Артемій Кірсанов та Сергій Дзюба: Історія Бандераса може перетворитися на українську Бондіану

Перших, ще сигнальних, пару десятків примірників книжки «Позивний Бандерас. Операція «Томос» Сергій Дзюба та Артемій Кірсанов презентували на фестивалі «Мельпомена Таврії» у Херсоні ще минулої осені.

Відтоді вже побували в багатьох містах, де люди з цікавістю сприймають продовження екранізованих у 2018-му перших пригод капітана Антона Саєнка, якого зіграв актор із реальним власним досвідом служби в АТО Олег Шульга.

Цей дует авторів заснованої на реальних подіях художньої прози вирізняє саме те, що вони намагаються представляти кожну нову роботу у двох варіантах: книжковому та кінематографічному.

Їхні спільні роботи, і сценарні, — детектив «Позивний Бандерас», основою якого стали розповіді нацгвардійця Сергія Башкова з позивним «Індіанець» та інших воїнів АТО, та «Заборонений» — про Василя Стуса й інших шістдесятників.

Із Сергієм та Артемієм говоримо переважно про те, чому не всі можуть подивитися українське кіно, та про зв’язок телеіндустрії, фільмовиробництва та літератури.

Віра у власні сили приносить високі рейтинги

— Артемію, Сергію, вас (ще разом із Валерією Борщевською, яка є продюсеркою спільних проєктів), практично завжди можна бачити разом. Як ви прийшли до спільної роботи?

— А. К.: Перші два роки після університету я працював у театрі. Дипломну виставу «Сільвія» за п’єсою Герні поставив у Дніпродзержинському театрі (тепер Кам’янське). Ми перетнулися на знімальному майданчику «Бандераса» з відомим тепер актором Олегом Волощенком — він грав у моїй першій виставі.

Ми з Сергієм працюємо разом 16 років, а знайомі з 1997-го, разом навчалися в Університеті культури на курсі Юрія Муравицького. Перший спільний сценарій, за власною ініціативою, працюючи в пресслужбі та піарвідділі молодіжного телеканала, написали для телебачення у 2005-му — це був Новий рік на Новому каналі. На наше запитання «на коли треба?» Оксана Панасівська, яку можна вважати нашою з Сергієм хрещеною у справі сценарних серіальних робіт, відповіла: «на вчора». Тобто ніхто не сподівався, що ми напишемо. А ми до ранку впорались!

І саме дивне було — така оцінка тепер, через роки, а тоді ми не сумнівалися у своєму талантові, — що саме наш сценарій затвердили. Маючи освіту театральних режисерів, до того писали сценарії переважно корпоративів.

— Коли і як ви стали кіносценаристами? Розкажіть свою серіальну історію.

— А. К.: На зйомках для Нового канала ми познайомилися з режисером Сашею Ітигіловим. Він у курилці перепитав: а ви можете смішно і цікаво написати серіал? «Звичайно, можемо», — не сумнівалися ми. Не відлякало нас навіть те, що це про багато серій ситкому українською мовою (тоді її практично не було в ефірі). Так ми зробили «Солдатів. Новорічну історію», які зібрали тоді найвищі рейтинги на Новому каналі.

Далі були на Першому національному 12 серій «Родичів», сценарій яких ми написали. Продюсерська студія «Батискаф» планувала зняти аж 200 серій. Нам сказали: скільки напишете — стільки грошей отримаєте. Два тижні писали по серії що­дня, не виходячи з квартири, нам друзі приносили продукти. Коли вийшли, зрозуміли, що так працювати не можна. На 12 серіях усе й закінчилося — в НТКУ закінчилися гроші.

Потім перейшли на «Інтер». Сергій був спеціалістом спеціальних проєктів. Наприклад, на Реюньйоні знімали «Ігри патріотів», де були українська символіка, відомі обличчя.

— С. Д.: Така в мене була найкраща робота — спеціаліст спеціальних проєктів. В оригінальному розважальному французькому форматі змагалися спортсмени-аматори в селах. Україна і Росія понавозили туди олімпійських чемпіонів. На гірки чемпіонів вони просто злітали, тож інші країни були у ролі статистів. Далі нас запросив «Київтелефільм». Написали сценарій стрічки «Любов одна», дві серії. Написали багато серіалів, концепт «Єфросинії», яку дивилися всі бабці.

— Здається, вам дорікають періодично за попередню роботу над телесеріалами?

— А. К.: Тепер пишуть, що автори сценарію «Єфросинії» взялися за створення фільму про Стуса. Не розуміють, що це була форма заробітку грошей. У ті часи фактично не було українського кіно, вітчизняної кіноіндустрії. Наприклад, Михайло Іллєнко знімав «Тойщопройшовкрізьвогонь» 7 років, десь стільки ж потім — «Толоку». Ти міг писати, складати це у стіл, утім реалізації не дочекатися.

Період створення продуктів спільно чи за посередництва Росії завершився для нас у 2014 році. Хоча там грошей виробникам серіалів завжди платили, наприклад, разів у п’ять більше, аніж у нас.

За два місяці написали історію про схід України

— У вашому доробку вже три видані книги. Як почали писати літературні твори?

— С. Д.: Спочатку «Позивний Бандерас» був не роман, а кіносценарій.

— А. К.: Сергій тоді працював на СТБ, я — у продакшні, який виробляв для цього телеканала контент. Коли зустрічалися наприкінці 2014 — на початку 2015-го, в якийсь момент зрозуміли, що постійно говоримо про війну — а пишемо якусь херню. Вирішили ризикнути і за два місяці написати історію про схід України, про прикордонну зону АТО.

— С. Д.: Це був момент, коли розумієш, що йде війна. Звичайно, можна піти воювати. Утім є інформаційна війна — й, окрім тебе, ніхто не напише сценаріїв цих фільмів. Тим більше, що Артемію мали зробити операцію на серці; у мене з хребтом проблеми. І ми вирішили зробити фільм про війну. Ми почали шукати контакти. Це була велика відповідальність, бо хлопці приходили вже з війни.

Наша історія про блокпост — межу, яка розділяє Україну. Початкова ідея навіть називалася «Блокпост». Головний герой — контррозвідник. Бо саме контррозвідка у гібридній війні має показати, що це російські загарбники прийшли на українські території.

— Є ті, хто називають фільм «Позивний Бандерас» агіткою. Така дискредитація дуже вигідна саме країні-агресору РФ, якій важливо прокричати, що це «укри» викривлюють їхню правду в лапках, а насправді розкривають брехню загарбника. Власне, такі «рецензії» можна знайти на російських сайтах.

— С. Д.: Фільм «Позивний Бандерас» — це історія людини, яка повертає собі бАтьківщину. Друг дитинства головного героя Льоха каже йому: «Залишився би ти тут — був би теж сепаром». Усі, хто мав змогу, поїхали з депресивних районів Донбасу. А ті, хто залишився, — змушені жити в російській культурі й бути глядачем російського пропагандистського ТБ. Вони іншого не знають. Тому важливо у фільмі показати проукраїнського капітана, який народився на тій землі, але зміг вирватися і повертається, щоби розкрити диверсію російських бойовиків.

— Є всім відома Бондіана. Коли викристалізувався намір робити капітана Антона Саєнка героєм кількох книжок?

— А. К.: Коли в нас уже виникла назва, концепція написання «Позивного «Бандераса», ми вирішили відразу створювати серію історій та героя, який буде в кількох творах. Ми маємо намір постійно підтримувати читацький і глядацький інтерес до українського героя-переможця.

«Бандерас» — це той позитивний герой, якого ми створили і якого «в упор» не хочуть бачити, тому що «в нас нема війни», тому що «треба прєкратіть стрєлять». Бандерас з’явився тоді, коли треба було «топити» Порошенка, коли треба було виводити нову політичну фігуру.

Про нас вийшла в 2018 році програма «Врємя нє ждьот» на російському «Першому» телеканалі. Пів години «пісочили», казали, що в прокаті провалився фільм, тому що росіяни й українці — один народ, а війна вигідна лише українським олігархам.

Чомусь і в Україні переважне число критиків не сприйняли фільм. А нашій країні потрібне своє кіно, яке працюватиме на те, щоб утверджувати повагу до справжніх сучасних героїв; показувати, що вони росли на цій землі і мають проукраїнську позицію; що патріотизм для кожної країни — це норма.

— С. Д.: Проблема в тому, що наративи російських пропагандистів відлунювали з вуст українських критиків: що це — агітка, що це — «совок». Чомусь саме так окремі публічні особи в нас характеризують українські патріотичні фільми. Тому що вони хочуть побачити іншу війну: людей, які страждають, яких убивають. Усе це є. І в українських фільмах. Але це не означає, що на екранах не повинно бути українців-переможців.

Про маркетингове вбивство фільмів на ТБ

— Ви не належите до кінотусовки, яка ставить на постамент певні вітчизняні фільми…

— С. Д.: Професор нью-йоркського Колумбійського університету Юрій Шевчук в інтерв’ю одному з вітчизняних медіа сказав про сучасне українське кіно, яке представляють на міжнародних майданчиках , що воно часто національно німе і спрямоване на пострадянського, переважно російськомовного, глядача.

Називав, наприклад, «Земля блакитна, ніби апельсин». Фільм, який мав великий успіх на фестивалях. Чому в ньому прямо не названо російського агресора? Відповідь режисерки Ірини Цілик була: мовляв, це і так зрозуміло. Чи насправді це всім зрозуміло в Україні, чи настільки нашу ситуацію знає світ?

Знеособлення ворога Юрій Шевчук бачить і в «Кіборгах». Він просто рахував при перегляді: багато разів звучить «сєпари», росіян було названо хіба в одному епізоді. Робити першим ворогом на екрані сепаратистів означає прикривати справжнього ворога України — російських окупантів.

— А. К.: Про що розкаже іноземцям фільм «Припутні»? Чоловік, хам, брутально викинув із машини дівчину, симпатій якої домагався . Далі він поїхав у село, де розбили його машину і дали по голові. Врешті він опинився з дівчиною, недолугою як сам, із нещасливої родини. Вони їдуть разом із натяком, що будуть разом. І це все глядач має сприймати як життя в Україні. Тобто автори фільму показують, що в нас немає майбутнього?

Або «Кров’янка» — про те, що українці — салоїди, які не поважають традиції та культуру інших народів, расисти й антисеміти. Все. І цей талановито знятий фільм збирає призи на кінофестивалях.

Про що фільм «Погані дороги» Наталки Ворожбит? Про те, що тут, в Україні… громадянська війна. Про те, що і на окупованих росіянами територіях, і на українських — військові насильники. Про депресивний регіон. Про те, що кого би ти не зустрів на Донбасі — кожен готовий тебе вбити.

І знову: для глядачів у США, Австралії чи деінде — це обличчя України. Саме так нас сприйматимуть у світі, адже ми самі себе так показуємо. Хтось скаже, що це ж правда: так, вона некрасива, але так є. Втім однієї правди для всіх не існує, є позиція. І наша позиція в тому, що Україна переважно інша. І її треба показувати в кіно з іншого боку — перемог, героїв і звершень.

— Давайте повернемося до «Операції «Томос». У вас там серед дійових осіб є й росіяни.

— С. Д.: Російський диверсант у новій книжці з позивним «Манекен», полковник ФСБ — це лінія антигероя. Він вільно в’їжджає в Україну і почувається тут абсолютно захищеним, бо достатньо агентури і підтримки, завуальований під український російський бізнес, РПЦ — для прикриття, до того ж, може зробити собі документи які забажає. Він дивується: «Навіщо вам ті Майдани?»

— А. К.: «Операція «Томос» — це і про перекручування історії. Росія — це держава, яка в усіх краде все і видає це за своє. Починаючи з ікон Алімпія Печерського, які знаходяться у Москві. Туди ж вивезли мозаїки Михайлівського Золотоверхого перед тим, як підірвали храм. Краде Росія настільки впевнено і нахабно, підкуповуючи певне коло людей, що їй починають вірити. У них навіть прапор крадений, бо Петру І сподобався прапор Нідерландів, який за наказом царя просто перевернули.

— Насправді не можна у кожен твір, фільм внести всю інформацію, яку ми хочемо донести.

— А. К.: Коли ми бачимо геніальні фільми Фелліні, Стенлі Кубрика, в них завжди є надзавдання, які глядачі можуть не побачити на екрані, але відчувають їх після перегляду. Бо кіно виходить за рамки лише показаних епізодів. В українських фільмах часто проблема саме з цими основними посилами, які має відчувати глядач.

Коли ми дивимося фільм «Врятувати рядового Раяна», у Спілберга відчувається, про що фільм. Хоча він знімав не ура-патріотичне кіно, проте на початку там прапор США і закінчується все на могилі солдата, якому віддають шану. І ми розуміємо, що для Америки навіть один Раян — важливий.

У світі, як казав Левко Лук’яненко, всі нації агресивні, кожна бореться за свої права. Спробуйте зачепити, скажімо, євреїв, арабів, афроамериканців! А вони що, ідеальні? А в нас навіть посадовці дозволяють собі дивні висловлювання про символи та трагедії українського народу, і всім сходить з рук.

— Які в цифрах успіхи ваших книжок і фільмів? Бо насправді це теж показники успіху.

— А. К.: Книжки «Позивний «Бандерас» і «Заборонений» є бестселерами в Україні. Їхній наклад — понад 10 тисяч примірників кожної.

Понад 100 тисяч квитків купили на сеанси фільму про Василя Стуса «Заборонений». Якби не запровадили локдаун і продовжили прокат, думаю, число глядачів збільшилося б. Відразу права на цей фільм купив у 2019 році канал «1+1», часткою якого володіє, нагадаю, дружина Віктора Медведчука. Це той мовник, який 14 жовтня на День захисника показував «Скажене весілля». «Забороненого» показали у грудні, о 23.20 — це маркетингове вбивство фільму.

Коли ТРК «Україна» стрічку «Позивний «Бандерас» поставила в праймовий час перед футболом — її подивилося більше 7 млн глядачів. І це довело, що фільм про АТО може бути успішнішим за «Квартал», який паралельно йшов із нашим фільмом.

— С. Д.: В Україні не напрацьовано механізм показу фільмів, знятих за кошти держбюджету, на телебаченні. І таке ігнорування можна вважати цілеспрямованим замовчуванням суспільно важливих тем та свідомим заподіянням шкоди вітчизняному кінематографу. Наприклад, у Південній Кореї знятий за державні гроші фільм іде пів року в кінотеатрах, в окремих — до 2 років.

У нас зовсім недавно був золотий новий час українського кіно, коли за рік знімали більше 100 фільмів за державні кошти. Але люди їх не побачать, бо немає розповсюдження і дуже малі кошти виділяють на промоцію. І в цьому вже варто шукати політичні підтексти.