«Згадаймо праведних Гетьманів...» — згадаємо своїх дідів. Про Чаплинську республіку

Мене спонукала написати ці рядки згадка про моїх дідів — як по лінії мами, так і по лінії тата, — життя яких уклалося в загальний літопис Української першодержавності (1917—1921), буремну добу її творення.

Бо ті мої діди не були спостерігачами, не ховалися від трагедій часу, а самі брали активну участь у подіях.

Останнім імпульсом для написання став «знаковий» день 21 жовтня 2021 року XXI століття.

Річ у тім, що ця дата жовтня місяця — день народження мого діда по мамі Михайла Григоровича Гетьмана (21 жовтня 1895 — 6 червня 1976).

Чаплинку на Херсонщині заклали нащадки запорозьких козаків

Мала щастя аж до школи зростати в садибі діда Михайла в розкішному за чорноземами таврійському селі Чаплинка на Херсонщині, що заклали нащадки запорозьких козаків по руйнації Січі.

Дід був шанованою людиною на селі — ветеринар і фельдшер в одній особі. Ще перед Першою світовою він вивчився на фельд­шера (в Кишиневі), а потім на ветеринара (в Асканії-Нові).

Так сталося, що з п’ятьох його дітей (трьох синів і двох дочок) у живих, на жаль, залишилися тільки дівчата: старша Мотрона — моя мама та наймолодша Стефанія.

Двоє хлопчиків вмерли ще малими, а третій, Микола, був гордістю родини: вивчився на авіатора, був пілотом літака-бомбардувальника. Та почалася війна, і батьки у перший же місяць війни отримали звістку про його загибель.

Тож про рідних, звичаї родини, історію дідо Михайло розповідав мені як найстаршій онуці, коли ми вдвох у повечір’я влітку сідали на ще гарячій від денного пекучого сонця призьбі, а взимку — на лежаночку, і я перетворювалася на велике суцільне вухо.

Бабуня Сашуня кричала з кухні: «Що ти голову дитині морочиш? Воно їй потрібно?». Дідо лагідним тоном відповідав: «Потрібно, потрібно. А з ким же я ще можу про це погомоніти?»

Щось iз тих надвечірніх бесід мені запало в пам’ять, а щось пізніше, вже після відходу діда в горні світи, сама розпитувала в бабусі, старших рідних, сусідів по селу, щоб змалювати загальну панораму подій.

Родину Гетьманів у Чаплинці на порубіжжі ХІХ-ХХ століть поважали, а Григорія Гетьмана — мого прадіда — знали як міцного господаря. Адже й він, і його троє старших синів та донька Соломія з родинами мали, крім хат iз подвір’ям у селі, ще й окремо купкою хутори в степу поза селом, де тримали різний реманент і худобу — корів, коней, вівці.

Дід розповідав, якої сили були наші предки, як вони любили й шанували коней (траплялося, через чорноземну багнюку після дощу переносили тварин на своїх спинах!). Одним словом, як почали у 1920-ті казати — «куркулі».

Дідо Михайло розповідав, що в родині зберігалися папери, які засвідчували зв’язки з кубанським писарем, пізніше наказним гетьманом Захарком Чепігою; що в селі не було кріпаків, тільки «зайшлі» за приробітком. Але малою мене те не цікавило, я більше розпитувала про коней. Особисто думаю щодо Чепіги: пов’язання з козацькою старшиною простежуються в багатьох родинах півдня України.

Що правда, а що ні у «Таврії» та «Перекопі» Олеся Гончара?

Головне те, що прадід був одним з україносвідомих людей та очолив козаць­ке повстання, участь у якому брали і його чотири сини — Савва, Іван, Кирило та наймолодший Михайло. То була так звана Чаплинська республіка, що проіснувала чотири місяці: січень — квітень 1919 року.

Піднялося майже дві тисячі козаків (!), до них долучилися загін моряків-чорноморців. Вони протистояли військам Антанти, Денікіна і червоних, які витісняли «білих» iз Таврійського півдня та Криму.

На той час на теренах України було кілька таких «козацьких республік», зі своїми загонами й урядуванням, що ніби «оази» позначили буремний соціопростір класового протистояння.

То були знаки нескореної громади українства, яке ще вірило в можливість самостійного державотворення. (Згідно з «установками», історики радянського часу писали, що козаками-партизанами Чаплинської республіки керували більшовики).

Вже по Другій світовій війні до Чаплинки приїздив молодий тоді письменник Олесь Гончар, і старші селяни, а також мій дід Михайло, розповідали йому про події 1919-го.

Коли вийшла дилогія «Таврія» та «Перекоп» Олеся Гончара (1952—1957), письменник привіз книжки до села й подарував колишнім учасникам повстання, зокрема і діду. Пізніше, коли я вже вчилася в училищі, він мені казав: «Багато що там написано так, як було... Але водночас і так, як на той час потрібно...».

Матвій Працюк (Пуц) із сином
Володимиром. 1929 р.
Фото з сімейного архіву.

...Коли почалася «продразвьорстка» та утворення на селі комун (1921-1922), пішло полювання на «куркулів», «підкуркулів», їхнє добро. Хтось із добрим серцем встиг передати Гетьманам, що на них чекає арешт.

Тож старші три сини та Соломія зі своїми дітьми зібралися в одну ніч і залишили село. Взяли тільки конче необхідне, а найстарший Савва забрав родинні папери, з думкою зберегти на прийдешнє.

Прадід Григорій залишився з сім’єю молодшого Михайла, сподівалися, що ветеринара й фельдшера не будуть висилати. Зрештою, так і сталося. А сліди по розпорошеній родині вдалося розшуками лише наприкінці 1950-х років: Сімферополь і Керч у Криму, за Уралом — Кемерево, Чита...

Із початком процесів сфальсифікованого викриття діяльності діячів СВУ, Спілки визволення України, наприкінці 1920-х — а по суті, політичного процесу нищення української інтелігенції (за рішенням радянського «суду» 15 достойників розстріляли, 192 заслали до концтаборів, 87 вислали за межі УРСР, 3 засудили умовно і 124 звільнили від покарання) — прадіду Григорію знову пригадали повстання та «куркульство». І знову якась добра душа попередила Григорія, що можливий арешт.

Того 1932 року він переховувався далеченько за селом у балках, густо порослих кущами — добре, що було літо — а моя мама (тоді 12-річна дівчинка) щодня потайки носила йому поїсти.

Одного разу прийшла разом iз молодшою сестричкою. Дала дідові гречаної каші з молоком. Той поїв, подякував онучці й промовив: «Тепер трохи спочину». Дівчатка подумали — заснув... А він тихо відійшов у горні світи. Може, в тому була милість Божа.

Петлюрівця реабілітували у 1994 році

Однак, щоб була повна історична картина, пов’язана з моїми дідами, треба знову повернутися до того достопам’ятного 1919 року, до Чаплинської республіки.

У 1919 році в той край козаків-хліборобів прибився юнак з Волині, який назвався Матвієм Працюком. Насправді подався так далеко на південь, щоб «загубитися» від чекістських чисток.

Після проголошення державності України він був у стрілецьких загонах і виборював незалежність України. Тоді його знали як Матвія Флавієвича Пуца родом iз волинського села Маркостав.

Воював і проти червоних, і проти білополяків. Після потужного натиску більшовиків наприкінці 1919 року, коли С. Петлюра з думкою про збереження людських життів зняв iз вояків української армії клятву про дотримання присяги, Матвій вирішив дістатися домівки, де на нього чекали мати та молодший 14-рiчний брат Володимир (батько-священник уже помер).

Пораненим у руку дістався до Маркостава, який за новим розподілом відійшов до Польщі. Але не пощастило... Хтось на нього доніс, і за пару днів до села прийшло кілька польських солдат. Загрюкали в двері, наказали видати січового стрільця.

Мати, перехрестивши Матвія, веліла йому якнайшвидше тікати через заднє вікно, а сама стала на порозі разом iз молодшим сином-підлітком Володею і не пускала жовнірів до хати.

Один iз них, не роздумуючи довго, підняв гвинтівку й вистрілив їй у груди. Впала, як підкошена. Вояки увірвалися всередину, але Матвій встиг-таки втекти в ближній лісок, а потім ярами й балками на манівець пішов на південь. Прочув, що десь біля Перекопу є козацька Чаплинська республіка. Може, прихистять стрільця?

Дістався Преображенки (Чухалки), що була ніби присілок Чаплинки та десь за чотири кілометри від неї. Але поки добирався і там уже були більшовицькі загони, що патрулювали шлях на Крим. Виправив документи на прізвище Працюк та й вирішив там зупинитися. А що «Працюк» — то неспроста, бо був беручкий до будь-якої праці — і чоботи вшити, і до ковальства (обзавівся своїм реманентом), і в полі працювати.

Згодом і коня підібрав такого, що всі дивували — ніхто не міг на того огиря сісти, тільки хазяїна підпускав. Назвав «Кардаш», то з татарської «товариш». Неабиякий мав талант Матвій і до музикування — пограти, поспівати.

Зажив разом iз Мотрею, яка надала йому притулок. 1922 року народився в них син — мій батько, перший від колиски на прізвище Працюк. Дав йому ім’я Володимир, згадуючи свого, як думав, назавжди втраченого молодшого брата.

Так у буремні роки початку ХХ століття було покладено початок новій династії Працюків, яка сьогодні добре знана в Таврійському краї: Херсоні, Каховці, Новій Каховці (є експозиція у міському музеї), навколишніх селах...

Улітку 1938 року Матвій неочікувано отримав листа від брата з Польщі, з фотографією, де вже змужнілий Володимир сидить разом iз товаришем над розгорнутою газетою «За Україну».

Зрозуміло, що незабаром за доносом Матвія заарештували — «польський шпигун» і «петлюрівець». Етапували до Херсона й там розстріляли. Востаннє мій тато його бачив перед відправкою з села.

Матвій зняв iз себе добрі хромові чоботи, віддав йому: «Може, пригодяться. Відчуваю, мені вже ні до чого...». Таке коротке життя — 38 років (7 червня 1900—1938). Тільки 1994 року мій тато отримав документ про реабілітацію діда.

Задумуюсь, як то хитромудро плете історія своє літописне мереживо, з умінням викласти дивовижним взором вагомі події для всієї нації та поєднати їх iз тисячами, мільйонами окремих родинних «інкрустацій», знаючи, де зробити той самий важливий для кожного «вузлик». Для нашої родини тим «вузликом» стали події козацької Чаплинської республіки 1919-го року.

Валентина КУЗИК-ГЕТЬМАН,
мистецтвознавиця