Виставка, якої немає

      Слово «голодомор» або «голод 1932—33 років» у текстівках експозицій обласних, тим паче районних краєзнавчих музеїв усе ще не з'являється. Немає й оцінки цієї трагедії сучасними вченими. Натомість цілі зали присвячені не зовсім українській історії, скоріше радянській: «Великій Жовтневій», «Великій Вітчизняній», «успіхам колективізації». На музейних стендах досі живе СРСР: цитати Леніна і Маркса, фото молодих усміхнених передовиків і передовиць, делегатів колгоспних з'їздів, комуністів; радянські нагороди, почесні грамоти... Так, у Черкаському краєзнавчому є стенд, який детально розповідає, як Черкащина «стала батьківщиною всесоюзних патріотичних починань», зокрема руху «п'ятисотенниць». Втім є кілька стендів і про репресії 1930-х років. Вірніше, без жодних пояснень вивішено старі газети з яскравими заголовками на зразок: «Вирок суду над зрадниками Батьківщини схвалений трудящими всієї країни...» Та ще плакат «Не болтай!». Тут є стенд про голод, де розміщено кілька фото розкуркулених, цитату з постанови ЦК Компартії України про «наслідки злочинного курсу Сталіна і його найближчого оточення щодо селянства». Зі стенду «Відомості про населення Смілянського району в 1933 році» можна дізнатися, що у березні народилося 57 осіб, померло — 638; у квітні, відповідно, — 48 і 849, у травні — 45 і 1456, у червні — 73 і 2939, у липні — 71 і 1227. У Дніпропетровському історичному музеї імені Дмитра Яворницького зал, присвячений репресіям у СРСР, був обладнаний ще 1989 року — вперше в Україні. Там є стенд про голодомор. За словами старшого наукового співробітника Людмили Маркової, щось нове додати до цієї, створеної понад 12 років тому експозиції важко: немає даних (їх просто ніхто не збирав останніми роками, коли у селян «розв'язався язик», бракувало фінансування). Документи переважно знищені за радянських часів. Отож і питання закрите.

      У постійній експозиції Кіровоградського краєзнавчого музею немає ні слова про голодомор. Цікаво, що експозиція, присвячена голодомору та іншим злочинам більшовицього режиму (підготовлена Всеукраїнським товариством «Меморіал»), вже понад місяць розміщена в одному із залів музею. Такі комплекти з 56 плакатів нещодавно отримали всі обласні й районні музеї та бібліотеки України. Проте цю експозицію і досі не можуть оглянути мешканці Кіровограда. 10 вересня мені випала нагода втрапити до зали, відведеної під цю «Президентську», як її називали, виставку. За кілька годин мусило відбутися урочисте її відкриття, відзначене прибуттям представників влади, ветеранів і патріотичної громадськості. Однак дізнавшись, що в залі є представник ЗМІ, відповідальний за експозицію співробітник неабияк злякався. Він доклав максимум зусиль, аби довести, що насправді цієї виставки немає. «Політікі решают вопрос, когда откривать виставку, — висловив він свої міркування. — Ето політічєская акція». Він пояснив, що, за розпорядженням голови Адміністрації Президента Віктора Медведчука, тільки голова обласної держадміністрації має право відкрити виставку. А в голови не так багато часу, він зайнятий. Виставки «немає» і до сьогодні.

      Мешканці Кіровоградщини загалом готові до такої виставки і підсвідомо чекають на

      «У день мого весілля, коли гості вже сіли за стіл, татові принесли квитанцію на виплату штрафу. Мусив заплатити 100 рублів, тому що не був колгоспником, а справляв дочці весілля. Це заборонялося, — розповідає 90-річна Їлина Безрідна з села Нерубаївка на Кіровоградщині. — Після весілля я пішла жити до чоловіка, працювала в колгоспі. А мамі дала носити свої чоботи. Приходжу якось до неї в гості — а її активісти за ліжко затиснули і роззувають. Бо вона ж не в колгоспі була, таких визискували. Мама кричить: «Це ж не мої, це моєї дочки чоботи!». Все одно стягнули і пішли...» Скромне весілля для Їлини Безрідної її батьки справляли в час, коли вже починався голод. Але дещо було ще в селян, хронічні злидні ще не поселилися в їхніх домівках. Однак загрозлива реальність невідворотно насувалася... «Ходили по хатах, забирали в людей усе, хто не викупився. Бурячки, насіння, навіть юшку висипали з горшків. Грабували скрині, усе собі забирали, — згадує бабуся Їлина. — Такі не вмирали. Роман, що звозив конякою померлих на кладовище, не раз казав: «Я хіба буду за оцим другий раз їхати?» — і вкидав до воза ще живого... Той руками махає, жити, бідний, хоче... Тому Романові пайок видавали». Підростаюче покоління виховували по-новому, теж за допомогою «пайків». З архівних джерел відомо, що на Кіровоградщині в час голоду на колгоспних полях ставили піонерські загони, аби діти стежили за своїми батьками — чи не підбирають нишком колоски? І розповідали про побачене у сільраді. Юних активістів за «цінну інформацію» нагороджували подарунками.

      «У свій час не дозволяли про голод говорити, — каже 50-річна мешканка Нерубаївки Галина Супрун. — Зараз ми вже знаємо більше. У періодиці про голод пишуть, є книги, можна і по радіо про це почути. А тоді боялися. У нас у Нерубаївці у період сталінщини забрали 24 чоловіки і, як казали, заслали на Соловки. Забрали так і мого дідуся. Бабуся ходила в Умань, два тижні в черзі простояла, поки прийняли для нього передачу. Більше вона нічого про нього не чула. Але до кінця життя була душею і серцем завжди з ним».

      Написати у радянській автобіографії про те, що батьки померли від голоду, — означало перекреслити собі дорогу до вищої освіти чи престижної роботи. Наступні покоління вже були майже цілковито ізольовані від небажаних відомостей про страхітливий злочин. «Я не знаю вчителів, які відважилися б розповідати про це у школі, — розповідає учитель історії з села Володимирівка, що на Кіровоградщині, Дмитро Хвартушняк. — Могли на цю тему говорити тільки з людьми свого покоління, а на загал робили вигляд, що такого не було. Коли у 1983 році у діаспорі відзначали 50 років голодомору і це питання розглядали на сесії конгресу США, ми слухали про це по «Голосу Америки», Бі-Бі-Сі. Але перший секретар ЦК КП України Щербицький у доповіді пояснив, що слід говорити. Ворожі голоси, мовляв, зводять наклеп на політику комуністичної партії, радянську владу, але це все — вигадки. Отож якщо були питання від учнів, офіційно ми мали право сказати, що у 1932-33 роках через недорід були деякі продовольчі труднощі».

      195 мешканців села Нерубаївка, що на Кіровоградщині, загинули в часи другої світової. І понад тисячу життів забрав тут голодомор. Сьогодні у чотирьох залах Нерубаївського краєзнавчого музею (з них один присвячений жовтневій революції, другий — вітчизняній війні) — портрети і бюсти Леніна (малого і дорослого), членів політбюро, герби усіх республік СРСР, але не знайшлося місця для бодай маленького стенду про радянський терор голодом. Упродовж останніх 12 років можна говорити вже про все. Але списків загиблих у час голодомору по селах все ще не складають, від місцевого керівництва часто можна почути, що «ніякого голоду не було». «Дуже важко сьогодні у нас тут зібрати щось, ніхто вже конкретних даних не пам'ятає, — каже сільський голова Нерубаївки Анатолій Кукуруза (насправді пам'ятають усі, кому за 70). — Попередній директор музею збирав матеріали. Він помер, а зібране кудись зникло»... На місці масових поховань (де, як зазначають селяни, досі не росте жодне дерево) щороку у Провідну неділю селяни збираються біля пам'ятного знака, де священик служить панахиду. Знак встановили 1994 року. З тих пір нічого, присвяченого голодомору, місцева влада не організовувала. У Володимирівці списки померлих від голоду складали. Але вони, після того, як потрапили до сільського голови, також «кудись зникли». Селяни пояснюють ці «суспільні дивовижі» так: «Україною керують люди, виховані комуністичною партією. Таке враження, що вони у грудні 1991 року проголосували за незалежність тільки для того, щоб взяти владу в свої руки. Ліві сили до цього дня не визнають, що голодомор був злочином. Місцеві вчителі історії самі не беруться готувати списки загиблих, а вимог iз району щодо складання таких списків немає, бо районом керують ліві сили».