Не зуміли скорити вояків армії УНР: на Житомирщині вшанували учасників Листопадового рейду

Символічно, що в День Гідності за півтори сотні кілометрів від столиці проходило вшанування 361 учасника Волинської групи Другого зимового походу, які сто років тому під містечком Базар (нині Житомирщина) були розстріляні більшовиками — вояки армії УНР віддали життя за Україну, за наше майбутнє.

Більшість істориків вважає, що Листопадовий рейд майже не мав шансів на успіх, а був радше походом відчаю й актом героїзму.

Усі загиблі бійці, прізвища яких висічені на меморіалі, були поіменно названі. Й у пам’ять про кожного з них нинішні молоді військовослужбовці ЗСУ ставили поблизу величезного кам’яного хреста свічки.

Після офіційних промов воїни ЗСУ дали урочистий салют і промарширували повз пам’ятний знак полеглим бійцям армії УНР. Особливу атмосферу сумним урочистостям додав хор імені Верьовки, який виконав кілька журливих пісень. А в капличці поряд з меморіалом — священник прочитав молитву за загиблими.

Продовження вшанування героїв відбулося в сусідньому селі Народичі. Зачарували присутніх трагічно-урочистим читанням творів герой України, народний артист Анатолій Паламаренко, а також гра музикантів та спів козарлюг-хористів.

Дуже шкода, що в Будинку культури майже не було молоді. А саме їй і треба знати історію, зокрема й тих буремних, трагічних листопадових подій, які відбувалися в їхній місцевості рівно століття тому.

Українці повинні знати, що загальне командування військами Другого зимового походу армії УНР здійснював генерал-хорунжий Юрко Тютюнник (у минулому — командир київської групи й 4-ї київської дивізії армії УНР). Другий зимовий похід вирушив із території сучасної Західної України й Бессарабії трьома похідними групами.

Перша, головна, група — Волинська, яку власне й очолював Юрко Тютюнник — мала своїм завданням дістатися української столиці Києва.

Друга група, Подільська, під командуванням полковника Михайла Палія-Сидорянського, включала до свого складу низку груп спеціального призначення Падалки-Гопанчука, що мала на меті стягнути найбільші сили червоної армії з метою убезпечення головної групи — групи Тютюнника на Київ.

І, зрештою, третя — Бессарабська група, під проводом генерала Гулого-Гуленка, мала здійснити вимарш із Бессарабії на Одесу.

Проти Армії УНР у листопаді 1921 року більшовики стягнули свої найкращі сили, а перевага в живій силі в сорок разів перевищувала сили повстанців. У день і вночі, впродовж двох тижнів, червона кіннота переслідувала напівроздягнутих, голодних, виснажених вояків Волинської групи.

Останній бій із більшовицькими військами Волинська група провела 17 листопада 1921 року під Малими Миньками: 1000 виснажених вояків-повстанців протистояли кількатисячному, добре озброєному більшовицькому війську.

Після того, як повстанці витратили всі набої, деякі з них, зокрема й міністр уряду УНР Михайло Білінський, аби не потрапити в полон, підривали себе гранатою чи стрілялися останнім патроном. Озвірілі червоноармійці почали рубати безборонних зранених козаків.

Вдалося врятуватися і повернутися до Польської республіки лише тим, кого червоні відсікли від основних сил — штаб армії, кінна сотня та поранені, які перебували на передніх підводах. Котовський пропонував повстанцям перейти на службу до Червоної армії, але всі вояки відмовилися від цієї пропозиції.

18 листопада полонених, оточених кінним ескортом, перевели до Базара, де над ними відбувся суд. Допит проводили Г. Котовський та співробітник ЧК І. Гаркавий.

Полонених українців підводили до ям і розстрілювали з кулеметів. Близько 22-ї години 21 листопада розстріляли перших 25 старшин.

Протокол Надзвичайної комісії свідчить, що під Малими Миньками вбито понад 400 бійців, до полону захоплено разом із пораненими 537 вояків, з яких до суду дожило лише 443. До найвищої міри покарання — розстрілу — засудили 361 повстанця.

Осіб командного складу направили до Києва для додаткового допиту, більшість із них було страчено. Упродовж тижня 95 полонених «померли від ран», 83 відправлені на допит до Києва, решта, серед них молодший брат міністра військових справ УНР Олексій Сальський, засуджені до розстрілу.

Представник УСРР у Польській республіці Олександр Шумський, прочитавши вирок комісії, пропонував перетворити цей суд на великий політичний процес, інформацію про який поширити в європейській та американській пресі.

Водночас дії червоноармійців під ­М. Миньками він прохав замовчувати, адже «...спосіб ліквідації цього набігу, прийнятий київськими товаришами, справить невигідне для нас враження».

22 і 23 листопада «суд» продовжувався, повстанців невеликими групами підводили до ям, викопаних місцевими селянами з наказу більшовиків, і розстрілювали. З поразкою Другого зимового походу збройна епопея регулярної української армії закінчилася.