Війна, Зеленський і пустота: Україні потрібен не кіношний, а реальний президент

Близько трьох років тому ми стали заручниками експерименту кіношного президента Голобородька-Зеленського.

Адже реальний гарант Конституції Зеленський також потрапив у пастку блискуче екранізованого наративу.

Принаймні про це ще на початку своєї каденції він зізнався в одному з інтерв’ю престижному британському виданню The Guardian, мовляв, із самого початку саме образ Голобородька визначає дії шостого президента України.

Відповідаючи на запитання кореспондента: «Яка відмінність між грати президента на екрані та бути президентом у житті?» — Зеленський відповів: «Це дуже схоже».

Доволі досвідчений, безумовно, успішний (і, як стверджував Коломойський, цинічний) бізнесмен-шоумен Володимир Зеленський повністю став заручником власного персонажа.

Гра на програш

Що ж маємо наразі? Останній соціологічний вимір показує рейтинг Зеленського 21,8%, за місяць­ до цього він був 24%. І хоч усе, що відбувається з популярністю чинного президента останні місяці, ще не є особистою електоральною катастрофою Зеленського, але це точно серйозний натяк на можливі неприємності та сигнал, що його навіть сам президент зумів ідентифікувати.

Судячи з активізації Володимира Зеленського, він усе ще прагне відвернути гіпотетичну загрозу, відмотати ситуацію, як це робив уже неодноразово. Проб­лема в тому, що інструментів у його руках для цього залишається усе менше, та й ті вже не першої свіжості, креатив у команді так собі, а відмотувати доведеться чимало.

Колись несподіваний удар по Медведчуку за посередництва РНБО справив неабияке враження на патріотичне середовище й не лише призупинив танення всенародної любові до президента, а й докинув йому дещицю симпатій.

Проте занадто часте й не завж­ди доцільне використання цього інструменту самоствердження звело його ефективність нанівець. Тепер результатів засідань РНБО країна не чекає з таким трепетом, як раніше, зате з насолодою смакує цифри, які демонструють соціологи, звертаючи увагу на рух Володимира Зеленського вглиб антирейтингу.

Чи додадуть плюсів санкційні заходи проти телеканала проросійського нардепа Євгена Мураєва «НАШ»? Навряд чи. Адже в гру вступила ціла низка негативних процесів, запущених самим президентом та його оточенням, що може розірвати рейтинг на шматки.

Ідеться про неприкриті корупційні скандали, починаючи з офшорів самого Зеленського та закінчуючи незрозумілим швидким збагаченням його депутатів; спровоковану урядовцями (свідомо чи через профнепридатність) енергетичну кризу й обвал економіки, що потягнули за собою зростання тарифів та швидке здорожчання життя і катастрофічне зубожіння українців; вибіркове застосування владою права (коли своїм можна навіть пити за кермом, влаштовувати ДТП, і їм за це нічого не буде); недолугу кадрову політику як на державному, так і на місцевому рівнях; постійні конфлікти та розколи в середовищі «слуг» і, звісно, невідповідність головного героя в реальному житті кіношному образу Голобородька.

Профнепридатність, випробувана війною

А останні вишеньки на торті — це політичне протистояння в судах із п’ятим президентом Петром Порошенком та дивні поведінка й заяви в час реальної загрози вторгнення кремлівських окупантів в Україну.

У риториці Зеленського щодо цієї ситуації принаймні на початку не було жодної світоглядної ноти. На кшталт що намір вторгнення Путіна в Україну — це не просто боротьба за територію. Це — боротьба за місце в історії.

І Україна має позбавити Росію українозалежності, а без зміцнення ідентичності цього зробити неможливо. Так, ніхто з нас не має такого досвіду, є лише історичні приклади, але в даній ситуації у президента Зеленського мусила б спрацювати синергія факторів тієї самої ідентичності, а це — тисячі окремих національно свідомих оптик, голосів, характерів та історій.

Наразі ж ми маємо дієву пропагандистську історію антиідентичності — ЗЕтелеканал «ДОМ», що прагне через парламент обійти закон і розмовляти з українцями мовою агресора.

А тим часом російські політики й пропагандисти гарячково поширюють тезу про «Україну, яка зриває виконання Мінських угод». І все виглядає так, що команда Зеленського їм у цьому допомагає, ставлячи під загрозу консолідовану підтримку Заходу.

Адже публічні сумніви у доречності й потрібності цих угод, висловлені українськими посадовцями, дуже допомагають російській пропаганді.

Звичайно, в команді Зеленського існує явне бажання оголосити «Мінськ» помилкою або злочином «режиму Порошенка» — і в такий спосіб ударити як по внутрішньополітичних ворогах, так і по зовнішньополітичних зобов’язаннях. До речі, подібний сценарій потроху тестують члени команди Зеленського.

Натомість кращою лінією поведінки для українських дипломатів та посадовців виглядає публічне і регулярне нагадування про те, що «Мінськ» руйнують саме підтримувані Росією бо­йовики.

Які дотепер не спромоглися виконати навіть перші вимоги, котрі стосуються безпеки. Дипломатична опора (від необхідності) на «Мінськ» є неминучою принаймні до появи якихось адекватних дипломатичних альтернатив, які б викликали схвалення в Україні, ЄС та США. Це розуміють у Держдепі. Але не факт, що це достатньо добре розуміють на Банковій.

Давайте відверто: високо піднята медійна хвиля американських та британських ЗМІ стала потужним фактором стримування російських агресорів на українському кордоні. Якби не ця хвиля та щоденне публічне оприлюднення розвідданих ЦРУ, то широкомасштабне вторгнення під вигаданим приводом, імовірно, вже відбулося б.

А Зеленський іще не врубився у задум того, що Україну рятують усіма можливими способами. Він, розгублений і дезорієнтований, заявляє, що в інформаційному просторі забагато війни, але від нього в цій ситуації нічого не залежить. Лише від американців, британців та нашої готовності захищати країну.

Не месія

У тому, що момент, коли українці несподівано розчаруються у месії, якого собі обрали, рано чи пізно настане, годі було сумніватись, адже це закономірно.

Можливо, якби в певний момент не сталося надто відвертого зміщення пріоритетів у світогляді Зеленського-Голобородька й він продовжував імітувати виконання своєї передвиборчої програми, довірливі українці йому б іще довго пробачали помилки та провали.

Але Зеленському досить швидко стало нудно грати президента, натомість він безмежно полюбив свій статус та нові можливості й, втративши контроль над реальністю, показав справжнє обличчя.

Навіть не помітив, як з ікони для мільйонів перетворився на ширму, за якою його оточення реалізовує свої забаганки. Власне, момент, коли ціна цих забаганок виявилася занадто обтяжливою для країни, а плата за добробут приведених Зеленським до влади людей — непосильним для суспільства тягарем, і став початком кінця «найвеличнішого лідера сучасності».

Посипалися зліплені нашвидкуруч конструкції, дали збій домовленості й укладені пакти про ненапад, а ініціативи президента почали ретельно просіювати через сито недовіри не лише його опоненти, а й прихильники.

Але головне — табір Зеленського покидають його колишні соратники, конфлікти переходять у публічну площину, а самостійність і впливовість глави держави звужується до непристойності.

Урешті виявилося, що голов­на проблема Зеленського, навіть якщо припустити, що він пішов у президенти зі щирими та чистими намірами, — технічна неготовність до нової ролі.

Саме тому він постійно потрапляє у залежність від когось, стає заручником спритніших гравців, а часто ще й мішенню для критики за те, до чого, можливо, й не причетний. Це також сприяє просіданню рейтингу, адже романтичний період давно закінчився. І цілком зрозуміло, що таким хитким та непевним становищем президента прагнутимуть скористатися ті, хто матиме таку можливість.

Скажімо, поки президент обмізковував кадрові перестановки в Кабміні, глава його офісу Андрій Єрмак не те що повністю вийшов із тіні, а взагалі почав приміряти на себе мундир гаранта.

Принаймні на це скидається його публічна дипломатична активність: поспілкувався із заступницею державного секретаря США Вікторією Нуланд, злітав до Вашингтона на зустріч з радником американського президента з питань національної безпеки Джейкобом Салліваном та поговорив із віцепрем’єр-міністеркою — міністеркою Канади Христею Фріланд.

Про що велися розмови, на офіційному сайті глави держави не повідомляється, з чуток ОП вимальовується, що Єрмак просив еліту впливових країн бути поблажливішими в критиці до Зеленського.

Це ще раз підтверджує несамостійність Володимира Олександровича. І в цьому чималу роль відіграв політичний несмак гаранта. Бо в його колекційному оточенні — повна еклектика: скажімо, поряд із «зеленими», певна кількість котрих демонструє національну позицію, присутні представники Віктора Януковича — Андрій Портнов та Сергій Льовочкін.

Президентська карма — негатив за замовчуванням

І, схоже, навіть олігархи, з якими Зеленський чи то бореться, чи то дружить, уже не сприймають його за самостійного гравця і, головне, не враховують серйозно його президентських амбіцій.

Чимало хто в експертному середовищі вважає, що президент Зеленський перетнув свою точку неповернення і, як колись Порошенко, за замовчуванням почав збирати на себе увесь негатив.
Висновок не новий: людська природа недосконала. Влада розбещує.

Абсолютна влада розбещує абсолютно. Саме тому нам треба справжнього, а не кіношного президента, якого можна буде пізнати саме за його державницьким генієм. Бо питання насправді не в тому, аби знайти безгрішного національного месію, а в тому, щоби розгледіти серед справжніх та удаваних лідерів того, хто візьметься зробити з недосконалого людського матеріалу ефективний державний механізм.

Хто подужає спроєктувати Українську державу так, аби максимально скористатися з нашого волелюбства, креативності, солідарності, географічного становища та інших природних і ментальних переваг, а з іншого боку — нейтралізувати нашу схильність до анархії, брак стратегічності, недовіру до будь-якої влади, «талант» взаємопоїдання та інші вади.

Однак подивімось із позитивного досвіду: як не дивно, історія свідчить, що саме системні кризи — це найкращий час будувати майбутнє.

Головне — пам’ятати, що революція — це зміна системи, а не прізвищ.

Віра в те, що варто привести на Банкову чергового месію і все зміниться на краще — це про Голобородька. А нам потрібен не кіношний, а реальний президент.