«Винен тим уже, що українець». Історія колишнього в'язня радянських концтаборів Олекси Різникова

Олекса Різників у 1958-му, 21-річним, разом зі своїм товаришем Володимиром Борсуківським написав заклик позбутися диктатури єдиної безальтернативної партії, яку всі в СРСР офіційно прославляли, — комуністичної.

Звернення називалося «Обращение к народу», утім містило радикальні гасла: «Довольно раскалывать мир на два так называемых лагеря! Долой атеистическую пропаганду! Дайте свободу народу! Долой фашистскую диктатуру партии!» Авторів арештували 1 жовтня наступного року.

Той ключовий у долі крок Олекси Різникова проклав шлях у життя, багате складними подіями та поворотами, позначене не лише низкою творчих здобутків, а й освітлене участю у боротьбі проти тоталітарного режиму, палкою любов’ю до України, послідовним відстоюванням права українського народу на власну культуру, власну мову, що «була списана, призначена на злам».

За свої погляди письменник був двічі ув’язнений, відбув два терміни в радянських концтаборах за звинуваченнями в антирадянській діяльності, а згодом — в українському націоналізмі.

Розпарена макуха голодного 1947-го вважалася делікатесом

Здавалося б, життя його не відрізнялося від життів всіх інших, хто був народжений в страшному 1937 році в місті Єнакієве на Донеччині. Босоноге дитинство. Терикони.

Війна, яка почалася тривожними гудками заводів і шахт, зафіксувалася в дитячій пам’яті літаками і бомбардуваннями та першими в житті румунськими цукерками. А завершилась щастям від повернення батька після німецького полону і радянського концтабору аж в 1946-му.

Голод 1947-го, коли розпарена макуха вважалася делікатесом. Переїзд до родичів у Первомайськ (Богопіль) Миколаївської області. Російськомовна школа, піонерія, перші вірші — звичайно ж, російськомовні й про Сталіна.

Батьки, прищеплюючи сину любов до Бога, чітко наказували нікому не розказувати про це... Звучало повсюдне оспівування величі Сталіна, а вдома — сухі слова мами, що вождь — великий негідник...

Чудова українська мова линула під час виступів талановитих артистів Кіровоградського українського музично-драматичного театру імені Кропивницького, де у 1958 році він працював електроосвітлювачем, а поза сценою — розмови російською...

Жили в суспільстві, в якому, як казав Василь Стус, «звичайне людське прагнення — прожити свій вік в межах елементарної порядності — вимагає надлюдської мужності й надлюдського героїзму». Усе це спонукало аналізувати і думати.

1968 рік: Олекса Різників із Галиною Могильницькою та сестрою
Валентиною.

Олекса Різників уже значно пізніше намагався розібратися у початках свого душевного мікро- (а чи макро-?) космосу на сторінках своєї містерії «Бран», що вийшла друком у 2005 році. В ній він відтворив переживання й першого арешту, й страшну атмосферу одиночної камери, куди потрапив вже вдруге 1 жовтня 1971 року.

У ній цілісна людська особистість під пресом похмурої в’язничної тиші ніби розпадається на безліч сутностей, що ведуть напружений діалог між собою.

Уважному читачеві стає зрозумілим, що для поета бран, полон — це не лише ув’язнення. Бран — це й пута, накладені на людську душу вихованням, пануючою ідеологією, страхом перед насиллям. І лише власне сама людина може розірвати ті облуди, щоб стати вільною.

Микола Вінграновський казав: «Пиши своєю мовою!»

У період першого ув’язнення Олекса Різників скинув внутрішні пута й пережив своєрідний національний катарсис. Він не знаходив собі місця у тісних квадратних метрах камери і картав себе за те, що так пізно зрозумів, що він українець!

«Чому я пишу додому листи російською, якщо ми все життя говоримо вдома українською? Чому я підписуюся «ваш син Алєксей»? Я ж маю бути Олекса! Скільки разів мені казав друг і сусід Микола Вінграновський: «Пиши своєю мовою! Чому ти граєшся??».

Друге народження відбулось! Першим, кому він розказав про своє переродження, став той самий Володя Барсуківський, коли 1 січня 1960 року їх звели в одній камері одеської тюрми. Тут вони вже удвох прийняли рішення перейти на українську мову.

Згодом Олекса Різників писав: «Я зовсім не думав — та й не міг думати в той час — на яку небезпеку наражаю я себе і своїх близьких, а з іншого — не знав, що це є перші кроки на путь спасенну. І зовсім не думав я — та й не міг думати в той час, — що Мова обере мене своїм служителем, своїм адептом, своїм жерцем. Не знав я ще тоді — що Мова простягне мені руку, і врятує мене від зневіри, від трясовини, в яку я тоді поринав. Бо Мова — всепроникаюча духовна субстанція, у якій існує матерія й сама людина».

Отримавши півтора роки ув’язнення, сидів в таборі ЖХ-385/11, с. Явас у Мордовії.

Дружив із Сергієм Бабичем, з поетом Сашком Григоренком, з Василем Процюком, бачився з кардиналом Української Греко-католицької церкви Йосипом Сліпим, який відсидів 18 років в радянських таборах. Спілкувався з українськими повстанцями-25-літниками, які по-доброму сміялися над таким дрібним терміном його ув’язнення. Від них він навчився польської мови і… незламності духу. До звільнення 1 квітня 1961-го навіть у тих жахливих умовах, він знаходив можливість займатись йогою, вчити мови, постійно писати вірші — і вже жодного російською.

У 1962 році вдалося вступити на заочне відділення філологічного університету, де він сформувався як дослідник із власним баченням мовознавчих проблем. Відбулося знайомство зі Святославом Караванським, Ніною Строкатою, Галиною Могильницькою, з прекрасними викладачами філфаку Миколою Павлюком, Федором Ткачем, Василем Фащенком, братами Данилками, Андрієм Незвідським.

Творча літстудія — Володимир Яворівський, Анатолій Колісниченко, Олекса Шеренговий, Микола Суховецький. Чудовий гурток польської мови, де він був старостою. Робота в газетах. І постійне віршоТворення.

Йому пророкували гарну наукову кар’єру — у відгуку М.Павлюка на дипломну роботу студента О.Різниківа «Складівниця української мови» від 1968 року є промовиста фраза: «Автор роботи самостійно розробив прин­ципи будови словника, практично опрацював існуючі погляди на поняття «склад» і місце його у фонетичній будові мови... як нам здається, перше такого роду дослідження взагалі у нашому мовознавстві».

Олексі Різникову пророкували широкий письменницький шлях — у 1969 році у видавництві «Маяк» мала вийти книжка віршів «Вибухає весна». Але її випуск затримували, аж поки 11 жовтня 1971 року поета заареш­тували знову.

Його «подільницею» стала славна Ніна Строката-Караванська. 19 травня 1972 року суд відміряв їй 4 роки, а йому — 5 із половиною. Серед закидів — «він носить вуса», «співає українські пісні», «колядує», «не з тими спілкується», «пише і розповідає неправильні вірші», «читає самвидав». З гіркотою письменник так сформулював суть усіх звинувачень: «Ти винен тим уже, що українець, і ця вина з народження твоя»…

А мова знову підтримувала і допомагала. В таборі ВС-389/36 с. Кучино Пермської області, куди етапували засудженого, він продовжив свої мовознавчі студії, не знаючи, що вони будуть оприлюднені лише... через понад 20 років.

Оскільки в Олексі Різникові щасливо поєдналось наукове концептуальне мислення з даром лінгвіста й не менш талановитого поета, то в таборі він почав опрацьовувати сонетні форми, причому свідомо відмовляючись від чотирьох чи п’яти рим, характерних для класичного сонета, а базуючись всього на двох: «На моїм гралі дві струни, // Бо решту вітром позривало. // Й ось в руках держу цурпалок.. // Покинуть? Боже борони»!..

Поезія вибралась із-за колючих дротів

 «В камері в мене два дерев’яних ліжка, ходити можу лише взад і вперед. Слідство бачило у моєму житті лише чорне і біле»,.. — так пояснив він свій нестандартний підхід у передмові до книги, що побачила світ у 2002 році. Під назвою «Двострунне грало» було поєднано 160 сонетів, писаних за ґратами. Там, звичайно, народжувались вірші, сповнені душевного болю — «Вигасання голосу», «Відчай»…

 Утім там народилися й вірші-передчуття зовсім іншої тональності: «Уже світає, донечко, світа... //Упав на серце солов’їний спів...» Або: «Очунюєм, як мрець із небуття. // Свідомість проясняється помалу...» Чи: «Нова? релігія вітрила підійма. // Хоч і вітрильника самого ще нема — // Та море є, попутній вітер віє!»

Там же, за ґратами, енергія інтелекту і духу Олекси Різникова проросли оптимістичними віршами «Багатокрилість» та «Озон», які для нього стали програмними.

І сталося справжнє диво — ці та ще п’ять віршів були опубліковані у 1977 році в Мюнхені в книзі «Поезія з-за колючих дротів». Їх, як і десятки поезій інших в’язнів, у пам’яті вивіз юнак з Дніпропетровщини — політв’язнень Ар’є Вудка, єврей за національністю.

Колядування в Одесі у 1967 році. Олекса Різників та Володимир
Борсуківський у центрі.
Архівні фото.

Наближаючи розпад СРСР, Олекса Різників разом з іншими побратимами — в’язнями сумління — брав активну участь в організації Народного Руху, Товариства української мови, згодом «Просвіти».

Навесні 1990 року нарешті вийшла друком його довгоочікувана перша книга поезій «Озон». А вже восени він став учасником Всесвітнього форуму поезії «Золотий гомін» у Києві. Наприкінці того року, у грудні, його прийняли до Спілки письменників України.

У 1997 році Олекса Різників увійшов до керівництва Всеукраїнського «Меморіалу» імені Василя Стуса. Певний час був головою Одеської обласної організації «Просвіта».

Одна за одною з’являються його книги: «Терновий вогонь» (1993), «Наодинці з Богом» (1998), «З людей» (2000), «Їдло 33-го: словник голодомору» (2003), епічна поема «Ілейко з бога Турейко» (2004, 2012), «Окупація» та «Сміх на гаку» (2005), «Промінь з Одеси» (2000), «Маюнелла» (2018) та понад сотня публікацій у пресі.

 Вражає й філологічний доробок сьогоднішнього ювіляра — це десятки статей, унікальні «Складівниця Української мови» (1999, 2003); «Спадщина тисячоліть» (2000), що витримала вже шість доповнених перевидань; «Одноримки. Словник омонімів» (2001).

Донині Олекса Різників продовжує працювати над неповторним «Кореневим словником української мови», у якому зібрано понад 5400 кореневих основ, на базі яких упродовж багатьох тисячоліть витворювалася українська мова. Книга «Словогрона Духу» (2015) стала початком оприлюднення цього унікального словника.

Нині Олекса Різників очолює Одеське відділення Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих та є головним редактором Всеукраїнського журналу «Зона».

У свої 85 він продовжує активно працювати з молоддю і є літературним консультантом обласної організації НСПУ. Його діяльність високо відзначена державними нагородами — він повний кавалер ордена «За заслуги».

Кожен вірш і кожна його книга насичені світлом, що розсіювало велику темряву байдужості й безнаціональності, та висвітлювало багатство українського Слова.

Ярослава РІЗНИКОВА, лауреатка літературних
премій імені Григорія Сковороди та Івана Франка,
член НСЖУ