Щит від дикунства московського: як російська орда століттями намагається підкорити Київ

«Могутність московської імперії можна зламати лише за умови, що Україна стане незалежною державою.

Вона постане щитом Європи від азіятського, московського дикунства.

На кшталт того, як у минулому була щитом від дикунства татарського», — цим словам понад сотня років.

Із часів заснування агресивної азіятської Москви точиться її уперта та жорстока боротьба — відкрита й прихована — з Києвом.

Це війна двох протилежних світів — добра і зла, правди і брехні, творця і руйнівника.

Оркопатогенний сусід

Історики встановили, що Московія у більшості своїх воєн не виходила переможцем завдяки військовій силі. І аж ніяк її вояки не були настільки досвідчені, умілі у веденні бойових дій. «Великою силою Росії було те, що європейці не знали нас, московитів», — наблизив до розгадки Федір Достоєвський.

Отже, силу й уразливе місце — ахіллесову п’яту — слід шукати спочатку в походженні предків цього загадкового народу. З постійним потягом до загарбання чужих територій.

Свого часу слов’яни за сприяння київських князів на свою біду колонізували угро-фінські племена. Етнопокруч з ментальністю Залісся і частковими досягненнями слов’янської цивілізації був підсилений набутками татаро-монгольської орди хана Батия (1237р.).

Внаслідок єднання татарів з аборигенами народилася московська держава, що спочатку була автономною під назвою «Руський улус».

Більша частина московських вельмож отатарилась. І ця аристократія татарського походження, напевно, перейняла ідею Чингісхана про завоювання всього світу.

З іншого боку, для азіятської мішанини були сприятливі передумови. За антропологічним поділом татари — кочівники, угро-фінни — мисливці та рибалки. І тим, і другим властива жорстокість у пошуках здобичі, легкого хліба, а це — бродяжництво і лінощі, зазіхання на територію сусіда, привласнення його майна.

Співставляючи перемоги московитів-загарбників, видно, що досягали їх переважно завдяки підкупам, зрадникам, обману та ігноруванням чималих власних втрат.

На противагу цим небезпечним сусідам, русичі-українці належали до європейської раси і були землеробами. З доброзичливими традиціями, рисами гостинності, шляхетності і захисника приватної власності, своєї землі.

Ординські звичаї сусідів грабувати (нападати купно, ордою, поза нею — боягузи) передавалися до співжиття громадою. І цією тяглістю до комуни, а не обробітку землі, скористалася радянська влада. На території кацапетії не було протестів, збройних виступів селян проти колективізації.

І є підстави погодитись із прискіпливим дослідником душі московитів Павлом Штепою, що в расовій несумісності полярних цивілізацій — причина ненависті кацапів як носіїв тиранії до волелюбних хохлів-українців. Відповідно наші предки зневажали таких сусідів. Як-от у приказці: «На базарі не було людей, лише жиди та москалі».

І ніколи не може бути союзу з цим народом. Надто ми різні. Як два полюси в усіх сферах буття.

А розстріли рашистами на вулицях і в підвалах жителів, жорстокі звірства в Україні у ХХІ ст. остаточно спростували ще радянський міф про миролюбність росіян під лукавими гаслами «освободітєлєй». Насправді «звільняють» од придбаного майна, житла і життя.

На тлі воєнних подій воістину пророчими стали поетичні рядки Василя Симоненка:

Україно! Ти —
моя молитва.
Ти — моя розпука вікова.
Грімкотить над світом
люта битва
За твоє життя, твої права.

Відомо, що на геопатогенних зонах виокремлюються дерева з неприродними викривленнями. Схожі відхилення од рис гуманної цивілізації і в наших горе-сусідів. Вони були і є спадкоємцями азіятського народу-покруча. З аномально руйнівною ментальністю.

Прозрівали під бомбами

Доточена від наших предків історична спадщина Московії тримається, мов кліщ, на Україні, її духовних і культурних набутках. А месіянська вигадка, що Москва — Третій Рим, стала підставою вивищувати московське духовенство над православними церквами світу. І тому москалі-шовіністи навіть в еміграції категорично виступають проти державності України.

Чому ж тоді свого часу не збагнули цього знані українські лідери М. Грушевський, В. Винниченко та інші патріоти? Чому повірили більшовицькій шовіністичній владі — спадкоємниці царської, монархічної доктрини загарбання чужих територій?

За їхніми наказами було розпущене мільйонне українське військо — і це одна з причин, що призвела до поразки УНР. Основна — жорстокість російської орди, якій понад усе прагнулося не дати відродитися українській незалежності.

А провідники нації тоді наївно повірили, за зізнанням В. Винниченка, що російський «добрий, миролюбний, невинний народ» має «демократичну» інтелігенцію.

Справжніми патріотами о тій порі виявилися М. Міхновський, Д. Донцов, В. Отамановський, О. Пчілка, В. Липинський, Б. Лепкий та їхні послідовники.

Вони були переконані, що європейську доктрину демократії та лібералізму московити підмінили соціалістичною деспотією, а це — загарбницька політика, панування над підкореними народами.

Ще один промовистий факт. У 1917 р. юрба українців біля будинку авторитетного історика М. Грушевського викрикувала «Слава Україні!» А господар із ґанку відповідав: «Хай живе демократична Росія!».

Згодом на крові мільйонів українців постав тоталітарний монстр. Історія мала б уже навчити: дбати у воєнний час найперше треба про свою країну, на яку нападають.

Той з ордами ходить, —
А той накликає Москву,
констатував пізніше поет-шістдесятник Василь Стус наявність доморощених яничарів, що їх усіляко заохочувала радянська влада.

Свобода або смерть!

В Європі живуть громадяни, в Московії — піддані. Права надає цар. То звідки у кацапів могло з’явитися почуття гідності?

Француз Ж. Шерер у своїх «Анналах» (1776 р.) спостеріг, що в козацькій Україні батьки передавали нащадкам у спадок, окрім землі, шаблю і гасло «Свобода або смерть!»

Московити ж не обтяжували себе вирощуванням врожаїв, більше того, ненавиділи роботу на землі, звідси — деспотія і рабство. А тиранія породжує доноси й обмани, злодійство і насильство та інші моральні збочення.

Доноси у Московії стали своєрідним заробітком. Ще б пак, існував закон, за яким половину майна звинуваченого отримував наклепник. А в СРСР чекісти знаходили звинувачення і для незгодних стати «асвєдомітєлєм».

Злодійство вважається у кацапів цілком прийнятливим для прожиття й не підлягає громадському осуду. З цього приводу в українців існує приказка: «Тату, чорт лізе до хати»! — «Дарма, синку, аби не москаль».

На державному рівні злодійство поєднується із суцільною брехнею, яку видають за правду — світ навиворіт. Із властивим для Московії нахабством вона оголосила, що Київська Русь з її князями та історією, культурною спадщиною — спільне надбання. До того ж кацапи вважають себе великоросами. Хоча Русь-Україна постала набагато раніше Московії.

Цар Петро І посилав шпигунів вишукувати й нищити у Європі старі мапи, на яких Україна значиться окремою державою, а Росія — Московією. Переписувати староукраїнські літописи, підробляючи на догоду імперським амбіціям, наказувала імператриця Катерина ІІ.

Саме тому Тарас Шевченко, знаючи про цю брехню, вживав лише терміни Московія, московський, москалі.

Правителі росії усіх часів і в різних іпостасях державного устрою добре усвідомлювали, що причини поразок України — в утраті віри у власні сили. А зневіра — через незнання своєї справжньої історії, яку московити підмінили брехливою, з проімперським тлумаченням.

І було чимало заборон на українські книги. Досить згадати сумнозвісний Валуєвський циркуляр, що «не було, нема й не може бути української мови».

А в радянську епоху існували «спецхрани» із забороненим доступом; був підступно спалений (1964 р.) у бібліотеці АН УРСР архів документів з історії визвольних змагань України в 1917 — 1937 рр. І все це цілком узгоджувалося зі світоглядом, культурою московитов та їхньою краденою історією.

«Все життя в Московії просякнуте брехнею», — зазначив французький мандрівник А. де Кюстин. А президент США Теодор Рузвельт вважав, що «московит узагалі не знає, що таке сором».
Ну а брак сорому породжує безвідповідальність і на державному рівні.

Довіра до обіцянок Москви стає причиною втрат і поразок усіх, хто мав із нею справу. Так, більшовики-совєти  визнали «малоросійське наріччя» українською мовою і погодились на українізацію. А з’ясувавши імена її прихильників, репресували всіх у 1933—1937 рр.

Ми будем жити!

Досвідчений німецький політик Бісмарк зробив висновок, що «домовленості з росіянами не варті того паперу, на якому написані». А коли так, то сусідити з московитами можна, послуговуючись настановою для правителів мудрих латинян: «Хочеш миру — готуйся до війни».

Історія кацапетії — це хроніка убивств і насильства. Складається враження, що вся нація — від царя до жебрака — жадає видовищ із пролиттям крові. Чи не тому А. Герцен застерігав, що це «народ дикунів і виродків людських».

Знаний композитор М. Глінка писав з-за кордону до матері: «Лякаюся самої думки повернутися до Московії. Дякую Богові, що втік із неї».

І сучасні рашисти, виховані на комуно-імперській ідеології — спадкоємниці самодержавного шовінізму, отруєні путінською пропагандою бандерофобії,  заохочують злочини своїх вояків. Це стосується і дітей, яких навчають ненавидіти інші народи. «Школярі Росії просять батьків, які воюють на Україні, швидше убивати українців», —  і такі побажання чути у перехоплених СБУ розмовах рашистів у ХХІ столітті.

Ці окупанти не просто варвари, а воєнні злочинці, які вчиняють геноцид українців. Весь світ вразили масові поховання закатованих і розстріляних жителів на вулицях та у підвалах у приміських зонах біля Києва. Хіба може людина з нормальною психікою отримувати задоволення, займаючись тортурами, садистським ґвалтуванням жінок на очах дітей?

А у пристоличній  Бородянці орки розстріляли і пам’ятник Тарасу Шевченку.

«Хто вам дозволив жити краще?» — залишив напис на паркані зруйнованої хати в Бучі якийсь рашист, напевно, забравши з неї цінні речі. Цим засвідчив і злиденність кацапетії. Також явив убогість душі озброєного мародера.

Але ганьбити рашистів за крадіжки, в тому числі за вивезені жіночі труси й унітази, — марнотна справа. Як ото за байкою Івана Крилова про шкідливого кота Ваську. Кухар дорікає за крадіжку на кухні, а той «слухає і їсть».

Іще напередодні більшовицького зриву лідер австрійської соціал-демократичної партії Енгельберт Пернерсторфер вдало напророчив: «Могутність московської імперії можна зламати лише за умови, що Україна стане незалежною державою. Вона постане щитом Європи від азіятського, московського дикунства. На кшталт того, як у минулому була щитом від дикунства татарського».

Від воєнних конфліктів, зазіхань Московії на чужі багатства зазнали горя багато народів. Її вважають прокляттям світу.

Єдиний вихід стримати від навали орків-московитів — вчасно давати рішучу відсіч. «Борітеся — поборете!» — благословив Тарас  Шевченко.

І збуваються пророцтва — розпадається імперія зла. Здобути над нею остаточну перемогу і вдруге захистити собою Європу — за сприяння воістину демократичних країн — така історична місія випала на долю героїчного народу України.

ДОВІДКА «УМ»

За версією, котру запропоновував академік Дмитро Яворницький, слово «кацап» — тюркського походження, і походить від арабського слова «касаб» (qassab), що означає «живодер», або «м’ясник», «той, що забиває худобу».

Дослідники наводять словосполучення в тюркських мовах: «адам кассаби» означає «люта людина», «деспот», вираз «кассап одлу» — «шельма»; «кассапчи» — караїмською означає «кат»; «хассап» мовою кримських татар означає «м’ясник», «гицель».

Тлумачення слова «кацап» подається також в «Українській малій енциклопедії» Євгена Онацького як похідне від татарського «різник», «різун».

За однією з версій, прізвище «м’ясник» закріпилося після того, як під час взяття Казані татарам (жителі Казані — столиця сучасного Татарстану) було пообіцяно, якщо вони здадуть місто без бою, то всім подарують життя. Проте, коли татари здали зброю і відчинили ворота,  війська Івана Грозного вирізали майже все місто.

Етимологічний словник української мови подає таку версію походження слова «кацап»: …очевидно, утворене від «цап» за допомогою специфічного компонента «ка-», як  позначення зайд, що носять певної форми бороди.

Іван МАЛЮТА,
письменник, заслужений
журналіст України