Зе-влада не здатна діяти в умовах війни: невтішні висновки з розмови Байдена та Путіна

Насправді, може, й не настільки вже та ганебна влада сама по собі страшна, як недалекоглядність, політична нерозбірливість та невігластво українців.

Ніхто над ними не стоїть у виборчій кабінці, але понад 5 мільйонів голосів обирають собі Зеленського. Обирають стрімке падіння у ще більші злидні та злі дні.

Загрозливу ситуацію скупчення російських військ на кордоні України весь світ обговорює два місяці. Білий дім, а за ним і Пентагон миттєво висловлювали занепокоєння.

Українська ж влада на той момент загрозу заперечувала. І почала реагувати на це лише місяць тому.

Наразі біля кордону з Україною розгорнуто 50 бойових тактичних груп, а також танки та артилерія, частину яких перекинули нещодавно.

Яку гру веде українська політична верхівка? Недбальство? Саботаж? Невідповідність займаним посадам?

Сьомого грудня відбулася двогодинна відеорозмова президентів США та Росії — Байдена і Путіна — щодо ескалації конфлікту на Донбасі.

Про подробиці розмови ми можемо лише здогадуватись.

Так само, як і про те, що саме після бесіди з Путіним говорив Байден Зеленському.

Крах Зе-політики

До діалогу з президентом РФ американський президент Джо Байден не розмовляв із Зеленським, хоча така розмова була б логічною.

А про що говорити, якщо навіть у своїй першій, аж 10 листопада зробленій, заяві президент Володимир Зеленський назвав переміщення російських військ уздовж кордонів України та збільшення їх кількості простим «психологічним тиском» та «інформаційною провокацією»?

І замість того, щоб посилювати безпеку, він бореться з опозицією та журналістами, тим же Юрієм Бутусовим. Немає плану озброєння, ніхто у владі не веде мову про зміцнення кордонів. Скільки підготовлено бомбосховищ, бункерів, чи готова насправді українська армія до відсічі? Питання без відповіді.

А тим часом у повітрі витає, що Чернігів і Суми можуть стати новим Маріуполем.

Водночас чимало людей і в Україні, і поза її межами визнають, що значно виріс дух української армії.

Так, усе правильно, ми можемо лише пишатись і захоплюватись нашими військовими, але цього недостатньо. Де матеріальні стимули? Чому не зросли зарплати військовим? Вони залишаються на рівні 10 тисяч гривень. На відміну від Зеленського, російський президент Путін піднімає виплати своїм воякам.

«Зараз ми спостерігаємо повне відображення краху політики дер­жави, — вважає підполковник запасу, ексміністр соцполітики Андрій Рева. — Кирило Буданов, начальник Головного управління розвідки Міністерства оборони України, виступаючи за кордоном, публічно припускає, що в кінці січня прийдешнього року може бути напад — 94 тис. військовослужбовців РФ біля кордону України. До лав російської армії призивають резервістів.

А українські держоргани, які покликані реагувати на загрози війни, бездіють. І що обурює — в бюджеті не передбачено необхiдне фінансування армії! Влада дала гроші всім — прокурорам, СБУ, на дороги, — окрім Міноборони. Хоча пріоритетом у період війни має бути саме армія. Крім того, скажімо, патронний завод, як обіцялось, не будується. Держохоронні заходи провалені, як і цивільна оборона. Ми спостерігаємо нездатність влади  діяти в умовах війни».

Дійсно, ніхто не ставить завдання розбудови армії. Близько 20 мільярдів додаткових надходжень до бюджету виділено на будівництво доріг, а на оборону — нуль.То для кого розбудовуватимуть дороги? Для російських танків?

У нас практично немає бо­йової авіації. Військові експерти стверджують, що нам потрібні літаки F-15, F-16, F-22, інакше в росіян у небі буде повна перевага над нами. І це лише дещиця того, що НЕ робить влада України для обороноздатності.

Діалог між США та РФ — обнадійливий процес

У Кремлі напередодні розмови Джо Байдена та Володимира Путіна за усталеною звичкою та незмінною риторикою зробили традиційні звинувачення у бік України: сказали нібито про невиконання мінських угод, а також про «провокації».

Увесь цей час Росія заперечує плани нового нападу на Україну та не визнає попередній на Донбасі. Проте в одній з останніх заяв Владімір Путін сказав, що у відповідь на розширення НАТО Росія буде змушена «щось подібне створити щодо тих, хто нам так загрожує».

Про що б там говорили Путін з Байденом онлайн-зв’язком, навряд чи це задовольнило Кремль. По-перше, проаналізувавши сайт російського президента, склалося враження, що Кремль після перемовин близький до істерики.

А по-друге, мета Путіна — особиста, а не онлайн-зустріч. У кремлівського диктатора достатній та вдалий досвід короткочасного «охмуріння» американських президентів.

Наприклад, після зустрічі з Путіним у Хельсінкі експрезидент Америки Дональд Трамп сказав, що вірить Путіну, а не власним розвідувальним службам. І від Джо Байдена Владімір Путін на зустрічі 16 червня у Женеві вже отримував що хотів.

А це — збереження Мінських угод, ефективність котрих для України дуже сумнівна. Путін переконав Байдена й у тому, що Україна має дотримуватись мінських угод за російським сценарієм. Через годину після розмови на пресконференції Байден видав щось подібне до цього.

І значними зусиллями української дипломатії та американського зовнішньополітичного істеблішменту позицію Байдена щодо України вдалося змінити, аби після серпневого візиту Зеленського до США встановилась військова співпраця.

Так от, Москва домагатиметься особистої зустрічі з Байденом знову, щоб повернути його в позицію 16 червня. Путін думає, що переграє Байдена. В Америці це прекрасно розуміють. І останні новини з Кремля — Путін знову планує зустріч з Байденом. А про силу впливу Путіна на Байдена після останніх перемовин можна судити з риторики американського президента та певних дій.

І днями поширились чутки про те, що Вашингтон може тиснути на Київ через питання ймовірної автономії окупованих територій.

Як зауважив ексміністр закордонних справ Павло Клімкін, Путін останні місяці послідовно підвищував ставки довкола України.

І дещо за це вже отримав: з проєкту оборонного бюджету США зникли додаткові санкції щодо Північного потоку-2 та російського суверенного боргу.

«Звісно, вони там можуть ще з’явитися, адже Байден доволі послідовно здійснює політику батога та пряника щодо Росії. Останнім часом і США почали підвищувати ставки — тактика правильна, але містить чимало загроз ескалації. Саме тому рішення підтримувати діалог між США та РФ щодо нас — новина ще не хороша, але все-таки обнадійлива. Однак не чекайте, що Путін швидко відведе свої війська, — йому потрібен важіль на нас і Сполучені Штати. Це поки що не кінець російської гри, але черговий тайм Путін точно не виграв», — зазначив Павло Клімкін.

«Шашечки» чи їхати?

Опозиційний до путінської влади російський публіцист, політаналітик Андрій Піонтковський вважає, що Україна робить помилку, постійно порушуючи питання членства в НАТО, мовляв, це питання не «шашечок», а їхати. А членство в НАТО, на думку аналітика, — це «шашечки».

Адже цього не буде найближчим часом. Хоча б тому, що знайдеться в Альянсі вірний друг Москви, як-от президент Угорщини Орбан, який може в НАТО заблокувати це питання. Наразі, на думку Піонтковського, реальнішим для України виглядає варіант статусу головного воєнного союзника НАТО.

Він на ділі забезпечує активну військову співпрацю. І рух у цьому напрямку спинили абсолютно незрозумілі для закордонних аналітиків дії українських парламентаріїв.

Місяць тому на голосування було поставлено питання про звернення до Конгресу США щодо прискорення процесу надання Україні згаданого статусу. Однак в останній момент голосування за сигналом з офісу президента було відмінено з пацансько-понтовою мотивацією: «Нам не потрібен якийсь там лівий статус — нам потрібний НАТО».

З одного боку, можна і не погоджуватись з Піонтковським. З іншого — такий крок та саме блокування питання провладною командою виглядає як подарунок Путіну: відмовляючись від статусу головного союзника Альянсу, Україна відмовляється від швидкого отримання американської зброї.

І вже після зустрічі Байдена з Путіним у Держдепі США заявили про сумнів, що Україна долучиться до НАТО протягом найближчих 10 років. Водночас Путін може остаточно зірватись із гальм у будь-який момент.

Тому держава Україна мала б бути максимально готовою до відбиття атаки на кордоні... І саме зараз нам потрібен президент, психологічно й інтелектуально в рази сильніший за Путіна.

Бо маріонетка, яка загралась у лідера нації, може бути не менш небезпечною, ніж зовнішній ворог. Путін увесь час «працює» з проросійським лобі, тисне, аби України навіть близько не було біля НАТО, аби мінські домовленості виконувались на умовах Кремля, а Зеленський у цей час «хайпує».

А слідом за «лідером» — й інші керівники. Міністр оборони України Олексій Резніков заявив, що Україні не потрібні бойові підрозділи інших держав, а лише сучасна зброя та допомога у модернізації тих озброєнь, які вже є у ЗСУ.

Натовські війська і не повинні воювати на українському Донбасі. Щодо цього в України не мало б бути ілюзій. Але все інше — підтримка зброєю, розвідувальна допомога, співпраця з інструкторами та радниками США, — як запевняють світові лідери, має бути.

Так само, як і, за словами президента США Джо Байдена, розроблений Вашингтоном та Брюсселем болісний пакет санкцій для РФ у разі вторгнення в Україну.

Також заступник держ­секретаря США Вікторія Нуланд заявила, що США вже розпочали інтенсивні консультації з Німеччиною щодо закриття газопроводу «Північний потік-2» на випадок ескалації Росією ситуації в Україні. Європейський Союз цього тижня має продовжити економічні санкції проти Росії ще на шість місяців.

Але й Україні потрібна чітка, правильна, ділова позиція. І хоча деталі перемовин лідерів двох держав, умови, наявність «торгів» та їх предмети залишились значною мiрою невідомими, але є наша, не співвідносна з владою, громадянська позиція, роль та участь у долі своєї країни.

Гадаємо, світ уже переконався, що Україна так просто не здасться. І тут, у центрі Європи, може утворитись ристалище й пожежа, що охоплять вогнем європейські країни, смог котрої може добратись і до Америки. Проте, сподіваємось, до цього не дійде.

Наразі створено нову коаліцію на підтримку України: США, Німеччина, Франція, Великобританія, Італія, але Україну до цього списку не включили.

Наша нація по-справжньому масово почала прокидатись на війні. І шкода, що ще не всі сліпці прозріли, бо щастя, справді, можна інколи не розпізнати. Але не побачити нещастя — треба, щоб геть повилазило.