Станіслав Колокольніков: Пізнав природу театру, з його війнами, кланами та невгамовними творчими амбіціями

Коли вперше бачиш поза театром заслуженого артиста Станіслава Колокольнікова, здається, що на сцені він має грати винятково комедійні ролі: наприклад, характерних жінок із переодяганням та манірних персонажів.

Він такі ролі у столичному «Колесі» грає справді розкішно. Взяти хоча б Засідательницю у «Генералах у спідницях» чи Жука з «Шантрапи».

Водночас він, скажімо, — Тіресій в «Антігоні» Софокла та Гуска з «Блаженного острова, або Як загинув Гуска» Миколи Куліша.

У цих роботах артист вражає своїм мудрим трагізмом та глибоким драматичним талантом.

Щирий, добрий, веселий, легкий та водночас глибокий, правдивий і філософський — Станіслав Колокольніков розповідає про себе та своє життя.

До театрального інституту вступав тричі

— Станіславе, яким було ваше дитинство?

— Я народився у Києві. З шести років почав виходити на сцену місцевого будинку культури будівельників, де працювала моя мама. Вона захоплювалась театром, окрім філологічної освіти, закінчила режисерські курси та ставила вистави з аматорами. З самого малечку мені доводилось грати різні ролі, не раз виручав колег-акторів, якщо хтось зненацька захворів.

— Це був той випадок, коли не ви обирали долю, а вона сама обрала вас?

— Так, дійсно. У школі я ніколи не був відмінником, особливо не вдавались точні науки. А до театрального треба було здавати іспити з української мови та історії. З цим у мене було все в порядку. Тож особливих альтернатив у виборі майбут­ньої професії для себе не бачив.

— Вам довелось тричі вступати до театрального інституту. Чи не впадали у відчай та зневіру від невдалих спроб?

— Звісно, була зневіра і навіть депресії. На щастя, мама завжди була поруч і налаштовувала мене на успіх. За це я їй дуже вдячний. Спочатку я пробував вступити до студії при Театрі імені Івана Франка у 1979 році. Пам’ятаю, як Сергій Сміян тоді сказав мені, що я погано володію українською та маю зайву вагу. Я й справді був довгий час доволі огрядним хлопчиком і потерпав від цькувань та насмішок однолітків. Пізніше пробував вступити на курс Миколи Рушковського, проте теж невдало — недобрав пів бала. А вже третього разу нарешті пощастило.

Цилі Вебер  — Станіслав Колокольніков
у комедії «Жінки Моцарта».
Фото з сайту teatr-koleso.kiev.ua.

— У кого ви навчались? Якими особистими і творчими якостями вам допомагали оволодіти ваші вчителі?

— Я навчався у Михайла Резніковича. Це дуже професійний викладач. Він навчив мене ніколи не звертати уваги на свої досягнення. Я й досі намагаюсь так жити. До 45 років я взагалі тільки те й робив, що вчився, доводив усім, що невипадково по­трапив на сцену. А вже пізніше зрозумів, що скільки ж можна вчитись, тягнутись до якихось уявних ідеалів. Час уже зупинитись і почати щось нарешті видавати…

— Чим запам’ятався період відразу після театрального інституту?

— Я одержав розподіл до Чернівецького театру. Одразу ж подзвонив туди, а мені сказали, що місць немає. Тоді поїхав шукати щастя до Одеси, прислухався до місцевого ТЮГу, але там мені теж відмовили.

Коли повернувся до Києва, мама згадала, що в неї є знайомий, який товаришує з директором Черкаського драмтеатру, попросили «замовити слово». І так я опинився у Черкасах. Там тоді був головний режисер Алім Іванович Ситник. Він не влаштовував мені ніякого прослуховування, ми просто проговорили чотири години, і він запросив мене до трупи.

У Черкасах пропрацював два роки: один до армії, інший після. Зіграв чимало гарних ролей: Фіма у «Королівському особняку» Верещака та Кульбабки у «Рядових» Дударєва. Ще — Гільденстерна у виставі «Гамлет землі нашої» Коломійця та Сина у «Мама збирається заміж» Канівця.

Було багато вводів, гастролів, виїздів, як зазвичай і буває в обласному театрі. Це був гарний досвід. У Черкасах я навчився не губитись серед великого колективу, пізнав природу театру, з його інтригами, війнами, кланами та невгамовними творчими амбіціями.

— Чому пішли з Черкаського театру?

— Настав час змін — Перебудова. У Києві почали відкриватись студійні театри. Мені теж закортіло змін, творчого пошуку. Вирішив повернутись до Києва. Й одразу ж потрапив до експериментального театру-студії Володимира Пилипенка. Це був унікальний пластично-драматичний театр, який на той час мав великий успіх. Ми часто їздили на гастролі до Львова, Харкова і збирали аншлаги. Там я грав у «Ромео і Джульєтті» Князя Веронського та Євнуха у виставі «Великий князь Володимир». Однак велике навантаження (робота майже без вихідних, що супроводжувалась постійною втомою) змусило мене піти з цього театру через два роки.

Далі були ще декілька пошукових театрів. «Драмантре» під керівництвом Оксани Горюнової, яка зараз живе і працює в Москві. Театр «Браво», театр «Магія».

«Колесо» котиться

— Як ви потрапили до театру «Колесо»?

— Якось у підземному переході я випадково зустрів свою знайому, актрису театру «Колесо» — Валентину Бойко, з якою ми разом навчались у театральному інституті. Вона запропонувала мені прийти на прослуховування до цього театру, оскільки там на той час бракувало акторів-чоловіків. І я вирішив спробувати. Мене не просили нічого грати чи читати, це була просто розмова. Після неї мене взяли до роботи над виставою «Шантрапа» Саксаганського. Далі були ролі в «Генералах у спідницях», «Вечорницях», «Уявному хворому», «Дамі-примарі», «Жінках Моцарта», інших виставах. Зрештою, так і прижився тут.

— У чому полягає родзинка цього театру?

— Його унікальність передусім у тому, що «Колесо» — котиться. Цей театр зберігся і досі живе, не зважаючи ні на що. Це домашній, сімейний театр, у ньому надзвичайно затишно, тут практично немає ніяких інтриг, трупа маленька й кожному вистачає ролей. Тож усі ставляться один до одного приязно, з великою любов’ю і повагою.

— У своїй акторській кар’єрі ви зіграли велику кількість комедійних ролей. І раптом на початку двотисячних відкрились у зовсім новому жанрі — драматичному. Яким чином у вас відбувся перехід до ролей іншої якості?

Вистава «Блаженний острів, або Отак загинув Гуска».

— Я маю доволі характерну зовнішність і водночас драматичне нутро. Через це виникає певне неспівпадіння і навіть конфлікт між зовнішнім та внутрішнім. Я завжди прагнув зіграти у драматичних ролях. Доля подарувала мені цю можливість у виставі «Блаженний острів, або Отак загинув Гуска» Миколи Куліша, де граю головного героя, та в «Антігоні» Софокла — роль Тіресія. А також роль Давида в «Азалії» Жеміака та роль Іслаєва у виставі «Місяць на селі» Тургенєва. Це й допомогло мені проявити свій хист. Проте зараз мені подобаються різні ролі: в комедійних я шукаю якісь драматичні фарби, а у драматичних — щось смішне.

— Які ставите для себе нові цілі у творчому житті, до чого прагнете, над чим працюєте, щоб ставати ще кращим у професії?

— Так склалося, що за останні роки я переніс два інфаркти та інсульт, тому щасливий, що лікарі взагалі дозволяють мені виходити на сцену. Наскільки довго це буде можливо, я не знаю. Тому думати про якісь захмарні цілі і нові горизонти наразі не доводиться. А з цим карантином узагалі почав переосмислювати власне життя. Ніби біг весь час, неначе загнаний, по колу, грав ролі день за днем, а потім усе це раптом зупинилось. І значення самого театру було переоцінене. Збагнув, що вся ця суєта — суцільна ілюзія.

— Чи є у вас ролі, про які давно мрієте?

— Я хотів би зіграти Короля Ліра. Та, на жаль, за станом здоров’я навряд чи колись зіграю її. Адже драматургія Шекспіра вимагає великих енергетичних зусиль та емоційного напруження.
— Яким міг би бути ваш Лір, що б ви цією роллю хотіли сказати глядачу?

— Це людина, яка все життя прожила з одним баченням світу, а світ виявився зовсім іншим. І ось у фіналі він залишається на самоті з реальністю й усвідомлює свою абсолютну одинокість, безпорадність та ілюзорність власного буття.

— Якими якостями має володіти ідеальний сценічний партнер?

— Він має бачити, розуміти, чути. Бути готовим до спонтанної імпровізації. Я особисто дуже люблю імпровізувати і радий, коли партнер відгукується, це завжди несподівано, гостро, живо. Не люблю акторів, котрі існують на сцені самі по собі, вважаю, що в таких сценічних стосунках губиться життя.

— Як ставитесь до критики?

— Я дуже самокритичний. До критики ставлюсь адекватно, якщо вона конструктивна. Ціную погляд з боку, дослухаюсь до зауважень і побажань. Проте якщо це якісь непрофесійні «коменти» у соціальних мережах чи випадкові вислови суб’єктивного характеру, то на таке намагаюсь взагалі не звертати уваги.

— Для того, щоб досягти успіху в акторстві, потрібно мати характер, амбіції, не боятися йти на жертви заради власної мети? Чи потрібно просто довіритись долі і пливти за течією?

— Я ніколи не належав до тих артистів, для яких мета виправдовує засоби. Зрештою, все в моєму житті складалося так, що коли я чогось дуже прагнув, чи то потрапити до якогось театру, чи хотів чогось в особистому плані, то нічого не виходило; а те, що мало зі мною статися, приходило само собою без великих зусиль.

Колись, ще в театральному інституті, Резнікович назвав мене «оптимістичним циніком». І справді, доля щоразу знищувала мене вщент, а потім раптом давала сили піднятися знову. Таким чином відбувались численні трансформації у моєму житті і я, подібно до «птаха Фенікса», відроджувався щоразу на новому рівні.

Ангеліна ВЕЛИКА