Письменник та історик Юрій Канюк поліг у бою
Під час виконання бойового завдання на Торецькому напрямку загинув військовослужбовець, письменник, історик і теолог Юрій Канюк. >>
Мирослав Маринович. (Фото Назарія ПАРХОМИКА з сайту theukrainians.)
Книжка Мирослава Мариновича «Як Україні виростити крила» побачила світ у видавництві «Дух і літера» нинішнього року.
Це філософсько-публіцистична збірка, куди ввійшли інтерв’ю, статті, публічні виступи та низка есеїв-спогадів, над якими працював автор упродовж останніх кількох років.
Та якщо вийти за рамки жанру та часових координат, то, по суті, ця праця є справою всього свідомого життя Мирослава Мариновича, а саме — розбудови самостійної держави, модернізації України.
Праця в Українському католицькому університеті Мирослава Мариновича, тривала та безперервна комунікація з політичними, релігійними та дипломатичними організаціями як в Україні, так і за її межами, дозволили сформувати кодекс-підручник, який стане дуже принагідним не лише освітянам та науковцям, а й керманичам України.
Перш ніж дорости політично до президентства, людина має бути (стати) громадянином своєї країни у всіх можливих сенсах даного слова, бо просто називатися ним і не усвідомлювати значення — це гуманне та політичне знецінення.
Але книжка написана так, що у ній немає звинувачень чи принижень, навпаки, її завдання — це навчити, допомогти розібратися в історичних, суспільно-політичних причинах та їхніх наслідках.
Книжка «Як Україні виростити крила» складається з п’яти розділів. У розділі «Україна в загальному контексті сучасного світу» Мирослав Маринович торкається такої важливої теми, як «історична замовчуваність».
Процеси світового порядку невідворотно зазнають змін, адже забезпечення безпеки Європи у стані, коли на території Східної Європи триває війна, — це фейкова безпека.
Так звана «стурбованість» наших європейських сусідів виглядає кволо і непереконливо, демонструючи їхню ж слабкість. Та питання, яке неминуче має опрацювати Україна (як роботу над помилками) — це робота з власною історичною пам’яттю.
Формула перемоги СРСР над гітлерівським режимом у 1945-му має бути переосмисленою, бо саме ця модель «переможця» була використана Росією на початку 1990-х років: «Найочевидніша ілюстрація — реінкарнація чекістського режиму в Росії, для якого взірцем є сталінський режим».
Завдання України, яке так і лишилося ще до кінця не виконаним, — це зробити все можливе, щоб Захід визнав (а книжка американського письменника Тімоті Снайдера «Криваві землі» є якраз однією зі спроб це зробити) «злочини ГУЛАГу й Голодомору, Соловків і Катині» так само, як і злочини «Аушвіца й Треблінки, Герніки й Бухенвальда» (с. 20).
У стані війни та за умов анексування українського півострова Крим стара модель світового порядку більше не працює, адже «консенсусу в питаннях військової та енергетичної безпеки досягти не вдасться, доки не буде досягнуто нового консенсусу в питанні історичної пам’яті, а відтак і засуджено комунізм у всіх його інкарнаціях» (с. 21).
У 2019 році на книжковому форумі у Франкфурті мені випала честь слухати виступ Мирослава Мариновича, в якому він вкотре нагадав європейській спільноті про анексований Крим та про власне дисидентське минуле, що тісно переплітається з долею табірного побратима — Мустафи Джемілєва.
У своїй книжці пан Мирослав присвячує чималу частину третього розділу «Про тих, хто повірив у «силу безсилих» історичному питанню кримських татар та самій постаті їхнього лідера.
Основний принцип кримськотатарського Національного руху — це «незастосування насильства як прагматична політична стратегія» (с. 107). І тут Мирослав Маринович проводить історичні паралелі між мирними протестами українців та етичними орієнтирами кримських татар. Феномен українських Майданів якраз полягає в тому, що люди виходили на мирні протести: без агресії та зброї.
Революція гідності (2013—2014 років) підводить суспільство до стратегічної межі, коли «реінкарнація чекістського режиму» не може бути взятою за основу ціннісного базису розбудови держави.
Наступні два розділи «Ключі до гідного життя у цінностях» та «Про тих, що повірили в «силу безсилих» Мирослав Маринович пропонує цілком конкретну ціннісну модель. Система цінностей не є абстрактним явищем, — це цілком кокретні етичні норми: гідність людини, любов, свобода і відповідальність, довіра і солідарність, академічна чесність, право та освіта, професійна етика.
Що мені особисто імпонує як читачці та рецензентці — це те, що Маринович не лише називає цінності, він на практиці показує, як вони мають працювати в суспільстві.
Наприклад, у своєму виступі «УКУ і завдання правничої освіти в Україні» (2020 р.) пан Мирослав називає конкретні навчальні програми, для яких етичні принципи є базисом.
Особливої ваги автор надає правничій системі, а саме — Школі права. Адже верховенство права починається не лише з елементарного вивчення законів, а з «розуміння правничої професії як інструменту для досягнення спільного блага» (с. 72).
Аналізуючи політичну й правничу системи сучасної України, автор вдається до широких історичних паралелей. І знову ж — тут мало теорії, адже він сам виступав свідком та речником епохи, в якій жив та творив наперекір обставинам та тоталітарному режимові.
9 листопада 1976 року за ініціативою Миколи Руденка було створено Українську Гельсінську групу, другу в СРСР правозахисну організацію: Мирослав Маринович став одним із десяти її членів-засновників.
Завданням було — ознайомлення світової громадськості з фактами порушень на території радянської України прав людини та гуманітарних статей, прийнятих Гельсінською нарадою. А вже наприкінці того ж 1976 року почалися обшуки серед членів-засновників. Ще через трохи часу Миколу Руденка заарештували і засудили на 12 років таборів і заслання.
У своїй книжці Мирослав Маринович розповідає про непростий шлях свого побратима-дисидента та його дружини, Раїси Панасівни Руденко.
Судили членів Групи зазвичай за ст. 62 «наклеп на радянську владу з метою підриву радянського ладу». А 23 квітня 1977 року заарештували й Мариновича, cлідство тривало 11 місяців. Київський обласний суд у Василькові засудив його до максимального терміну ув’язнення — 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання.
Абсурдність та аморальність радянської судової системи характеризує наступна цитата з книжки: «Я досі згадую плазунський характер судді Київського обласного суду Г. Дишеля, який, судячи нас, дисидентів, ідеально ілюстрував собою відому російську приказку «Суд что дышло — куда повернешь, туда и вышло»» (с. 71).
Дуже знаменно, що книжка «Як виростити Україні крила» вийшла саме до 45-річчя Української Гельсінської групи. Бо це була саме та організація, яка ламала і підривала тоталітарну систему зсередини.
Адже навіть в ув’язненні та на засланні дисиденти не припиняли боротися за свої права: оголошуючи голодування, не розколюючись на допитах, не підписуючи наклепи, шукаючи можливості передавати свої доробки на волю — туди, де інформацію спочатку побратими-дисиденти переховували, щоб передати в руки світової спільноти для оприлюднення.
У своїй книжці Мирослав Маринович наводить не лише приклади «суддів-плазунів» системи, він називає цілу низку московських адвокатів, які гідно ставали на захист прав людей і про яких серед в’язнів там, у мордовських таборах, ходили легенди.
Отже, професіоналом людина все ж може залишатися за будь-яких систем та умов. Якщо ж застосовувати феномен «дисиденства» у сучасних реаліях, то автор наголошує — це саме той потужний ціннісний ресурс, який теперішнє покоління може перетлумачити і взяти на своє духовне та професіональне озброєння: «Україні потрібні люди, які, живучи в корумпованій державі, поводилися б так, начебто ця держава досконала» (с. 63).
Есей «Зазирнути у тюремне задзеркалля» (четвертий розділ книжки) занурює читача в дещо інше буття: коли боротьба за права та цінності обертається покаранням на Уралі (1980 рік).
Коли навіть там, за ґратами, протест переростає у «20-денну голодівку», а потім, щоб в’язня добити морально та фізично, кидають до камери з трьома «кримінальними». У цій пограничній ситуації люди, які повністю залишилися на марґінесі, мали би, за логікою речей, продовжити ланку знущань над політичним в’язнем.
Але момент, завдяки якому автор вижив, — це був «звичайний» людяний вчинок: «А ті троє перезирнулися, потім дружно витягли свої хлібні пайки і без слова поставили їх переді мною...» Там, де вмикаються людські якості, як бачимо, система безсила. А система, яка би змогла базуватися на здорових людських цінностях, могла би захистити людину.
Перегуки минулого з сучасністю не є випадковими в книжці Мирослава Мариновича, бо робота над помилками (якщо можна так назвати люстрацію, якої так і не трапилося після Революції гідності) не зроблена, а судова система, гілка правління та адвокатська етика ще блукають лабіринтами радянщини та «договірної» системи.
Тому логічно, що після «Тюремного задзеркалля» у статті «Влада» автор звертається напряму до чинного президента: «Станьте на бік народу, відчуйте його тривогу й відкрийте йому своє серце — всім нашим воїнам-захисникам і волонтерам, активістам і добровольцям, простим фермерам і селянам. Якщо Ви вже уклали угоду з «учорашніми», що обіцяють Вам буцімто «підтримку держави», то розірвіть її, інакше Ви ввійдете в історію країни такою самою трагічною фігурою, як і їхній недавній керівник Янукович» (с.182).
Щоб навчити жити за цінностями інших, їх потрібно не просто прописати і втілити у навчальних програмах, а ТАК спершу потрібно прожити життя. Хочеш навчити когось — стань прикладом, як сказав би відомий вчений, теоретик соціального навчання — Альберт Бандура.
Тексти Мирослава Мариновича створюють певну соціальну модель, яка би заохочувала читача не просто вчитися, а запозичувати вже певні напрацьовані компетенції, якими так щедро ділиться автор. Досвід — як модель.
Кожна стаття чи виступ Мирослава Мариновича — це багаторічна праця на базі спроб, власних помилок, перемог та трагічних розплат, відвертих рефлексій щодо минулого та теперішнього.
Останній розділ «Українські проблеми у богословській перспективі» залучає читача поглянути на суспільні процеси у світлі християнської парадигми. Ті філософські паралелі, які проводить автор між першими християнами та нинішнім суспільством, яке ще формується, показує чимало гострих кутів сьогодення України. Тут і про культурні війни, які спалахують, ніби сірники, в мережі, і про гординю єдиноправильності.
«Бути Народом» — це не лише стаття, що завершує розділ та книжку, — це дуже значуще дієслово БУТИ, коли Україні «вдасться нарешті подолати розколи й набути моральної суб’єктності».
Тетяна МЕЛЬНИК
Під час виконання бойового завдання на Торецькому напрямку загинув військовослужбовець, письменник, історик і теолог Юрій Канюк. >>
Міжнародний фестиваль «Київський тиждень критики» — восьмий — традиційно у столиці відбувся в кінотеатрі «Жовтень». >>
У Києві до 3 листопада проходить 9-денний легендарний Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість», історія якого почалася в 1970 році. >>
Фентезійних творів нині з’являється стільки, що встежити за всіма майже нереально. >>
У Києві є (був) кінотеатр, якому в цьому році виповнилося 113 років. >>
В Україні 29 жовтня - день пам'яті Павла Глазового, улюбленого багатьма поколіннями відомого українського поета-гумориста і сатирика, лауреата премії імені Остапа Вишні, першого лауреата премії імені Петра Сагайдачного (1922-2004). >>