Кого вшановують? Правда з архіву СБУ про діяльність Івана Кудрі в 1941—1942 роках у Києві

Моя розповідь — про резидентів Москви, які вісім десятків років тому боролися не з німецькими окупантами, а з українськими патріотами, що прагнули відновити Українську державу.

Ці «герої» радянського союзу виявились по-гадючому живучими. Їх, на жаль, ще й сьогодні вшановують у деяких школах, державних та громадських установах.

І в цьому велика небезпека для України. В час, коли той самий кривавий московський ворог забрався на нашу землю.

Кого вшановують?

У місті Києві є 181-ша школа імені Івана Кудрі, а в Бориспільському районі на Київщині ще й досі стоять три пам’ятники Герою Радянського Союзу Івану Кудрі: в місті Бориспіль, в селі Проців, де він народився, та на подвір’ї Ревненської школи в селі Ревне на Київщині.

На свята до цих споруд кладуть квіти. Особливо «зворушливою» була картина, коли 9 травня 2021 року до погруддя І. Кудрі поклав квіточки бориспільський міський голова Володимир Борисенко, що вважає себе українським патріотом.

Поодинокі вигуки «Ганьба» в його бік молодих людей не викликали в нього жодної реакції. Люто лише налетіла на них заступниця міського голови Людмила Бистра, в минулому — дружина першого секретаря Бориспільського райкому партії, історик за фахом, і зневажливо, по-радянськи, крикнула: «Не розпалюйте ворожнечі!».

То хто ж такий Іван Кудря, якого свято оберігають деякі дер­жавні мужі і державні мужички на Бориспільщині та в Україні?!

Я не полінувалась, узяла в архіві СБУ 17 томів кримінальної справи «Максим» про діяльність Івана Кудрі в місті Києві в 1941—1942 роках [Галузевий державний архів СБУ, Особливий фонд 86699]. Тут є детальна, власноруч написана автобіографія Івана Кудрі.

Привертає увагу те, що він з 1934 року служив у прикордонних військах НКВС у Західній Україні, згодом перейшов на службу в 5-й відділ Головного управління державної безпеки НКВС СРСР у Москву.

Основна його робота полягала в боротьбі з українським «націоналістичним підпіллям», тобто з організаціями українського національного руху, особливо з західних областей України.

Ось що згадував керівник радянської диверсійно-терористичної служби, начальник 4-го управління НКВС генерал П. Судоплатов: «Група Кудрі мала проникнути в українське націоналістичне підпілля, на яке німецьке командування робило серйозну ставку. Останні роки після закінчення прикордонної школи Кудря боровся з українськими націоналістами і добре знав особливості та специфіку цього руху. Маючи досвід роботи в складі нашої оперативної групи у Львові, він займався розробкою зв’язків українських націоналістів з німецькими розвідувальними органами».

За спогадами історика Миколи Килимишина, 30 серпня 1941 р. в Житомирі було організовано вбивство двох лідерів-мельниківців — Омеляна Сеника і Миколи Сціборського (операція «Каїн»).

Це була провокація НКВС-НКДБ, спрямована на розвал національно-визвольного руху України. Організував це вбивство на той час начальник Особливої групи Першого управління (розвідка і диверсії) НКДБ генерал Судоплатов, а безпосередньо керував цією кривавою акцією через свого агента К. Полуведька спеціаліст з українських націоналістичних питань Іван Кудря.

Після загибелі двох провідних мельниківців їхнє вбивство вдало повісили на бандерівців і довгі десятиліття бандерівці і мельниківці ворогували між собою.

Боролися з українськими патріотами

Кримінальна справа «Максим» про діяльність Івана Кудрі — яскраве підтвердження тому, як він у Києві в часи нацистської окупації боровся не з німецькими окупантами, а саме з українськими патріотами: дуже вже боялись радянські енкаведисти проголошення незалежності України під протекторатом Німеччини.

Уже в першому томі цієї кримінальної справи в «Плане создания и работы нелегальной резидентуры НКГБ УССР в городе Киеве на случай занятия последнего немецкими войсками» від 17 липня 1941 року записано першим пунктом: «Основной задачей резидентуры является выполнение специальных заданий руководства Наркомата, а также разведывательная деятельность по вскрытию действий немцев и украинских буржуазных националистов на Украине и в частности в Киеве» [Галузевий дер­жавний архів СБУ, особливий фонд 86699, том 1, стор. 2].

До роботи в окупованому Києві Іван Кудря готувався заздалегідь: поселився в місті Києві весною 1941 року, зняв форму енкаведиста і став «щирим українським патріотом», відростив вуса, став носити вишиванку, змінив прізвище на Кондратюк, за легендою проживав зі своєю нареченою, сексот­кою НКВС, Груздовою Марією Іллівною (кличка «Ост»), а також сховав дві рації, кошти, зброю, вибухівку.

Головним завданням для членів групи резидента «Максима» було влаштуватись на роботу в українські організації, зайняти там керівні посади і діяти відповідно до вказівок НКВС. У разі необхідності, знищувати лідерів українських націоналістів. Для цього в них були спеціальні бойові групи.

До резидентури «Максима» входило багато агентів. Читаючи в розсекреченій кримінальній справі довідки на них, дивуєшся з того, як близько «сєкрєтниє сотруднікі» були біля найвпливовіших українських лідерів.

Короткі виписки з довідок на них, що складені енкаведистами, варто подати мовою оригіналу. Всі вони друкувались російською мовою під грифом «Совєршенно сєкрєтно».

«СПРАВКА на агента «Богун»

«Богун» — Федак Стефан Стефанович, 1894 года рождения, уроженец города Львова, украинец, беспартийный, холост, с незаконченным высшим образованием, учился во Львовском университете. Отец его известный в Галиции адвокат, украинский националист, умер, примерно в 1930-1932 годах.

Сестра «Богуна» — Ольга, была замужем за Евгением КОНОВАЛЬЦЕМ, до войны проживал в Берлине. Вторая его сестра была замужем за полковником А. МЕЛЬНИКОМ, проживал в Риме. Мать «Богуна» в 1939 году через советско-германскую комиссию из Львова выехала в Берлин.

В 1918—1920 годах «Богун» служил в чине сотника в сичевых стрельцах галицийской армии, в бригаде полковника /фамилию не помню/, с которым остался близким другом до последнего времени.

Указанный полковник проживал в городе Кракове и был консультантом от немецкого правительства при проводе ОУН.

Являлся активным участником УВО в 1921 году, «Богун» по заданию Львовской экзекутивы УВО покушался на приезжавшего во Львов Пилсудского, в результате чего ранил Львовского воеводу.

Как исполнитель террористического акта, «Богун» был осужден к смертной казни, но в результате ходатайства его отца перед Пилсудским, с коим он с давних пор был в приятельских отношениях, решение к смертной казни было отменено и после трех— или четырехлетнего нахождения в тюрьме «Богун» из-под стражи был освобожден и выслан в Германию.

Раїса Окіпна.
Архівні фото.

В Берлине «Богун» проживал шесть лет, работал рабочим гаража, а впоследствии шофером такси.

После чего «Богун» возвратился в Галицию, где работал директором маслозавода в м. Журавно, Дрогобычской области.

В 1940 году «Богун» как украинский националист УНКВД по Дрогобычской области был подвергнут аресту, под стражей находился около года.

Проведенным следствием материалов, подтверждающих его контрреволюционно-националистическую деятельность, добыто не было, и он из под стражи был освобожден и завербован.

Вербовкой «Богуна» преследовалась цель вывести его по авторитетным ОУНовским каналам за кордон, с последующим использованием его по разработке ОУНовской верхушки.
Зам. Нач. 2-го отдела 1-го Управления
НКВД УССР
лейтенант ГосбезопасностиЗАВОД
26 декабря 1941 года.
ВЕРНО: /подпись/»
[Галузевий державний архів СБУ, справа 86899, том 1, стор. 29-32]

«Агент «Малый»

Товстолес Николай Ильич, профессор мелиоративного института, сын крупного помещика, сам бывший помещик в Черниговской области.

Бывший подпоручик царской, а затем деникинской армии. Был связан с Освагом, выдал контрразведке большевика-офицера. При вербовке сам об этом рассказал. Родной дядя «Малого» — бывший секретарь при Гетьмане, репрессирован органами НКВД в 1938 году.

За время связи с нами «Малый» дал ряд ценных материалов о контрреволюционной деятельности лиц из его окружения, которые НКВД УССР были репрессированы.

Зам. нач. 1-го отдела 3-го Управления
НКВД УССР
лейтенант Госбезопасности /подпись/ ВОЛОШИН
22.12.1941 год».

Хто доносив на Григорія Косинку та Сергія Єфремова

Про наступного агента слід сказати, що він активно доносив на молодого талановитого письменника з Борисполя Сергія Жигалка та багатьох його побратимів, зокрема Григорія Косинку, Сергія Єфремова та інших, які згодом були розстріляні.

«СПРАВКА на агента «Литератора»

«Литератор» — Постоев Александр Павлович, 1917 года рождения, украинец, беспартийный, гражданин СССР, студент 5-го курса Киевского госуниверситета, проживает в городе Киеве, улица Тарасовская №5 (общежитие КГУ).

Отец «Литератора» в 1937 году был арестован органами НКГБ как активный украинский националист и в том же году был осужден к ВМН.

«Литератор» в 1938 году был близок к лицам, причастным к молодежному контрреволюционному националистическому формированию, на основе чего был завербован. После разработки этого контрреволюционного формирования (осуждено 8 человек) выполнял другие наши задания.

После других нескольких агентурных дел, по которым «Литератор» успешно работал, он в 1940 году по заданию НКГБ УССР внедрился в контрреволюционное подполье в городе Львове, расположив к себе основного руководителя контрреволюционного антидержавного подполья Шептицкого, проник в это подполье, окончил богословский институт, после чего получил от Шептицкого задание осесть в Киеве и ждать дополнительных распоряжений для выполнения в дальнейшем обязанностей миссионера.

В 1941 году, в начале июня месяца, успешно был легендирован в разработку лиц, подозрительных в причастности к молодежным контрреволюционным националистическим организациям.

К концу 1941 года участники этого формирования (6 человек) были подвергнуты аресту и дали показания о принад­лежности к антисоветской молодежной националистической организации.

«Литератор» может быть использован для выполнения любого диверсионно-террористического задания. Способности к этому имеет.

Нач. отделения 1-го Управления
сержант Госбезопасности/КОРЕШКОВ/
Без даты»

[Галузевий державний архів СБУ, Особливий фонд 86699, том 1, стор. 97-98]

«СПРАВКА на агента «Ост»

«Агент «Ост»— Яруш Мария Ильинична (за легендою — наречена Івана Кудрі. — Авт.) — украинка, преподаватель украинского языка средней школы.

Муж «Ост» Яруш был писателем-прозаиком, в 1938 году арестован за контрреволюционную деятельность как украинский националист и расстрелян.

За время работы в СПУ НКВД УССР «Ост» зарекомендовала себя как серьезный и ценный агент. Используя прошлые связи своего мужа, она вела успешно разработку ряда украинских националистов.

Зам. народного комиссара
Внутренних дел УССР
полковникСАВЧЕНКО
6 декабря 1941 года».
[Галузевий державний архів СБУ, Особливий фонд 86699, том 1, стор. 115-116]

«СПРАВКА

На протяжении 1939—1940 годов в Киеве по линии 3-го управления НКВД УССР у меня находился на связи агент «Левко».

«Левко» — Линкевич Бронислав Михайлович, 47-48 лет, из семьи служащего, украинец, бывший член УСДРП, семейный, беспартийный, до войны работал бухгалтером Наркомзема УССР, сотрудничает с органами ГПУ—НКВД с 1925 года, в нашей работе из-за болезни имел трехлетний перерыв (1930—1933 года).

«Левко» женат на бывшей жене украинского художника-националиста Нарбута, который до революции, а также при правительстве Петлюры и Скоропадского был в почете. После прихода советской власти на Украину он вскоре умер (неточно).

От этой жены детей «Левко» не имел. Однако воспитывал 20-22 летнего пасынка, который был судим в 1936 или 1937 году за недоносительство о наличии в известной ему молодежной группы, проявляющей террористические тенденции, огнестрельного оружия.

В 1940 году, после отбытия срока наказания, неродной сын его возвратился домой к родным, при нашем содействии в «темную» был приписан на право проживания в Киеве и устроен художником-декоратором в украинский театр им. Франко. От первой жены, кто она — не интересовался, «Левко» имел замужнюю дочь, муж её был военнослужащий. Жила она отдельно от жены агента.

Наличие у «Левко» жены с фамилией Нарбут представляло ему возможность систематически вращаться в Киеве среди украинских националистов старой формации; семьями: проф. Беляшевского, Черняховского, братьев-художников Кричевских, Василия и Федора, Гаккебуш, Василько и других и вести их разработку.

Кроме того, «Левко» занимался разработкой лиц, являющихся выходцами из украинских контрреволюционных политпартий (боротьбистов, членов УКП, УПСР, УСДРП и т. п.)
По его данным, за время сотрудничества было выявлено и арестовано целый ряд украинских националистов.

Незадолго перед войной им агентурно была разработана и в последствии нами арестована за контрреволюционную деятельность бывшая укапистка — жена видного писателя, бывшего члена ЦК УКП — Антонович-Давиденко, который ныне находится в ссылке. «Левко» с Антоновичем хорошо были знакомы.

В это же время «Левко» вел активную разработку антисоциалистической националистической группы, руководимой Литвином — бывшим петлюровцем, восстановившим связь с националистами Западной Украины. В целях контрреволюционной пропаганды он привозил из Львова националистическую литературу. Это лицо в первые дни войны окажется арестовано органами НКВД.

В 1940 году была заагентурена его жена, через которую облегчало «Левко» посещение интересующих нас связей.
«Левко» должен хорошо меня помнить.
Ст. оперуполномоченный
1-го Управления НКВД УССР
лейтенант Госбезопасности /подпись/ ДАНЬКО
14 июня 1942 года
Город Старобельск».
[Галузевий державний архів СБУ, Особливий фонд 86699, том 1, стор. 8-9]

«СПРАВКА на агента «Левко»

Агент «Левко» — Линкевич — Левченко Бронислав Михайлович, украинец, бывший член УСДРП, работает главным бухгалтером в Наркомземе УССР, проживает в городе Киеве, площадь Калинина, 6, квартира 55.

Завербован в 1937 году бывшим отделом УГБ НКВД УССР для разработки бывших членов украинской социал-демократической рабочей партии.

Сотрудничал с органами НКГБ, на работе себя оправдал, перепроверенный и ценный агент.

Хорошо усвоил методы чекистской работы, конспиративен, проявляет инициативу.

Пользуется авторитетом среди украинской контрреволюции и прочего антисоветского элемента, быстро входит в доверие и может расположить по отношению к себе любого человека.

Жена «Левко» — НАРБУТ Вера Павловна — является агентом «Надежда», которая завербована в 1940 году для разработки украинских националистических кругов, среди которых располагает интересными в оперативном отношении связями.

Как «Левко», так и «Надежда» о сотрудничестве с органами НКГБ друг друга знают.

Агент «Левко» в случае вынужденного отхода частей Красной Армии остается в Киеве с задачей:

1. Совершение поджогов и диверсионных актов на территории, занятой противником.
2. Выявление лиц, активно выступающих против Советской власти и их физическое уничтожение путем совершения террористических актов.
3. Привлечении агента «Левко» для обеспечения оружием и взрывчатыми веществами диверсионно-террористической и разведывательной группы, созданной и возглавляемой «Гауптманом».

Это мероприятие проводится в строгом соответствии с планом мероприятий по использованию агента «Гауптмана».

Для связи негласного оперативного работника с «Левко» установить пароль «Самостийная Украина», ответ «Шевченко 22».

Зам. нач. 3-го отдела Управления
НКГБ УССР,
лейтенант ГосбезопасностиШАРОВ
Без даты»
[Галузевий державний архів СБУ, Особливий фонд 86699, том 1, стор. 3]

Не ті «Надія» та «Лілія»

«СПРАВКА на агента «Надежда»

Агент «Надежда» — Нарбут Вера Павловна, домохозяйка, проживает в Киеве, площадь Калинина, 6, квартира 55.

Завербована бывшим 2-м отделом УГБ НКВД УССР в 1940 году для разработки украинских националистов среди художников и писателей старой генерации города Киева.
Исполнительный и добросовестный агент, усвоивший формы и методы конспирации, инициативный.

Муж «Надежды» Линкевич-Левченко Бронислав Михайлович является агентом НКГБ под псевдонимом «Левко», располагающий большими связями среди украинской контрреволюции и прочего антисоветского элемента.

Одна з київських шкіл усе ще носить ім’я Івана Кудрі.
Фото зі сторінки закладу.

О сотрудничестве с органами НКВД «Левко» и «Надежда» друг о друге знают.

«Надежда» намечается к использованию для прикрытия «Левко» и внедрения в контрреволюционное подполье существующее среди украинской интеллигенции, на территории, занятой противником.

Зам. нач. 3-го отдела 3-го Управления
НКГБ УССР
лейтенант ГосбезопасностиШАРОВ
Без даты»
[Галузевий державний архів СБУ, Особливий фонд 86699, том 1, стор. 4]

«СПРАВКА на агента 2-го Управления МГБ УССР — «Сирень»

Агент «Сирень» — Жудро Мария, 1897 года рождения, уроженка города Киева, украинка, гражданка СССР, из семьи рабочего, с низким образованием, владеет польским языком, по профессии косметичка, работает по специальности в артели парикмахером, проживает в Киеве по улице Михайловская, 24, квартира 17.

«Сирень» завербована в 1938 году для разработки иностранцев и подозрительных связей из числа своей клиентуры, с которыми она имела непосредственный контакт во время работы в гостинице «Интурист» («Континенталь»).

Проверкой «Сирени» и её родственников установлено, что третий муж Дудкин Георгий Николаевич, будучи оставленным в тылу противника, оказался предателем и разыскивается 4-м Управлением МГБ УССР как провокатор, выдавший немцам резидентуру «Максима», оставленную в Киеве НКГБ УССР со специальным заданием.

Зная о предательстве Дудкина со слов некоторых его сослуживцев, «Сирень» все же пытается представить его как советского патриота, погибшего в застенках Гестапо.

В 1940 году в беседах с оперативным работником, у которого «Сирень» находилась на связи, последняя делилась о том, что ее отчим и сестра враждебно настроены к Советской власти.

Других данных компрометирующего характера в отношении «Сирени» и её родственников не имеется.
Начальник 2-го Управления
МГБ УССР, полковникМЕДВЕДЕВ
июнь 1947 года»
[Галузевий державний архів СБУ, Особливий фонд 86699, том 1, стор. 95-97]

«СПРАВКА на агента «Лилия» 

«Лилия» — осведомитель 3-го Управления НКВД УССР. Завербована мною в июле 1941 года для освещения работы оперного театра, но в связи с прекращением работы в театре связь с ней была прекращена.

«Лилия» — Окипная Раиса Николаевна, примерно 28-29 лет, украинка. Артистка оперного театра города Киева. Отец ее Окипный Николай якобы до 1933-1934 года был служителем культа и однажды был арестован нашими органами (подробности этого «Лилии» неизвестны).

В связи с военными действиями под Киевом в июле месяце и поспешностью вербовки подробных установочных данных на «Лилию» в личном деле не получено.

Зам. нач. 2-го отделения
СПО УНКВД Львовской области
сержант ГосбезопасностиЕЛИЗАРОВ
2 февраля 1942 года»
[Галузевий державний архів СБУ, Особливий фонд 86699, том 1, стор. 33-34]

Можна ще називати прізвища багатьох агентів резидента «Максима», але варто зупинитися на їхній діяльності в окупованому Києві в 1941—1942 роках.

Вражає те, що, як засвідчують матеріали, Іван Кудря практично майже нічого і не зробив: з вересня аж до нового 1942 року він на зв’язок із Москвою не виходив нібито через відсутність рації внаслідок підриву будинку.

А після Нового року, боячись провалу, агент «Максим» (І. Кудря) вирішив йти за лінію фронту до своїх керівників, хоч до нього тричі з центру присилали сім зв’язкових, а зустрівся він лише з двома першими в січні, яких відразу відправив назад до Москви.

Слід сказати, що вся епопея «подвигів» резидента НКВС Івана Кудрі та його агентів у Києві — суцільна детективна історія. Вже з 5-го тому (15 липня 1943 року) енкаведисти Москви починають розслідувати провал усієї групи резидента «Максима»: сотні сторінок допитів і висновок слідчих: резидент «Ост» (Яруш Марія Іллівна, наречена Івана Кудрі) — перевербована німецькою розвідкою, найближчий товариш і соратник Кудрі — Дудкін Георгій Миколайович — «состоял в числе агентов немецкой разведки» [Галузевий державний архів СБУ, Особливий фонд 86699, том 8, стор. 384].

Перевербованими німецькою розвідкою виявились і останні зв’язкові Івана Кудрі «Дніпро» та «Ільєнко».

Викликає багато запитань, де ж все-таки подівся Іван Кудря, адже в кримінальній справі констатується лише факт арешту резидента «Максима» та агента «Лілії» (Окіпної Раїси Миколаївни) 5 липня 1942 року.

Далі сліди цих резидентів губляться. Через рік, 15-17 липня 1943 року, проходять масові арешти багатьох агентів резидента «Максима», більшість із яких розстріляли.

Ці показові каральні операції відбувалися на тлі переможного наступу радянських військ, унаслідок чого вже у вересні була звільнена лівобережна Україна.

На довгих майже 20 років про провальну справу резидента «Максима» забувають.

Загадки Раїси Окіпної

Нового розвитку і змісту справа набирає в 1961 році після побутового конфлікту між полковником радянської армії Сєргєєвим та матір’ю Раїси Окіпної (агент «Лілія») Капшученко Анастасією Павлівною. Причиною стала прописка Сєргєєва в комунальну квартиру Капшученко А. П., якою була дуже незадоволена мама Раїси Окіпної.

Сєргєєв оприлюднив факт отримання Капшученко А.П. посилок та листів від своєї дочки — Окіпної Раїси — зі США. Це був шок для всіх, особливо працівників Комітету державноїбезпеки СРСР, які зробили з Івана Кудрі та Раїси Окіпної «відважних» борців із гітлерівськими окупантами.

Завершився цей конфлікт позбавленням Капшученко А.П. персональної пенсії та вимогою повернути державі 5 тисяч незаконно виплачених карбованців.

В 11-му томі справи «Максим» на 124-й сторінці в довідці прокурора міста Києва А. Лєднікова від 21 червня 1961 року записано ще один факт, який спростовує «героїчну» смерть Р. Окіпної: «Из пенсионного дела гражданки Капшученко А. П. видно, что пенсия ей назначена по извещению Сталинского райвоенкомата города Киева от 27 ноября 1945 года о том, что боец Окипная Р.Н. погибла в июне 1942 года. В то время сама Капшученко А.П. заявляет, что её дочь была в это время актрисой оперного театра». [Галузевий державний архів СБУ, Особливий фонд 86699, том 11, стор. 124]

Але ще більшою несподіванкою було присвоєння Івану Кудрі 9 травня 1965 року звання Героя Радянського Союзу, а 10 травня 1965 року відзначення цілої групи його агентів різними державними нагородами.

У тому числі орденом Вітчизняної війни І ступеня нагородили «за мужність і відвагу» агента німецької розвідки Дудкіна Георгія Миколайовича, агента німецької розвідки Бремер Євгенію Адамівну та Окіпну Раїсу Миколаївну [Галузевий державний архів СБУ, Особливий фонд 86699, том 7, стор. 384-385, том 13, стор. 343, том 11 стор 137].

Окрім того, медаллю «За відвагу» відзначено Жарка Володимира Кузьмовича, який, згідно з довідкою голови Комітету Держбезпеки при Раді Міністрів УРСР від 30 грудня 1963 року, 30 січня 1943 року «осуждён на 5 лет лишения свободы» за зраду Батьківщині [Галузевий державний архів СБУ, Особливий фонд 86699, том 8, стор. 24] і відсидів повний термін.

У кримінальній справі «Максим» є багато документів, які датовані різними роками і засвідчують, що вищеназвані нагороджені особи — агенти «АБВЕРА».
Для чого радянська влада з негідників зробила своїх героїв через 32 роки?

Відповідь для мене очевидна: московія як тоді, так і зараз не може жити без брехні. Адже всю провальну операцію «Максим» готували саме енкаведисти, які так ганебно програли німецькій розвідці.

Виникає природне запитання: кого вшановують у 181-й школі міста Києва і на Бориспільщині?! І чи не стають ті, хто не знають української історії, мимовільними ворогами України?!

Валентина СТРІЛЬКО-ТЮТЮН, президентка Міжнародного освітнього фонду імені Ярослава Мудрого, кандидатка педагогічних наук