Дякував за те, що били в тюрмах і на волі, а не величали раби: до 130-річчя від дня народження Йосипа Сліпого

Сімнадцятого лютого виповнюється 130 років від дня народження Патріарха Української греко-католицької церкви, кардинала Йосифа Сліпого — великої людини, яка була не лише свідком подій майже цілого ХХ сторіччя, а й співтворцем цих подій.

Йосип Сліпий, що народився у селі Заздрість на Тернопільщині, ввійшов в історію як людина, що не зреклася віри і завж­ди залишалася вірною своїм принципам.

Його життєве кредо — вислів Сенеки Per aspera ad astra («Крізь терни до зірок»), що стало центральним у гербі Патріарха, стало й магістральним на його тернистій дорозі. Він йому не зрадив жодного разу.

Постать Йосипа Сліпого мала б стати джерелом натхнення, еталоном прямостояння, непідробного патріотизму і служіння своєму народові.

Усі етапи свого тривалого життя — академічного, табірного, еміграційного — він максимально використав для єднання українців в один національний організм, підготовки високоосвіченої української еліти, яка б могла будувати у майбутньому незалежну європейську Україну. А доля цієї людини може стати сюжетом для справді захопливого серіалу.

Після закінчення з відзнакою тернопільської гімназії у 1912 році Йосип Сліпий вступає до Львівської греко-католицької духовної семінарії та університету. Митрополит Андрей Шептицький, який потім висвятить Йосифа в ієреї й пошле на навчання в Інсбрукський університет, далі — у Рим, а в 1939 році рекомендуватиме надання Папою Пієм Х Йосифу Сліпому титулу архієпископа і коадьютора, тобто законного спадкоємця глави церкви.

Із 1926 року Йосип Сліпий — організатор та незмінний голова Богословського наукового товариства, ректор Львівської духовної семінарії; з 14 квітня 1929 року — ректор Львівської Богословської академії.

Із 1930 року — дійсний і почесний член Наукового товариства імені Шевченка (тодішньої Української академії наук). Із 1 листопада 1944 року після смерті митрополита Андрея Шептицького — Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський.

Він пройшов зі своєю Церквою всі гоніння радянської влади та не відступив від своєї віри. У грудні 1944-го брат митрополита Климентій Шептицький передає на ім’я Сталіна та Раднаркому листи з проханням не перешкоджати діяльності храмів, монастирів, духовних закладів.

Прийнявши від делегації 100 тисяч карбованців у фонд Червоного Хреста, керівництво дало згоду на діяльність УГКЦ. Однак уже в березні 1945 року уніатську церкву назвали «агентом Ватикану», а через рік УГКЦ була проголошена поза законом, усі парафії були передані Російській православній церкві.

Разом з іншими українськими католицькими владиками 11 квітня 1945 року Йосип Сліпий був заарештований, а згодом засуджений до 8 років важких робіт. Відкидаючи постійні пропозиції переходу до православ’я, був засуджений у 1953, 1957, 1962 роках.

Відбувши 18 років заслання у таборах Сибіру, Мордовії, зокрема в таборі Дубравлаг, він став своєрідним символом мучеництва всієї Української греко-католицької церкви. Він твердив: «Я дякую Всевишньому за те, що мене били в тюрмах і на волі! Дякую Йому за те, що мене били, а не величали раби!».

І лише на клопотання папи Римського Івана XXIII, президента Джона Кеннеді за участі американського журналіста Нормана Казенна, його було звільнено з ув’язнення. 9 лютого 1963 року він прибув до Риму й оселився у Ватикані.

Стан здоров’я митрополита був важкий — кілька разів йому ламали руки, ноги, він мав низку хронічних тяжких хвороб, обморожені кінцівки. Але вже 11 жовтня митрополит Йосип виступає на Вселенському соборі Католицької церкви у Ватикані й пропонує створити патріархат Української католицької церкви! Він розгортає системну діяльність — засновує духовну семінарію, розвиває українську парафію в Римі.

Стає організатором і ректором Українського католицького університету імені Святого Климента в Римі і всіх його філій з серйозною інфраструктурою для навчання і культурно-наукової праці молоді у Вашингтоні, Філадельфії, Чикаго, Лондоні.

Розпочинає будівництво собору Святої Софії у Римі. Відновлює давні проєкти — «Богословія», журнал «Дзвони». Засновує музей і госпіціум при храмі Жировицької Матері Божої. Започатковує переклади літургійних книг українською. Він виступає організатором вільної української науки й саме на його кошти придбано приміщення для Українського вільного університету в Мюнхені (1976).

А ще він стає членом Тіберійської академії у Римі; почесним доктором багатьох університетів Америки і Канади; автором 18 томів наукових, науково-просвітницьких і богословських праць; фундатором і учасниом багатьох наукових конференцій, семінарів з актуальних питань українського суспільного й церковного життя.

Увесь тривалий період еміграції (21 рік) Йосип Сліпий на волонтерських засадах виконував роль українського амбасадора та невтомного лобіста поневоленої України, піднімав дух патріотизму й віри в Україну. Саме тому Папа Іван Павло II сказав про нього: «Він простелив свободу сучасній Україні».

Роздумуючи про головну першопричину нашої поразки у державотворенні, Йосип Сліпий у своєму «Заповіті» твердив: «Брак почуття і розуміння єдности в основних питаннях життя Церкви і Народу — це наше нещастя, це наш споконвічний гріх!».

А закликаючи докладати максимум зусиль для унезалежнення нашої держави, він говорив: «Може, нам було б легко любити Україну, якби вона була багатою, самостійною і могутньою, але сьогодні треба й варто любити Україну, щоб вона такою стала». Якими ж актуальними ці мудрі слова видаються й нині!

Дуже б хотілось, щоб ім’я цього велета — і в духовному, і у фізичному плані (а був він під два метри зросту) — стало впізнаваним і знайомими для більшості пересічних українців. А для цього потрібно, щоб науковці, культурологи, історики, журналісти й релігієзнавці згадували Йосипа Сліпого не лише в день його народження.

Ярослава РІЗНИКОВА, лауреатка літературних премій імені Івана Франка та Григорія Сковороди, член НСЖУ