Засновник і президент «Мельпомени Таврії» Олександр Книга: Ми довели, що для мистецтва немає меж

«У мене дуже потужна жіноча команда. Недарма кажуть, що на жіночій енергії та плечах багато чого тримається», — каже Олександр Книга, засновник і президент театрального фестивалю «Мельпомена Таврії», який уже 23 роки є головною міжнародною мистецькою подією Херсона.

На крайній форум з’їхалося 37 театрів із 8 країн світу, які презентували майже 90 подій: покази вистав і фільмів, проведення зустрічей і майстер-класів.

Пан Олександр — одночасно гендиректор-художній керівник драмтеатру імені Миколи Куліша південного міста на Дніпрі — ділиться: «Побувавши за кордоном, переконався, що ми, українці, унікальні та особливі. Ми маємо чим пишатися і що показати світові. Коли вперше їздили в Португалію, то вирішили показати концертну програму про Україну. Зал був наш: деколи підспівував, а на щемливих піснях плакав. І це не розуміючи нашої мови!»

Переграв купу цікавезних ролей

— Пане Олександре, ви є прикладом людини, яка не боїться ризикувати і помилятися. Звідки у вас така довіра до світу і впевненість, що все буде добре?

— Не знаю... Може, від батьків. Я народився тут недалеко, в маленькому селі на березі Чорного моря. Село було непросте: чоловіки — рибалки, постійно в морі, а жінки здебільшого вдома. Моя мама гарно співала, у виставах грала в Будинку культури. У мене теж з’явилося тяжіння до творчості... Потім ми переїхали в місто, де я пішов до школи. Мені треба було адаптуватися до нової місцевості й зайняти свою нішу в соціумі.

А ще я дізнався, що місцем, де я народився, володіли французи, які тікали під час Великої французької революції на ці землі. Тому не виключено, що в якомусь там корінні мої предки були дуже авантюрними людьми і це мені передалося на генетичному рівні.

— Як доля вас пов’язала з театром?

— З першого класу я виступав на сцені і хотів бути артистом. Але, пригадую, в 10 -му класі зробився «бравим військовим» і почав агітувати всіх у військове училище вступати. Не повірите, всі хлопці пішли записатися, але комісію пройшли лише двоє — я і Юра Зацарний (сміється).

Мене направили вчитися у Морське училище, таким чином я оволодів татовою професією — радиста. Служити закинули на Далекий Схід. І у 18 років я вже був заступником командира взводу. Там я про­йшов хорошу армійську школу і навіть думав вступати у Владивостоку в інститут. Але мама кликала додому, і я повернувся.

Мій намір вступати у Київський театральний мама не схвалила і порадила йти у культосвітнє училище на режисера. Неймовірні викладачі прищепили мені смак до професії. Наше училище тоді в Україні займало перше місце. Я переграв купу цікавезних ролей і випустився з червоним дипломом. На останньому курсі одружився і поїхав у село, бо там мені обіцяли квартиру й роботу в Будинку культури.

Великий, утім порожній і занедбаний Будинок культури за кілька років мені вдалося підняти. Про нас писали газети, а опісля мене викликали в Міністерство культури ділитися досвідом. У селі я пропрацював 7 років, далі керівництво направило в Херсонський театр. Мені 30 років, а мене директором театру призначали... Я навіть попросився на якусь нижчу посаду, аби трохи придивитися. Заступником директора оформили. Стартував із двомісячних гастролей, вчився елементарних речей:  бронювання готелю, транспортування декорацій, продаж квитків...

Фестиваль як творчий майданчик

— Пане Олександре, давайте відразу перемайнемо у нинішній 2021-й, коли удвадцятьтретє відбулася «Мельпомена Таврії». За яким принципом формували цьогорічну програму?

— Цього року ми отримали близько 60 заявок, з яких ми відібрали 40. Формуванням програми займається фестивальний центр, бо театр має своє насичене життя — прем’єри, гастролі, участь в інших фестивалях, соціальних подіях міста, поїздки за кордон. Щось я радив, не менше допомагали члени експертної ради — Сергій Васильєв та Алла Підлужна. Радилися, обговорювали і спільно формували різнобарвну палітру програми.

— Чимало цьогоріч було київських колективів.

— Так. Приміром, режисер Ваня Уривський привіз виставу «Трамвай «Бажання», яку поставив у Київському театрі імені Івана Франка. Не так багато років тому він як студент уперше брав участь у нашому фестивалі — показував свою дипломну виставу «Дядя Ваня» за Чеховим. Ми рекомендували всім переглянути його роботу, раділи тому, що народжується новий класний режисер. Журі тоді роботу початківця відзначило в номінації «кращий режисерський дебют».

Окрім «франківців», із Києва приїхали Молодий і Малий театри, Дикий і Театральна спільнота DSP, Театр «Берегиня» і «Колесо», «лівобережці» і «Золоті ворота», Оперета і студенти Театрального університету... (посміхається).

Пригадався ще один цікавий випадок: багато років тому спускаюся в наше глядацьке кафе в театрі, а там режисери Дмитро Богомазов і Юрій Одинокий, які обіймаються, весело розмовляють і тішаться зустрічі. Кажу: «Хлопці, ви ж обоє з Києва приїхали!» А вони мені: «Сашо, не повіриш, ми два роки не бачилися (сміється)!».

— Щороку фестиваль відкриває нові локації. Цьогоріч уперше була задіяна сцена у Новій Каховці.

— До нас часто звертаються районні центри, які кличуть до себе показувати вистави фестивалю. Кілька років поспіль ми грали частину вистав в Олешках. У цьому році заявка була від Нової Каховки. Вони нещодавно після пожежі відремонтували свій Будинок культури. Загалом, це місто нині досить потужно розвивається.

Або інша ситуація. Ми підтримуємо вже тривалий час театральний колектив із Луганська, його керівника Сергія Дорофєєва. Свою декорацію з деяких вистав їм передавали, оскільки в Сіверськодонецьк вони приїхали з однією печаткою. І ось Сергій зателефонував і запропонував включити і їхню постановку до програми. Утім на той час наша велика сцена була вже розписана. Запропонував йому майданчик у Новій Каховці — і він погодився. Показували шекспірівську виставу «Ромео & Джульєтта». Місто дуже гостинно прийняло колектив, і я дуже дякую за це меру.
— Ще одним новим майданчиком стала Олешківська пустеля. Хто ініціатор?

— Я вже кілька років ходив з цією ідеєю, мав перемовини з деякими оперними театрами, бо хотілося там побачити саме оперу. Утім усе якось не складалося. Торік на фестивалі Гогольfest я зустрівся з Владом Троїцьким. Ми йому допомагали провести фестиваль у Херсоні, я був у якості гостя на фестивалі в Маріуполі. Там був цікавий захід «Дорога додому» на трасі між Маріуполем і Донецьком, на який мене запросили. Нам вдалося з Владом знайти точки порозуміння, тож я запропонував йому свою ідею з Олешками.

Коли він приїхав у Херсон, я повіз показати пустелю. Моя ідея спочатку не дуже сподобалася. А коли поїхали вдруге — почали вже шукати локацію. Так, в Олешки вже їздять туристи. Проте там треба було зробити дорогу, аби автобуси могли приїхати з глядачами, а також створити умови для проведення вистави. Й обласна адміністрація та «губернатор» нам допомогли в цьому. Ми довели, що для мистецтва немає ніяких меж.

— Вам це вдалося! Перформанс «...30 із 40...» став однією з найяскравіших подій фестивалю.

— Цьогоріч у Херсоні була синергія двох фестивалів — «Мельпомени» і Гогольfest. І я вдячний Владу Троїцькому, бо вся творча частина проєкту — це його робота і вона була дуже оригінально втілена. Глядачі були в захваті.

Знаєте, я був, напевно, першою людиною в Херсоні, яка почала вести в Олешківських пісках екскурсії. За радянських часів це був воєнний полігон, ми знали про його існування, але ніколи не їздили. А я тоді працював у міському Будинку культури в Олешках. Одного дня мене викликав голова і каже, що на полігон треба концертну програму повезти. Я зібрав артистів і поїхав.

Командир нам показував під лісом списану техніку, по якій вони стріляють як у мішені, а потім списують на металобрухт. І мені так захотілося одного з літаків поставити біля Будинку культури... (з усмішкою). За три тонни кавунів ми домовилися з командиром і він привіз нам одного (емоційно).

Не повірите, вже зранку всі чоловіки села стояли біля того літака. Саме тоді поруч ми почали будувати дитячий майданчик і я подумав, що для дітей та й для односельчан літак буде чудовою розвагою, буде заманювати ближче до Будинку культури.

Театр просто неба

— Зовсім поруч із пустелею ще один сценічний майданчик — «Чумацька криниця». Як виникла ідея її заснування?

— Коли Микола Томенко проводив акцію «7 чудес України: малі батьківщини великих українців», я був координатором по Херсонщині і ми виставляли заповідник «Асканія-Нова». Тоді «Асканія-Нова» ввійшла в сімку чудес, а Олешківська пустеля — в десятку. І пан Микола опісля порадив зайнятися у пісках зеленим туризмом. І я вирішив із сім’єю, а в мене п’ятеро дітей, відкрити власну справу. Спершу гостей фестивалю почали вивозити в ліс на прогулянки та екскурсії, накривали там столи, вигадували розважальні програми. Сосновий ліс, піски — всі були в захваті... Ми висадили там фестивальну алею дерев.

Ідея створити в лісі театр виникла після поїздки у Мінськ на день народження до Валерія Анісенка. У нього під містом є дача, де він викопав маленьке озерце, зробив сцену і зі своїм колективом поставив чеховську «Чайку». Саме її і показували для гостей. Це було настільки чудово, що відразу вирішив: ми теж маємо таке зробити. Я теж викопав озерце, зробив сцену, лавки для глядачів... Першою виставою була «Чайка» Анісенка. Навіть є фото, на якому видно, що за сценою нічого немає — просто поле. Це зараз там росте 150 видів раритетних рослин, майже дендропарк!

— Виставу показували під час фестивалю?

— Так, і такий розголос тоді був гучний! Валерій Анісенко запалився ідеєю і вирішив на наступний фестиваль привезли шекспірівського «Макбета». Захват публіки був не менший! Приїхало багато преси, був аншлаг. Пригадую, йде вистава: за сюжетом Макбет вбиває свою першу жертву, а за сценою сходить о-та-кий (показує) місяць. Усі телеканали тоді показували це диво. Природа грала разом з нами.

— Які ще вистави показували на цьому незвичайному сценічному майданчику?

— Наступною постановкою був «Понтій Пилат» за участі білоруського актора Ігоря Сігова. Згодом кажу нашому режисеру Сергію Павлюку: «Людям цікаво, давай робити репертуар для цієї сцени». Так з’явилася «Лісова пісня» Лесі Українки. Далі адаптували до цієї сцени «Майську ніч» за Гоголем. Під час локдауну Женя Резніченко поставив шекспірівський «Сон літньої ночі» — вийшла потужна імерсійна вистава.

— Ви ще встигаєте бути депутатом.

— Ще з радянських часів я добре запам’ятав фразу: «Відпочинок — це зміна занять». Копав яму, втомився, побіг поливати рослини — відпочиваєш (посміхається). Так і я живу. Тут у театрі «вкалюю», потім прибігаю додому — там будівництво, все кипить, тож там займаюся господарськими справами... А ще в мене чимале навантаження через громадську діяльність.

Адже я вже другу каденцію депутат обласної ради, працюю в комісії людського капіталу, до якого входять культура, релігія, освіта, відносини тощо. Спектр величезний, а нас у комісії лише чотири людини. Нині багато викликів, є зміни, грошей не вистачає. Відпочивати, одним словом, ніколи. Звикаєш до цього ритму, загартовуєшся.

Вікторія КОТЕНОК
Херсон — Київ