Художниця Олександра Федорук: «Тіні предків. Я буду!» — це протест проти руйнації архітектурних пам’яток

Молода київська художниця Олександра Федорук привертає своїми роботами увагу до занедбаних будівель.

«Історичних локацій, які потребують розголосу про їхній стан, є чимало.  Спершу планувала охопити проєктом сім (таке символічне число!) місць, а потім задум розширився», — каже Олександра.

Вона встигає створювати власні картини та робити перформансні виставки, працюючи останні чотири роки реставраторкою у сакральному місці — Національному заповіднику «Софія Київська».

Уже 21 грудня відкривається у Києві ще одна авторська виставка Олександри Федорук «Тіні предків», поєднана із фотопроєктом «Я буду!». До цього її роботи виставлялися у столиці, зокрема, у Верховній Раді та мистецькому центрі «Шоколадний будинок».

«Україна молода» веде бесіду із художницею, переміщаючись по Софійському храму: від усім відомої Оранти — у майстерню художниці за потаємно-містичними дверима раніше жіночої сторони.

А потім прямуємо на вихід через ту частину, яка була винятково чоловіча і де нещодавно відкрили нові фрески та написи ХІ століття, — щоби подивитися, як Олександра реставрує ще й давні папери.

Пощастило реставрувати «Богородицю з веретеном»

— Олександро, ви реставраторкою працювали у Національному художньому музеї, а тепер у «Софії Київській». Які відчуття від такої роботи?

— Тут я почала свою роботу з мозаїк і фресок. Мені дуже пощастило: вибудували риштування на 17 метрів до самої стелі — і ми розчищали ось ці сірі панно. Під ними знаходився живопис, який зафарбували приблизно у 1960-ті роки, бо вважали його неякісним. Ми зробили розкриття й укріплення старовинної фрески, і мозаїки заодно — там були аварійні місця. Це цікава дослідницька робота.
Реставраторів монументального живопису дуже мало. Нині працює тут нас четверо таких спеціалістів. У реставрації 2018 року було задіяно троє. Робота тоді тривала місяців два — для такої реставрації це короткі строки.

Реставраційні роботи у «Софії Київській» надихають художницю
на написання нових картин.

У нас дуже висококласний керівник Анатолій Миколайович Остапчук — у нього вища категорія. Дипломованих й атестованих реставраторів в Україні дуже мало — близько пів тисячі. Категорії підтверджуються щоп’ять років. У мене друга категорія, і це дуже добре.

— Які саме фрески ви реставрували?

— Це велика честь, мені пощастило реставрувати «Богородицю з веретеном» («Благовіщення», мозаїка ХІ століття. — Авт.). Взагалі, реставратори всі одночасно працюють над об’ємами. Не можна сказати, що це тільки я робила.

Відновлювали й живопис зображень у круглих медальйонах, робили розкриття сюжетів «Дорога в Емаус» і «Вечеря в Емаусі». Проводили закріплення лущень, тріщин, аварійних місць, розшарувань штукатурки.

Анатолій Миколайович розповідав, що 50 років тому реставрував цей об’єм, який був у дуже аварійному стані. Та ж «Богородиця з веретеном» не впала тоді лише тому, що ця фреска стоїть на карнизі.
Як реставратори і консерватори ми підтримуємо загальний естетичний вигляд і корегуємо реставрацію, яка вже була зроблена до нас. Це цікава робота. Тут дуже багато різних дослідників працює: хіміків, фізиків, мікологів і фахівців інших спеціалізацій.

— Якими інструментами працюють реставратори таких цінних історичних пам’яток?

— У мене десь третина інструментарію — із відомого великого супермаркету будівельних матеріалів: пили, столярні знаряддя, різаки, точильні камені, паяльники, різні хімікати тощо. Навіть пилосос використовуємо в дуже акуратний спосіб, коли потрібно почистити стіни. Інша частина — це скальпелі, пінцети, шприци і ще різні медичні пристосунки.

Реставратори мають бути універсальними, добре знати технологію виготовлення творів. Тому що кожен матеріал має свою специфіку. У «Софії Київській» — що мені особливо подобається — усі реставрації відбуваються за планом, затвердженим реставраційною радою. Ніколи не буває, що втілюється одноосібне рішення. Реставратор висловлює свою думку, її обговорюють ті ж хіміки, мікологи, інші спеціалісти: мінімум четверо людей. Коли рада була по Андріївській церкві (входить до складу Національного заповідника «Софія Київська»), то долучалося й пів сотні спеціалістів для ухвалення дій.

— Від 4 до 50 осіб — дуже різні цифри. Що є визначальним для залучення кола експертів?

— Скажімо, якщо рішення стосується розкопу, то залучаються ті, хто досліджує вологість, вібрації в соборі. Можуть прийти мікологи зі своїми помічниками (мікологія — наука, яка досліджує гриби як особливу групу організмів), щоби досліджувати мікроорганізми та їхню міграцію (для цього, зокрема, розставляють чашки Петрі у різних місцях). Усі дані збираються, у хімічних лабораторіях робляться висновки — і вже на основі цього напрацьовується план дій реставраторів.

Оранта ніби оновлюється
за ніч

— Одна із великих проблем останнього часу для Софії Київської — це навантаження від потужних коливань, зокрема, звуків. Не кожен задумується, що гучна музика на Софійській площі може шкодити фрескам усередині собору.

— Вібрації — це дуже відчутна проблема для архітектурних пам’яток. Коли ми реставрували стінописи у Кирилівській церкві (теж належить до Національного заповідника «Софія Київська»), то, перебуваючи на риштуванні, я відчувала дуже сильну вібрацію. Храм стоїть на узгір’ї — тамтешній дуже інтенсивний рух у сторону Почайни дає про себе знати буквально кожною машиною.

Або. Кілька років тому зробили зондаж — відкрили шматочок фрески під підлогою. Вирішили, оскільки вже відкрили, зробити розкоп. Виявилося, що між камінням фундаменту немає зв’язуючого матеріалу. Якось так церква побудована, що може витримувати вібрації, лишатися такою, як вона є. Краще про це розповідають наші археологи. Вони саме навколо Софійського собору замінюють водовідвідну систему і знаходять багато цікавих експонатів, роблять цікаві відкриття.

— А скільки часу може працювати реставратор на риштуванні? Чомусь відразу згадується загальновідомий опис розпису Сікстинської капели художником Мікеланджело та його учнями.

— Робочий день. (Посміхається. — Авт.). Риштування може бути — як шість поверхів. Я нормально витримую роботу на висоті. Просто звичка. Риштування в Софії Київський завжди максимально зручні, тут дбають про безпеку. Ми проходимо обов’язково інструктаж: як себе закріпити ременем безпеки, щоб не впасти; як уберегти руки й обличчя від хімікатів. Потім отримуємо сертифікатик маленький, який підтверджує, що ми готові до реставраційних робіт на висоті.

— Багато відвідувачів із захопленням заздрять роботі у Софії Київській, де щодень доступні Оранта й інші унікальні зображення від ХІ століття. Вас як художницю надихають ці місця?

— Софія Київська вплинула на мене як на художницю. Тому що вона дуже красива. Фрески досконало побудовані композиційно. Кожен день коли приходиш — надихаєшся. Останні пів року я працюю реставраторкою паперу (таких реставраторів небагато в Україні) — додатково цим захотіла займатися, залишившись реставраторкою монументального живопису. А до цього я заходила щоранку у Софійський собор. Зазвичай це було о 9.15, коли його тільки відкривали, ще не було ввімкнено світло; він (собор) ледь-ледь прокидався. Оранта ніби оновлюється за ніч. Це відчуття разюче відрізняється від того, коли за день у храмі проходять до 5 тисяч туристів.

Я поважаю і люблю це місце, бо знаю, скільки тут вкладено праці, сил, здоров’я реставраторів і науковців. У перші місяці роботи у Софії Київській я створила декілька цікавих картин, які нині є знаковими у серії «Тіні предків». Зокрема, «Калину-Купалу».

— Для вас є різниця, реставрацією чого займатись: паперів чи фресок?

— Будь-яка реставрація цікава: дерева, кераміки, металу, поліхромної скульптури, монументального і станкового живопису. Мені подобається будь-яка реставрація, у тому числі й графіка. У заповідника є великі фонди творів на паперовій основі, що потребують реставрації, які горіли, потім були залиті водою. До 7 тисяч різних рисунків, креслень, архітектурних проєктів, планів Києва, карт.

Це гуаш, темпера, папір креслярський, акварельний. Різної складності: є розірвані, з плямами — усі їх треба відновлювати. Одна така реставрація — мінімум місяць, чи й півроку. У роботі можуть використовуватися різноманітні хімічні речовини.

Особлива техніка

— На багатьох ваших картинах — жінки, берегині. Чому? Ви натхненні Орантою?

— Я би сказала, натхненна усім середовищем Софії Київської та її історією, починаючи з будівництва. Думаю, кожна людина тут знайде зацікавлення: духовною чи науковою сферою, архітектурою.
Моя серія графічних картин «Тіні предків» присвячена жіночим образам, Берегиням у тому числі. Жінка — це мати, берегиня традицій, яка передає інформацію своїм дітям.

— Хто чи що було на ваших перших, ще дитячих картинах у школі мистецтв у Переяславі?

— Мені завжди було цікаве не точне зображення, а швидше внутрішній зміст, який передає картина; символічні зображення. Коли я була дитиною, про символіку я, звичайно, не думала, утім вона виявлялася в абстрактному втіленні. Наприклад, боротьба добра і зла. Це могло проявлятися в кольорах: біле й чорне.

Батьки побачили моє зацікавлення фарбами, інтерес до малювання — і з другого класу загальноосвітньої школи відвели в художню школу. Якось так склалося, що я сказала: буду художницею. Провчилася 5 років у дитячій художній школі. Після випуску я ще два роки залишалася там у Переяславі. Потім закінчила Державну художню середню школу імені Тараса Шевченка у Києві.

І дуже хотіла саме на реставрацію вступити у художню академію. Тому що відчувала, що мені цікаво бути ще й дослідницею. Реставрація мені дала багато знань не лише практичних, а й технологічних. Вони поєдналися з творчим началом, формувалась моя авторська техніка.

— Як виникали авторські техніки?

— Коли нас навчали в академії, казали: «Не треба винаходити велосипед». Утім на третьому курсі я відчула, що мені не цікаво писати лише олійними фарбами. І я почала застосовувати різні варіанти. У нас було багато цікавих предметів.

Наприклад, спецфото, оскільки реставратори мають зафіксувати усі етапи роботи над пам’яткою. Також вивчали іконографію, іконопис. Ми вивчали техніку яєчної темпери, самостійно на жовтковому в’язиві замішували фарбу. Я почала працювати цими фарбами, потім стала комбінувати з іншими техніками. Старалася, щоби поєднання були технологічно виконані правильно, щоби у підсумку довго зберігалися картини. І намагаюся передати внутрішнє наповнення своїх робіт через художній ефект техніки.

Серія «Тіні предків» об’єд­нала образи шляхетних жінок різного часу і різного соціального статусу. Їх поєднує внутрішня сила, енергія і трохи містичність. Цими картинами я хочу возвеличити образ української жінки, підкреслити, що такі жінки були, є і завжди будуть. Ці картини наповнені різними символами: слов’янськими, християнськими. Це птахи, трави, роси — все, що оточує нас. Підкреслюється й інтелект жінок-берегинь, їхнє духовне наповнення. «Тіні предків» поєдналися з моїм реставраційним захопленням.

Переяслав, Підгорецький замок й інші локації

— Ви вже організували у кількох областях виставки й одноденні перформанси Всеукраїнського проєкту «Тіні предків. Я буду!». Із чого все почалося?

— Перша виставка була у період першого коронавірусного локдауну в Переяславі — я там виросла, дуже люблю це місто, його історію. Там є один недобудований музей, який будував Михайло Сікорський (який заснував тут більшість музеїв). Локація красива, мала бути створена для мистецьких виставок. У тих стінах наш проєкт був — як протест проти руйнації, який хоча би тимчасово оживив занедбаний простір.

Ми охопили Житомирську область, Вінницьку, Тернопільську, Львівську, Київську. Усього 9 локацій. Проєкт «Тіні предків. Я буду!» максимально добре вписався в руїни Підгорецького замку. Тоді експонували фотороботи і понад 40 графічних творів — уперше у тих стінах.

Ми з командою із восьми людей доїхали до палацу Тора Ланге у село Нападівка на Вінниччині. Він був збудований наприкінці XVIII століття у стилі зрілого класицизму. З його історією пов’язаний відомий данський поет Тор Неве Ланге (1851—1915), який робив переклади українських народних пісень на свою мову. Взагалі  частина об’єктів, до яких ми дісталися, навіть не мають статусу архітектурних пам’яток.

— Для організації таких мистецьких акцій найперше треба мати людей, які мають бажання забиватися у такі місця.

— Так. Коли добиралися до одного із замків, то навіть застрягли у лісі. Ми часто рухалися маршрутами, яких навіть немає на картах. Фотограф, з яким ми працюємо, — Сергій Бечко. Практично після кожного такого перформансу у команди залишається відчуття здивування: «як це відбулося»?! Тим часом усі об’єкти — якби їх відреставрували — могли би перетворитися на туристичні перлини.

— Як швидко чи довго ви створюєте картини?

— Я ставлюся до своїх картин, звичайно, не як ворог, утім як прискіпливий критик. Спочатку роблю основу, першу композицію. Потім закладається фон — це не є аплікація; потрібно витримати технологію. Кожен елемент картини, продумується. Я можу вигадувати/розмірковувати, чим наповнювати картину, і місяць, і два. У вкрай короткий термін я створила картину «Калина-Купала» — за місяці два, натхненна роботою у «Софії Київській». Для мене велика честь і те, що 21 грудня відкривається моя персональна виставка саме тут.