У Підволочиську після зміни директора майже спорожнів музей: чи «виживе» заклад

У селищі Підволочиськ — колишньо­му райцентрі Тернопілля — після зміни директора майже спорожнів музей.

Чи вдасться закладу ожити?

І чому унікальні експонати перекочували в сусіднє село?

Бориса Діденка на Тернопіллі знають як колишнього голову Народного руху в Підволочиському і Волочиському районах, одного з керівників обласної організації УРП — тих політичних сил, які організовували народ на боротьбу за відновлення незалежності України.

Займав помітні посади, його тричі обирали селищним головою Підволочиська. Та мало кому відомо, що пан Борис — історик за фахом — зі шкільної лави займається колекціонуванням і нині є одним з найдосвідченіших вітчизняних колекціонерів.

У радянський період Борису Діденку довелося наражатися на небезпеку з боку відповідних органів, бо мав удома Біблію, заборонені історичні праці Михайла Грушевського, Миколи Аркаса, видання Івана Тиктора, старшини УСС та УГА.

«Працівники КДБ запрошували на розмову і запитували: «Навіщо тобі Біблія?» — згадує Борис Діденко. Я їм пояснив, що Біблія — це джерело історії країн Близького Сходу, але для мене Біблія була і є Слово Боже. Але я на конфлікт не йшов, бо хотів зберегти роботу вчителя історії в Скалатській школі, згодом — у Підволочиському профтехучилищі... А створити краєзнавчий музей у Скалаті мені не дозволили».

Борис Діденко розповідає, що в радянський час і перші роки незалежності було легше з придбанням цінних речей — ніхто не знав їх реальної ціни.

«Підходить чоловік на базарі й питає: «Хочеш залізячку? Сім карбованців, — каже колекціонер. — Придивляюся, а це галльська сокира. А вже в період незалежності інша людина одного разу показує мені з піджака ніж із серцем. Виявляється, то був скіфський короткий меч — акінак, який я придбав за скромну плату. Усі знахідки трипільської культури, епохи галлів (кельтів) та скіфів, козацької доби підказують: ми — давній народ, колиска слов’янського світу, а не молодші брати росіян...»

Із 2011 року Борис Діденко фактично з нуля створив районний історико-краєзнавчий музей у Підволочиську і став його директором. І тому 90 відсотків знахідок, які донедавна перебували в експозиції музею, — це речі з його особистої колекції.

Тривалу історію надходження в музей мають етнографічні речі. Вишивку, писанки активно привозили діти з кількох областей України, які вчилися у Підволочиському профтехучилищі. Багато цих експонатів колекціонер збирав з власної ініціативи, купуючи їх у місцевих мешканців.

Коли ще в 1980-х роках Борис Діденко від’їжджав на північ СРСР на будівельні роботи, то передав у Тернопільський обласний краєзнавчий музей великі колекції з вишивкою, одягом, писанками, вони ледь вмістилися в автобус.

Колекціонування одягу і вишивки — це слабкість і водночас сила Бориса Діденка, бо стало справою його життя. У Підволочиському музеї поряд з такими рукотворними скарбами з надзбручанської місцевості бачимо одяг і рушники зі Слобожанщини (Чернігівщина, Сумщина) і Полтавщини. Така збірка з різних регіонів має на меті об’єднати Україну.

У музеї виставлено рідкісне видання Біблії — прижиттєве видання Біблії, перекладеної Іваном Пулюєм. А ось Біблія, подарована патріархом Філаретом. Але музей не став чужим і для представників інших віросповідань — є тут свята книга мусульман Коран і єврейська мінора...

«Вважаю, що в сім’ї, родині, державній установі, Україні Бог має бути на першому місці», — каже Борис Діденко.

Тому майже кожен зал музею пройнятий християнським духом, вираженим в афоризмах Святого Письма. До того ж заклад носить ім’я великого мученика за віру Христову, священника УГКЦ, праведника України Омеляна Ковча, який перед Першою світовою був душпастирем у Підволочиську.

Борис Діденко облаштує експозицію
музею в селі Мовчанівка.
Фото Романа ЯКЕЛЯ.

У музеї облаштовано зал комуністичної епохи та камеру політв’язня. А два зали присвячені національно-визвольним змаганням 1940—1950-х років.

Минулого року, на вимогу закону, історико-краєзнавчий музей районна рада передала у власність Підволочиської селищної громади. І почалися проблеми.

Зал національно-визвольних змагань взимку взагалі не опалювався, там завалилася частина стелі. За власні кошти директор оплачував електроенергію.

Особистою фінансовою відповідальністю стала для директора участь у різних заходах: зокрема, за власний рахунок їздив на Міжнародний фестиваль «Лемківська ватра» у Монастириськах.

У середині серпня відбувся завершальний етап конкурсу на посаду директора музею. Виконком селищної ради сформував конкурсну комісію з представників закладів культури і відділу культури — залежних і керованих людей, які проголосують так, як їм скажуть керівники Підволочиської громади.

Тут не виявилося краєзнавців, колекціонерів та інших людей, які мають стосунок до музейної справи. І конкурсна комісія дружно завалила кандидатуру Бориса Діденка.

Ніхто з керівництва громади навіть не вважав за необхідне подякувати за багаторічну працю й утримування музею на плаву фактично його організатору. Борис Діденко вважає такий розвиток подій помстою з боку її селищного голови Віталія Дацка.

Адже під час місцевих виборів-2020 директор музею закликав його пройти тест на доброчесність на поліграфі з прямим запитанням: чи зловживаєте ви владою задля власної наживи? Чинний голова громади не погодився на такий іспит, а відтак, схоже, скористався нагодою усунути правдошукача з посади керівника музею.

Майже всі члени конкурсної комісії (за — 7, проти — 0, утримався — 1) на посаду директора музею підтримали кандидатуру Тараса Мокрія — молоду людину, яка донедавна працювала в райдержадміністрації ліквідованого Підволочиського району, але не має жодного стосунку до музейної справи.

Ним озвучені плани — створення інтерактивних елементів музею, співпраця з іншими музеями. На момент написання статті заклад був закритий для відвідувачів, проводилася інвентаризація його фондів і реекспозиція.

Більшу частину власних експонатів Борис Діденко був змушений перевезти в успадкований дідів будинок. У меморіальній хаті він планує відтворити побут родини, а в окремому новозбудованому приміщенні звільнений директор задумав створити музей з експонатами різних періодів історії України.

Це неподалік Підволочиська у селі Мовчанівка збереглися садиба та обійстя діда Бориса — Діденка Івана Стешина, заможного господаря, якого більшовики у 1940 році з сім’єю вислали у Вологодську область Росії. Із заслання в Узбекистані він не повернувся додому. Дідову хату червона влада переобладнала під початкову школу, а перед проголошенням незалежності України школу віддали родині Діденка — тітці та матері.

Борис Діденко біля дідової садиби задля приваблювання туристів створює комплекс. Поряд з музеєм уже споруджено хату-вулик, зводиться будинок для інших оздоровчих процедур. Облаштовують дві готельні кімнати.

Тим часом єдиний музей у Підволочиську розвалюється на очах, тоді як в інших колишніх райцентрах збереглося по декілька музеїв, наприклад, у місті Бережани — аж чотири.

І селище Підволочиськ має погану перспективу взагалі залишитися без музею, адже оригінальна будівля — садиба родини юристів Громницьких, збудована на початку ХХ століття, — здатна привабити не одного багатого покупця. Невже зникне непересічний осередок культури та туризму в громаді та області?

Роман ЯКЕЛЬ
Тернопільська область