Голоси страдників: щоб відкрити завісу над минулим, треба зібрати й проаналізувати всі можливі джерела

«Я довго розшукувала цю статтю. Вона була опублікована уже далекого 1993 року в малотиражному журналі «Український світ» і якось загубилася, — коментує журналістка і письменниця Наталія Дзюбенко-Мейс.

— А вона вкрай важлива, бо в ній у конденсованій формі викладено звернення Джеймса Мейса до українських істориків розпочати системну роботу з дослідження найстрашнішого періоду в житті українського народу — Голодомору. Я сама її копіювала і розносила по високих академічних кабінетах, доступу до популярних тоді часописів ще не було. Як не було і розуміння важливості поставлених завдань. І все ж це звернення Джеймса Мейса до наукової спільноти спрацювало. Так усе розпочиналося...»

В історії не існує авторитетних джерел, за якими можна відтворити повну й цілісну картину минулого. Візьмемо для прикладу хоча б староукраїнські літописи: їх написали ченці з позиції церкви. Публікації в газетах чи журналах відображають погляди редакторів або власників видань. Навіть архівні матеріали, попри їхню нібито відстороненість, відтворюють позицію влади.

Отже, щоб відкрити завісу над минулим, треба зібрати й проаналізувати всі можливі джерела. Щоб дізнатися, чому стався Голодомор (чи Голокост), потрібно звернутися до документів. Але щоб зрозуміти, що це таке, треба звертатися до свідків.

Без ретроспекції на людські долі питання «коли?», «хто винен?», «навіщо це зроблено?» втрачають будь-який сенс. Наприклад, створений на основі німецьких документів тритомник Рауля Гільберга про Голокост — важлива джерельна база для істориків, які займаються цією темою.

Але без таких творів, як щоденник Анни Франк — юної єврейки, яка переховувалася від фашистів і зрештою була викрита і знищена, — без людського аспекту Голокосту, не мав би ніякого значення навіть такий геніально точний, повноджерельний тритомник Гільберга.

Коли йдеться про будь-яку масштабну людську трагедію, треба шукати всебічну й безпосередню інформацію: як люди помирали, як вони вижили, як вони переживали?

Є чимало спогадів, часто дуже цікавих, деталізованих. Але треба зважити, що тільки специфічні особи пишуть мемуари, і часто — з метою самовиправдання, особистої слави тощо.

Коли ж ідеться про соціальну історію, неможливо обійтися без свідчень так званих маленьких людей, які майже ніколи не залишали своїх помітних слідів на шляхах історії.

Переважна більшість самовисвячених західних істориків доклали чимало зусиль щоб довести, що в СРСР ніколи не було тоталітарної системи, у своєму прагненні дискредитувати «стереотипи холодної війни» вони дописалися до того, що під час сталінізму терор був дуже вузьким феноменом, що переважна більшість населення ніколи не була тероризована, тому що «сонце світило, люди працювали та кохалися», що ініціатива для репресій здебільшого ішла «знизу», через такі причини, як заздрість, побутові конфлікти тощо.

Правда про справжній стан речей в СРСР, правда про історію цієї країни доходила до свідомости простих громадян, істориків та політиків Заходу дуже важко.

Забігаючи трохи наперед, скажу, що практично кожне свідчення, дане Комісії США, виконавчим директором якої я працював, містило в собі гіркі висловлювання свідків Голодомору про те, що їм ніхто не вірить, що не буде ніяких наслідків цих переслуховувань, що світ їх не почує. «Українському народові випала тяжка доля, ніякі держави не помагають і не вірять оцьому», — Остап Півень із села Шляхове.

«Я б хотіла, щоб більшість людей свідчили й щоб зрозуміли люди, особливо в Америці, дійсно повірили, що це була страшна трагедія. Минули довгі роки, й ніхто не хоче й слухати нашого голосу», — свідок із села Хухра Харківської області.

«Хто не казав — брехня то! То другий раз так зло бере, І хочеться сказати до того й так за виворот: На тобі! На! Голоду не було?! Коли я бачив!» — Едвард Черненко з Київщини.

«Я вже стара людина, відживаю свої дні мого життя, що Бог мені накреслив, тому бажаю, щоб їхні імена й муки були відомі всьому вільному світові», — Михайло Боровик.

Працюючи в Комісії з дослідження голоду в Україні, я часто бачив, з якою гіркотою і відчуттям глибокої несправедливости українці реагують на недовірливе ставлення до їхніх слів.

Тому, окрім «Рапорту Конгресові США», де зібрано і проаналізовано всі відомі на той час документи і матеріали, було вирішено організувати переслуховування очевидців голоду, аби окреслити суто людську панораму Голодомору, аби отримати якомога ширшу інформацію не лише про голод, а й про весь період радянської історії до Другої світової війни, щоб дати можливість майбутньому історикові поставитися до кожного осібного свідка як до окремої особи, окремого, дуже специфічного історичного джерела.

Пам’ять як історичне джерело має дуже специфічний характер. Різні люди можуть по-різному трактувати одну й ту саму дію, зовсім по-іншому. Але є свідчення, які просто неможливо сприймати як вигадку чи фантазію. Сотні людей, які ніколи, ні за яких обставин не мали жодних контактів, наводять одну й ту саму схему «механізму» виголодження.

І дорослим, і дітям запам’яталися чіткі й надзвичайно подібні картини: немовлята «куркулів» на снігу, діти «куркулів», яких виганяють зі школи, «буксирна» бригада, яка в одній сім’ї виливає на підлогу пів склянки молока, в іншій — борщ, ще в іншій — забирає пів склянки проса, себто те, що могло би врятувати життя людям.

Випадки людоїдства, трупи на дорозі в місто, трупи на полі, коли голодуючі жували зелені колоски... Цей ряд можна продовжувати дуже довго. І на Дніпропетровщині, і на Полтавщині картина голоду однакова. Страшна. Але кожен зі свідків по-своєму переживає, по-своєму згадує, в кожного своя особиста доля, своє горе. Це нам дає унікальне людське розуміння суто людської трагедії.

Навіть сьогодні в Україні лунають голоси про те, що подальша концентрація зусиль істориків на темі голоду може призвести до психологічного пригнічення народу.

На це я хочу відповісти цитатою зі свідчень Олександра Биковця, священника Автокефальної української церкви: «Усі знали, що над Церквою і над нами як слугами Церкви навис дамоклів меч... Але все одно життєрадісність була і надія була.

Лише одна була турбота така: чи ж світ буде знати про це і чи світ щось скаже? І друга проблема — ще інтимнішого характеру: ЧИ БУДЕ КОМУ ПОМОЛИТИСЯ ЗА ТИХ, ЩО ЗАГИНУТЬ?»

Звісно, історія — наука зовсім іншого роду, ніж фізика чи хімія, це одночасно суспільна й гуманітарна наука. Історику не треба моралізувати, не треба судити, потрібно тільки чесно, чітко, якомога виразніше відновити минуле у всіх його аспектах.

Але в самому акті дослідження такої теми, як Голодомор, є питання моральної відповідальности, обов’язок суто морального характеру. І це дослідження без свідчень якомога ширшого кола очевидців неможливе. Вислухаймо їх, поки ще є така можливість. Поки вони серед нас. Поки вони ще живі.

Джеймс МЕЙС