Свічка на вітрах: як з’явилася традиція запалювати вогник у вікні на спомин про жертв Голодомору

У суботу, 27 листопада, о 16:00 розпочнеться всеукраїнська акція «Запали свічку пам’яті».

Закликаємо українців долучитися до неї, засвітивши вогник скорботи й у своєму вікні.

Нехай тисячі таких вогників стануть свідченням того, що ми нація, яка не тільки вижила в тому пеклі, а й повернула собі пам’ять, гідність і своє минуле. Нація, яка започатковує традиції, що згуртовують і об’єднують.

Водночас хочемо нагадати, як з’явилася ідея «Свічки пам’яті», яку свого часу озвучив американський історик і дослідник Голодомору в Україні Джеймс Мейс. На прохання «УМ» про це розповіла його вдова, письменниця Наталя Дзюбенко-Мейс.

Підказав Шевченко

...Ідея «Свічки у вікні» виникла у Джеймса Мейса не раптом і не випадково. Повертаючись із церемоній щодо вшанування жертв Голодомору, які хоч не часто, та все ж відбувалися, він бідкався, що в незалежній Україні відсутні людяні ритуали, на яких головними дійовими особами були б не промовці з мікрофонами, а самі люди.

Це його хвилювало, бо казенщина при вшануванні жертв такої трагедії вбивала і живе слово, і дух подібних заходів. Ми часто про це розмов­ляли.

Якось, коли я читала йому Шевченка, про що він часто просив, Джеймс, гортаючи офорти Кобзаря, побачив відомий автопортрет зі свічкою. Тоді ми проговорили до ранку... Потім він хапався за телефон, розмовляв, переконував. Марно. Ніхто з колег його не зрозумів. «Марні фантазії», — сказали і мої друзі.

Далі була тяжка хвороба, а 12 лютого 2003 року Джеймс Мейс виступив у Верховній Раді України на слуханні щодо визнання Голодомору в Україні геноцидом. Я пам’ятаю цей день. По хвилинах.

Вранці забрала Джеймса з лікарні. Втримати його лікарі не могли. Страшенно худий, кровили шви, я робила перев’язку, одягнула корсет, усе одно проступала кров на сорочку. Декілька разів міняла. Думала, як він витримає цей день? Він так його чекав — оте вікопомне, довгождане публічне слухання в парламенті про Голодомор в Україні. Такий важкий шлях пройдено. Залишилося кілька кроків.

Не пригадую, як його довезла до Верховної Ради, лише як він спирався на мене, коли вела його до трибуни, такий легенький, майже невагомий. Ще пам’ятаю бурхливі овації після його виступу. І крики обурення комуністів.

Буквально багрове від люті обличчя Симоненка. Скандування «Янкі гоу хом!». А мене з якогось дива не пустили його провести назад... Сходи були високі, він похитнувся, я завмерла. Ні, дійшов. Зміг.

Зумів сказати про необхідність належного вшанування жертв Голодомору, про «Свічку у вікні» і про те, що Голодомор був злочином компартійної влади, вперше у тих стінах прозвучало слово «геноцид»...

Опісля його було запрошено в офіс Віктора Ющенка, де знову повторив  свою ідею про свічку, яку українці мали б запалити у вікнах своїх осель у день скорботи. Він висловив її уже не вперше, не надто сподіваючись на розуміння, але того дня над присутніми, мабуть, пролетів якийсь світлий ангел. Віктор Андрійович буквально вихопив її з лету й одразу розвинув у масштабний проєкт...

Зімкнулася вервечка поколінь

Саме тоді я запалила свою крихітну свічку. У 2003 році на Михайлівській площі. Це була подія майже сакрального виміру. Раптово, начебто нізвідки запалала вся площа різнобарвними вогниками. Наче злетіла з небес якась вогненна пташина зграя. Спинялися авто, йшли і йшли молоді, літні, діди.

Якась старенька жінка упала на коліна і простягнула руки до неба. Вона молилася і плакала. У вікнах будинків, навколо площі пломеніли свічки. Їх було небагато, та саме вони давали сили і вселяли надію.

На площі не було нікого з представників влади. Та це вже не мало ніякого значення. Запрацювала народна пам’ять, зімкнулася вервечка поколінь. Об’єднавча свічка пам’яті розпочала свій довгий тернистий шлях.

Я ж пригадую цей день і мені боляче від того, що Джеймс тоді метався цілим світом по різноманітних конференціях. Того вечора він мав прилетіти з Парижа.

Я його чекала, та безтолковість чи лиха воля когось із організаторів французького симпозіуму призвела до того, що він не встиг на літак. Наступного дня він розпитував мене про деталі, він з моїх слів пережив цю подію, але я відчувала, як йому боляче і кривдно, що він не був того дня на площі.

Я його заспокоювала: ще буде час, він ще побачить, як освітиться вогнями не лише територія Михайлівського собору, а й уся Софійська площа... Він кивав головою, але відводив погляд... Передчував, що часу немає, він уже сам догоряв мученицькою свічею.

А моя свічка з того дня щороку горіла у всіх вікнах моєї оселі, на майданах, площах, іноді мене не пропускали новоявлені чиновники до тих чи інших пам’ятників і я бунтувала зовсім не тому, що хотіла бути там, серед чиновницького люду, а тому, що будь-яке намагання привласнити новітніми бюрократами цю подію, перетворити її в казенне дійство суперечило самій ідеї всенародної «Свічки пам’яті», де головними є геть усі — і президент на трибуні, і бабуся в глухому далекому селі. У кожного вона своя, унікальна.

В кожного вона уособлює щось глибоко інтимне і водночас загальнолюдське. Для мене — це плач за дідом Василем, який загинув у колимських таборах, за бабусею, яка не витримала смертей своїх сімох синів, за дідом Миколою, який спопелів від голоду в 1947 році, і це далеко не повний список.

Бо цього дня я зі скорботою і болем згадую своїх побратимів — першопрохідців теми Голодомору Ліду Коваленко, Володимира Маняка, Олександру Веселову, Олексу Мусієнка, Івана Ільєнка... Їх багато, подвижників, які спопеліли від болю і напруження. Серед них і мій Джеймс Мейс...

Тож нині, згадуючи по­іменно своїх рідних і близьких, пом’янімо серед дорогих імен і Джеймса Мейса, американця, який любив Україну великою синівською любов’ю і віддав їй своє серце. Бо визнаймо: без нього не набув би такої масштабності цей печальний страсний тиждень вшанування жертв Голодомору. Не заблимали б у вікнах осель українців вогники нашої пам’яті, нашого пробудження, відродження.

Студенти вивчають його праці і щодня користуються його безцінною бібліотекою та архівом, які, згідно з його заповітом, нині зберігаються в Національному університеті «Києво-Могилянська академія», де він викладав. Чимало українських учених, старших за нього, вважають його своїм учителем. До його праць звертаються політики і прості українці, шукаючи там золоті істини.

Головна спадщина Джеймса Мейса — це широке визнання у світі Голодомору як акту проти українського геноциду. Однак не треба забувати, що розкриття трагічних сторінок історії для нього не було самоціллю. Він любив Україну, вивчав Україну, та і жив не минулим, історію він розглядав як інструмент для творення дня завтрашнього, кращого.

Він насторожено ставився до інертності української спільноти і щоразу застерігав, що зі старого можна побудувати лише старе, що в українській історії, українській культурі містяться золоті іскри майбутньої України, які треба наново відкривати й оберігати, щоб «Свічку пам’яті» не погасили крижані вітри забуття.

Наталя ДЗЮБЕНКО-МЕЙС