрізно прослідковується вплив і важливість відголоску політичного руху Black Lives Matter: від графіки до скульптури все пронизано духом раси, яку століттями піддають утиску.

Недарма цього року національний павільйон Америки розповідає про жінку африканського походження і те, який образ вона має в історії мистецтва. Авторкою цієї виставки під назвою «Суверенітет» також є Сімона Лі.

Її максимально комплексний підхід до своєї роботи вражає: виставивши колони з дерев’яних балок і затягнувши дах павільйону солом’яною стріхою, вона перетворила класичну архітектурну споруду 1930-х років на «африканський палац 1930-х років».

Посеред кімнат із білосніжними стінами стоять глиняні та мідяні скульптури, які зображають тіла жінок із трансформованими окремими частинами. Сьогодні тут — чистота кольору і плавність ліній, монументальність фемінності та сила народності.

Подружжя художників Якоб Лена Кнебл та Ешлі Ганс Шейрл зробили з Австрійського павільйону сюрреалістичний будинок-світ, поділивши його на дві частини, де поп-арт і віртуальний аристократизм ведуть між собою діалог.

За появу ідеї створення цієї експозиції треба віддати належне роману «Запрошення м’якої машини та її сердиті частини тіла» Вільяма Берроуза, в якому автор визначає людське тіло як м’яку машину, що весь час обкладена «великим, голодним натовпом паразитів».

Цей павільйон — багатошаровий динамічний простір, прогулюючись яким мимоволі сам стаєш актором, який досліджує і розширює свої знання в запропонованих актуальних дискурсах. Інопланетяни, очі, танки, хмари, скло, сталь, поліуретан — усе, що ви могли й не могли уявити до цього, відбувається саме тут.

«Ми ходили Землею» — назва виставки Уффе Ізолотто, який цього року перетворив Датський павільйон на ідилічне зображення фермерського способу життя. Щоправда, міфічного життя. Підлога вздовж кімнат заповнена стогами висушеної морської трави, інколи трапляються сільськогосподарські види знаряддя та частини внутрішніх органів.

Головними героями цієї вистави стають гіперреалістичні скульптури кентаврів. Їхні тіла значно більші за людські, проте техніка, в якій виконані образи, настільки детальна й точна, що складається враження, ніби то реальні актори беруть участь у перформансі.

У двох кімнатах розгортається драма життя і смерті: в одній чоловік-кентавр покінчив життя самогубством, а в іншій — жінка-кентавр народжує дитину. Хоч мозок наш усвідомлює, що це все ілюзія і вигаданий світ, проте післясмак від побаченого залишається яскравим, а емоція цього смаку — співчуття.

«Теперішній час, у якому ми живемо, стає дедалі заплутаним і непередбачуваним, оскільки ми стикаємося з багатьма складними реаліями, будь то екологічні, політичні чи екзистенційні. У повітрі віє багато надії та відчаю, і я хочу зробити це фізичною реальністю за допомогою цієї інсталяції», — пояснює Уффе Ізолотто.

Вільні від правильних відповідей та інтерпретацій

Незнайомі явища науково-фантастичного транслюдського світу майбутнього, людські внутрішні органи, які «живуть і працюють» за допомогою електричної та звукової енергії, зображення і звуки, які генеруються просто під час вашого візиту — це все про другу тему Венеційської бієнале: відносини між людьми та технологіями.

Це все про виставки майбутнього, про вибухову суміш видів і технік існуючих мистецтв, про естетичну насолоду та «вау»-ефект, що пронизує кожну клітинку тіла відвідувача.

«Мистецтво — це єдина сфера, де ми можемо бути вільними від правильних відповідей чи інтерпретацій. Ми маємо свободу інтерпретувати твори по-своєму. Важливо, щоб глядачі сприймали твори органами чуття», — список tech-виставок відкриває художник і композитор Юнчул Кім, який сьогодні є обличчям Корейського павільйону.

Для митця світ — це лабіринт, в якому матерія, час, об’єкти та істоти взаємодіють і співіснують. Тут є як рух у тиші, так і діаметрально протилежна нерухомість у русі. Своїми роботами Кім пробуджує відчуття безкінечності, безперервного циклу початку і кінця.

У центрі будівлі зв’язана у вузол і підвішена до стелі 50-метрова Chroma V. Вона — центральний нерв, який, коли отримує сигнали від інших експонатів, починає пульсувати і дихати.

Кім створює світ у світі, пов’язуючи хроматичні кінетичні інсталяції з реальністю, без якої унеможливлює існування мистецтва: його «Імпульс» дістає і направляє морську венеційську воду через сотні труб, що переплітаються між собою навколо самої роботи.

Тематичним натхненням виставки для митця став рядок «Другого пришестя» ірландського поета Вільяма Батлера Йейтса: «Поворот і поворот у ширшому круговороті / Сокіл не чує сокола».

Не дивним є й те, що одним із кращих науково-технологічних представників є павільйон Китаю зі своєю виставкою «Мета-сфера», де «Мета» («Юань») у перекладі з китайської говорить про походження та нескінченність, а значення «Сфери» («Цзин») може нашаровуватися, помножуватися та інтерпретуватися з еволюцією часу.

Поетичним наративом експозиції мимоволі стає культурна спадщина Китаю, а не цифрове майбутнє: «Ліричний сенс моєї творчості успадкований від китайського оповідання. Сучасні художники все ще звертаються до культури Дуньхуан і стародавніх літературних творів», — визначає медіа-художниця Цзяюй Лю, одна з резидентів павільйону.

Серед темної кімнати в Арсеналі розкинулася її гірська скульптура, яку освітлює 3D-проекція. Це робота Streaming Stillness — цифрова інсталяція, для створення якої штучний інтелект обробив понад 10 тисяч чорнильних карт китайської місцевості, що порушує питання зв’язку людини, природи та інноваційних технологій.

«Сад знань» — таку назву має перформанс павільйону Узбекистану, присутність якого стала дебютом на цьогорічній виставці. Робота присвячена вченому-математику Мухаммеду ібн Мусі аль-Хорезмі, який займався впровадженням арабських цифр до Європи, і посилається на важливу ісламську та арабську традицію, коли сад — це місце збирання людей та обміну інформацією.

«Хоча сьогодні ми звикли думати про будівлі та закриті приміщення, як про простір утворення знань, за часів аль-Хорезмі місцем зустрічі та обговорення зазвичай виступав сад», — пояснює куратор Джозеф Гріма.

Дзеркальна підлога, яка візуально збільшує простір, м’яке світло, висушена морська лаванда, підвішена до стелі, наче хмари, чистота звуків награвань узбецької мелодії — все це нагадує гармонійні геометрично сплановані традиційні ландшафтні композиції.

«Нержавіючу сталь було обрано для створення ефекту ходьби по воді — одне з уявлень, яке ви відчуєте, коли перебуватимете всередині павільйону», — наголошує Гріма.

Земля — як матеріал

Тема під номером три: зв’язок між тілом і Землею. Саме Земля-планета, земля-життя, земля-традиція, земля-форма сприяє мистецькому натхненню, продукує наратив і надає матеріал для створення емоційних робіт.

Найяскравіше і найпрямолінійніше цей аспект розкривається в роботі колумбійської художниці Делсі Морелос «В земному раю». Це вже не перший лабіринт на бієнале, яким пропонує пройтися автор.

Земля-ґрунт і рослини для Морелос — це данина традиціям, які сповідувала її бабуся. Це про космогонічні мотиви її предків, про уявлення колумбійців про життя і смерть. Сама інсталяція складається з системи коридорів, що виліплені з суміші ґрунту, сіна, борошна, какао, гвоздики та кориці.

Мистецтво США, тектиль Косов і Україна.
Фото Наталії Рудник

Проходячи повз, ви відчуваєте аромат і вологість цієї землі, ви відчуваєте, що природа — не щось інертне, над чим ми маємо абсолютний контроль, відчуваєте, що ви самі є природа.

Проходячи повз, ви самі набуваєте нової форми і перетворюєтеся на гумус. Так само і в житті: тіло людини — земне, воно народжується, живе, вмирає, розкладається, змішується з навколишнім і саме стає землею.

Ще одна авторка, яка звернулася безпосередньо до землі, як матеріалу, — американська художниця нігерійського походження Преш’ю Окойомон. Вона, візуально й аудіально перетворивши приміщення на первісний ліс, своєю роботою «Побачити Землю перед кінцем світу» закриває павільйон Арсеналу.

Фігури, створені з інвазійних видів рослин (переважно з кудзу та цукрової тростини), розміром із людину, перев’язані червоними нитками, перегукуються з українськими ляльками-мотанками.

«Більшість моїх робіт присвячена тому, що ми зв’язані з природою, що між нами немає розділення і що навіть зверхньо думати про таке», — коментує мисткиня. Інсталяція Ойкомон намагається своєю присутністю закликати до діалогу в питаннях екологічного бунту та культурної революції.

  
Фемінна енергія серед чоловічого суспільства

  
Прямим і найактуальнішим зв’язком із Землею-планетою, землею-традицією є роботи українських авторів. Сюрреалізм у мистецтві наших співвітчизників, у порівнянні з вигаданим магічним світом Арсеналу та національних павільйонів, проявляється опосередковано, адже все зображене — це реальність, яку ми проживаємо в цю годину.

«Фонтан виснаження» харківського художника Павла Макова є зображенням боротьби за можливість існування ідентичності, яку переживають пострадянські суспільства.

Робота, задумана ще у 1990-х роках, не втрачає своєї важливості й сьогодні, залишаючись не лише сторінкою в українській історії, вона стає віддзеркаленням того, що відбувається по всьому світу тепер: культурне винищення, кліматичний колапс, інфраструктурні руїни та війна.

Назва роботи «Без жінок» київської художниці Зінаїди (Zinaida), яка виставляється серед колотеральних подій бієнале, наче оксиморон контрастує з процентним співвідношенням гендерів цьогорічної виставки (понад 80% із представлених сьогодні артистів — жінки). Проте сам твір є історією про безперервну присутність фемінної енергії серед чоловічого суспільства.

Відеоробота змальовує життя українських вівчарів на полонині, які впродовж шести місяців живуть і влаштовують побут наодинці зі своєю отарою.

Цікаво, що одна з провідних ліній перегукується з роботою бельгійського художника Ліно Полежато No Milk Today, яка була репрезентована 23 роки тому на 48-й Венеційській бієнале.
«Молоко мрій» дала митцям широкий простір можливостей для пошуку відповідей на поставлені Сесілією Алемані запитання.

Багато хто знайшов опору в культурних традиціях корінних народів, у міфології та первісному світосприйнятті народів, далеких від європоцентризму. Дехто за допомогою снів, мрій і несвідомого розуму запрошує глядачів до свого внутрішнього світу, який має на меті стати глядачеві тим самим джерелом «нових умов існування», про які говорить Алемані.

Використання природних матеріалів і турбота авторів про подальшу трансформацію та утилізацію своїх робіт нагадують нам, що навіть при створенні чогось прекрасного ми маємо завжди думати про наслідки для навколишнього середовища. І це не є наш борг чи обов’язок, адже ми самі є природа, а це піклування насамперед про сталу присутність себе у світі.

Анастасія ПОЛЕТНЄВА, культурний антрополог із Венеції спеціально для «України молодої»