Тиранія не поглинула свободи: про Сагайдачного і козаків-переможців у Хотинській битві 400 років тому

«Того дня, виходячи з хати, підійдеш до дверей і на порозі зустрінеш Сагайдачного», — ці рядки з давньої, ще самвидавного періоду поезії Василя Голобородька повсякчас зринали у пам’яті, коли я ходив цією виставковою залою між старовинними гарматами, шоломами, шаблями, самопалами, парсунними портретами гетьманів, пожовклими аркушами гравюр, між фірманом султана з розгонистою каліграфією арабської «в’язі» та бароковою обкладинкою виданої за Владислава ІV книги про Хотинську битву, на якій сусідять пишні королі, ряснобарвні прапори та звитяжні лицарі в залізних обладунках.

У Національному музеї історії України відкрита до огляду виставка «Хотинська війна 1621 року і доля Центрально-Східної Європи».

Почалося із зіткнення Речі Посполитої та Османської імперії

Додавши трохи уяви, тут навіч вільно побачити, як серед гарматного ревища, брязкоту зброї і бойових кличів шалених битв літа-осені 1621-го у просторі ранньомодерної Європи постає нова геополітична реальність: Україна.

Реальність, із якою відтоді вимушені будуть рахуватися і на Заході, і на Сході. І гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний постає тут без перебільшення центральною постаттю.

До речі, симптоматична деталь — він став першим гетьманом, якого визнала Варшава саме в цьому статусі: доти королівська влада вперто називала козацьких ватажків «старшими» над Військом Запорозьким, бо гетьман — це вже ствердження не лише гонорового маєстату, а й, кажучи сучасною мовою, політичної суб’єктності.

Річпосполитський воїн часів Хотинської
битви.

1621 рік справді став етапним у долі Центрально-Східної Європи, та й не тільки її. Надто багато проблем зав’язалося тоді в один вузол, тож спокуса розрубати його мечем просто не могла не з’явитися.

Спочатку «заіскрило» в Молдові, яку Блискуча Порта вважала своєю васальною територією і в якій польські магнати допомагали антиосманським претендентам на престол господаря.

Далі була Семигородчина (Трансильванія): аби підтримати Священну Римську імперію, яка змагалася за неї з османами, Жигмонт ІІІ санкціонує виправу туди загонів легкої кінноти — т. зв. «лісовчиків». До цього барвистого контексту додалися й постійні козацькі морські походи на Кафу, Аккерман, Варну.

Згадаймо, 1620 року починається повномасштабне воєнне зіткнення Речі Посполитої та Османської імперії: очолюване великим коронними гетьманом Станіславом Жолкевським військо переходить кордон і просувається теренами Молдови. Козаків із ним було дуже небагато — лише невеликий загін реєстровців, про інших він і чути не хотів.

«Не хочу я з Грицями воювати, нехай ідуть до ріллі або свині пасти», — такі його слова у переддень кампанії зберіг Львівський літопис.

Наслідки не забарилися: восени 1620 р. річпосполитська армія зазнала тотальної поразки під Цецорою, а відрубану голову самого Жолкевського на довгому списі проносять вулицями Стамбула.

У Варшаві нарешті усвідомлюють, що насувається сила, яка здатна столочити все, бо султан Осман ІІ, володар величезної імперії на трьох континентах, чиї кордони простягнулися від Індійського океану і до Балкан, від Месопотамії і до Північного Причорномор’я, який зі своїм більш ніж 150-тисячним військом готувався спопелити всю Польщу, дійшовши з армією до Балтійського узбережжя, — це загроза, серйознішої за яку ще не було. ­І тоді Річ Посполита звертається до Сагайдачного і козаків.

Центральними героями були козаки

Серпнем-вереснем 1621 р. на полях під Хотином вони справді зробили те, що здавалося неможливим, — зупинили армію Османа ІІ, ставши силою, яка, на прикінцевий загал, і вирішила долю цієї гомерівської за масштабом свого епічного розмаху зустрічі військових потуг Заходу та Сходу.

Виступаючи на відкритті виставки, Олександр Галенко, доцент кафедри тюркології КНУ ім. Тараса Шевченка (він консультував організаторів виставки в питаннях опрацювання матеріалів османського блоку), наголосив, що для султанської армії у Хотинській війні головною проблемою були саме козаки Сагайдачного: «Як свідчать османські літописи, вони були центральними героями наративу хотинської кампанії».

Біблія Франциска Скорини із записом
про смерть Яна Кароля Ходкевича та
гусарський шолом 1620-х років.

І ще одна симптоматична заувага цього дослідника: у 1621 р. люди козацького краю складали іспит на право бути присутніми в міжнародній політиці як нова потуга — спочатку військова, а потім і державно-політична. У них був суворий екзаменатор, проте їхня відповідь на іспиті вразила і його.

Логіка виставкового проєкту «Хотинська війна 1621 року і доля Центрально-Східної Європи» структурується у точках перетину чотирьох історичних візій: козацько-української, річпосполитської, османської та кримськотатарської.

Під цим оглядом виставка поділена на чотири розділи, які репрезентують усі сторони протистояння; тут глядачеві не переповідають одновимірну канву подій, тут він сам обирає між багатьма історичними наративами — суперечливими, взаємодоповнюваними і вражаюче цікавими.

І водночас у цій не лінійній, а сферичній перспективі історіографічного розмислу автентика постає в її особливій драматичності і таїні. Бо й направду, тут майже зматеріалізовано відчуваєш, як напружено пульсує часопростір реального історичного буття між Біблією Франциска Скорини, на берегах якої — запис про смерть під Хотином командувача річпосполитським військом великого гетьмана литовського Яна Кароля Ходкевича, і тогочасним рукописним османським тафсиром — коментарем до священної книги мусульман із пишномовною назвою «Світильник натхнення і таємниці тлумачення Корану»; між турецьким ятаганом (здається, торкнешся його — відразу потече густа кров) і шаблею, на лезі якої — зображення короля Стефана Баторія; між списком Літопису Григорія Грабянки і фарманом (наказом) османського султана готуватися до нападів «ляхів і козаків».

Про «моду» на вузькі штани

Для багатьох така автентика може стати вражаючою несподіванкою, як, наприклад, у представленій на виставці науковій реконструкції одягу та спорядження українського козака часів Хотинської війни. Бо на що міг би сподіватися глядач, вихований на історичному «маскульті»? На постать у барвистому жупані, синіх шароварах, із шаблею при боці.

Натомість реальність була зовсім іншою: замість жупана — сірого кольору сермяга, яка правила тоді за своєрідний козацький однострій, замість шароварів — звичайні для практично всіх тогочасних європейських армій вузькі штани (шаровари з’явилися у запорожців не раніше друг. пол. XVІІІ ст.) і т. ін.

Із шаблею теж проблеми: вони, звичайно, у козаків були, але тоді ще їх було відносно мало, бо технологія виготовлення шаблі — складна, і звичайний сільський коваль її не викує. Натомість самопал він зробить, і їх у козаків Сагайдачного було дуже багато. А для ближнього бою використовували списи, сокири, ножі. Шабля як масова зброя з’явилася у нас практично в переддень Хмельниччини.

Колчан зі стрілами (XVІІ ст.) та османські ятагани.

І ще один вимір автентики, репрезентований на виставці — теж для багатьох несподіваний. В одній з вітрин — Поменник Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря із записом (підкреслено урочистим, червоною кіновар’ю) про смерть по багатьох звитягах і добрих ділах славного гетьмана Петра Сагайдачного.

А трохи нижче — перелік імен тих, за кого він просив молитися. І серед них — прохання поминати «Якова Гетьмана», тобто Якова Бородавку — політичного суперника Сагайдачного, страченого під Хотином якщо не за його ініціативи, то за мовчазної згоди.

Так, досвідчений Конашевич-Сагайдачний незрівнянно переважав Бородавку і як полководець, і як політичний стратег, проте десь у глибині душі він сам усвідомлював, що там, перед Вищим Судією, який не зважає на скороминущу політичну доцільність, він муситиме відповідати за цю смерть.

Тому, наближаючись до вічної межі, і наказав вписати «Якова Гетьмана» у свій пом’янник, і рядки ці стали дивовижним свідченням однієї з шекспірівських драм української історії.

«Найбільшу річ межи усіма сужу вольність», — писав 1622-го Касіян Сакович на самому початку своїх декламаційних «Віршів на жалісний погреб зацного лицаря Петра Конашевича Сагайдачного». Власне, у цих словах ранньобарокового поета — квінтесенція того, що відбулося під Хотином восени 1621-го, де постали один проти одного два світи.

Ярлик (наказ) Магмеда І (1515 р.) та
шолом «місюрка» — кримськотатарського
воїна.
Фото надані музеєм.

Один, зорієнтований на «Велику хартію вольностей» (так, світ ще дуже недосконалий, до багатьох і багатьох несправедливий, але тільки в ньому могли існувати братства, цехи, магдебурське право, відносно вільна релігійна полеміка, вибори гетьмана), і світ, де підданцям лишається одне право — славити володаря і цілувати пил біля копит його коня.

Чотири сторіччя тому саме Україна у вирішальний спосіб вплинула на те, що тиранія не поглинула світ свободи. І сьогодні вона знову на тій же межі.

Олександр ХОМЕНКО