Інфантили на марші: Сенцов і сучасний соціум

«Гамер», «Номери», «Носоріг» — уявлення про Олега Сенцова-режисера потроху складається.

Потроху — бо це герметичне кіно, в ньому чимало від любленого Сенцовим Тарковського, а стилістика «Номерів» невідпорно нагадує «Доґвіль» фон Трієра.

Таке кіно — на протилежному від блокбастерів полюсі; без спецефектів і масовки.

Воно впливає не так на зорові рецептори, як на підсвідомість, котра розкладає свої пасьянси за межами кінозалу і необов’язково одразу після сеансу. І тим воно ближче до літератури.

А який він, Сенцов-письменник? Вийшло вже чотири збірки оповідань та два романи, а на критичному полі — лише перепасовування недолугим «автобіографізмом» та банальним «це про нас».

По тому, як серединою ще ХІХ століття Флобер заявив: «Боварі — це я», — балачки про «автобіографізм» стали непомильною ознакою літературознавчого невігластва.

Ще сумніший діагноз у журналістських «відкриттів» типу «це про нас». А про кого ж іще? Може, Кафка — не про нас? Чи Шекспір з усією світовою хрестоматією?

Якось талановитий російський письменник Алєксєй Слаповскій випустив книжку оповідань «Ми» (2005) і радикально скоротив анотацію до двох знущальних з рецензійного ідіотизму слів: «Про нас».

До речі, коли шукати за аналогами у сучасному письмі, то найкоректніше порівнювати Сенцова саме зі Слаповскім.

Обидва залюбки користаються жанровими викройками, — найчастіше це класичний крутійський роман; в їхніх оповіданнях він редукується-скорочується до вервечки ювелірних спостережень.

Причому спостережливість обох — не на рівні репортажу, а радше нагадує проникливість Монтенієвих «Проб». В обидвох тексти переткані поблажливим гумором.

Обидва — залюбки ходять проти суспільної моди. От, до прикладу, пасажі, які у панівній нині феміністичній критиці кваліфікують як агресивний сексизм (хоч ані Сенцова, ні Слаповского не назвеш во­йовничим антифеміністом).

У Сенцова: «Броунівський рух думок під різноманітними зачісками... Просто для заповнення етеру, порожнеча котрого у найруйнівний спосіб впливає на жіночу психіку... Білява електродриль... Слово «моє» у жіночому словнику іде поперед усіх інших слів, і навіть лелеки з кавуном».

У Слаповского: «Лідія в цьому вже зовсім не сумнівалася, бо їй цього дуже хотілося... — Ти де це був? — запитала вона за одвічною жіночою звичкою...— Це, значить, зала. Це кухня. Нічого цікавого. А тут спальня. Ви зазирніть, зазирніть».

У Слаповского я цього не зауважив, а у Сенцова знайшов засторогу супроти потенційних закидів: «У суперечці з жінкою — як і з затриманням поліцією: усе, що ви скажете, буде використано проти вас». За бажання, це можна оцінити як більшу толерантність українського автора. «Поручик выругался, но согласился», — як записав колись у нотатнику Чехов.

І це ім’я з’являється тут не випадково. Алєксєя Слаповского вже давно причислено до найяскравіших послідовників Чехова у російській літературі.

А відтак раптом — через подвійне порівняння — бачиш геть не очевидну попервах спорідненість текстів Олега Сенцова з усім компендіумом творів Антона Павловича: від ранніх оповідань-анекдотів до пізніх драм-трагедій — у цьому напрямку, судячи з опублікованого, наш автор і прямує.

Від літератури жанрових сценок — до літератури вічних сенсів. Зрештою, і «антифемінізм» Сенцова — того самого гатунку, що і в Чехова: непоказне висміювання найпоширеніших мемів («Жена есть невеста, наполовину зачеркнутая цензурой»).

Але повернімося до Сенцових початків. Збірка «Жизня» (Л.: Видавництво Старого Лева, 2019) завершена автором 2014-го і вперше опублікована у київському видавництві «Laurus» (2016). Так, це про власне дитинство.

Проте — на відміну від Толстого чи Гаріна-Міхайловского (чи навіть «Потерчат» Володимира Рутківського) — це не віддзеркалення колишніх вражень під адекватним віку кутом зору.

Десятирічний хлопчак (під якого підлаштовуються згадані автори — і роблять це талановито) так не скаже: «Я любив фізкультуру, працю і перерви». А тим більше не скаже так: «Чим вище я ріс над собою, тим дужче звужувалося коло людей, з якими я міг говорити про кіно».

Отже, маємо не мемуар про принади чи ризики дитинства, і не письменницький авто-PR (бо читачів у Сенцова тоді ще не було). Це спогад-розмисел; оцінка, урок, притча самому собі. Власне, цикл «Жизня» — це самостійний психоаналіз. А що записаний він удатним оповідником — то і став літературою.

І ще одне. Якось Валерій Шевчук записав: «Я не вірю у велику емоційну силу спогадів, але я вірю в незагашені почуття» (Камінна луна // Вітчизна, 1986, №5). «Автобіографізм» Олега Сенцова — це не так спогади, як оті «незагашені відчуття».

У крайньому з опублікованих текстів, «Хроніці одного голодування» (Л.: Видавництво Старого Лева, 2020), Олег Сенцов рефлексує: я — письменник? Коли так — то який? Чи маю власний стиль? Непевність не означає невизначености.

Схоже, вже друга збірка оповідань «Маркетер» (Л.: Видавництво Старого Лева, 2019) писалася-укладалася з літературним самоусвідомленням. Автор експериментує в обмеженому просторі лінійної оповіді: як утримати читацьку увагу на непоказній, здавалося б, історії, яка не має жодних детективних чи пригодницьких складників?

Хтозна, можливо форму підказав уже набутий тоді режисерський досвід, бо вона апелює до візуального сприйняття: кола на воді. Каменем стає перша фраза, у якій зазвичай закодована суть усього оповідання.

Письменник неоднораз повертається до неї, ніби розглядаючи під різними кутами зору й озвучуючи по-іншому — аж до викручування рук і сенсу відомим мовним штампам, деконструкції метафор.

Як пригледітися, це нагадує техніку магічних примовлянь — інтерференція повторів заколисує і знерухомлює читача, блокує йому усі сторонні думки і зрештою той опиняється у «простій схемі» чийогось життя, наче в павутинні. Просто і ясно — й від того моторошно. Авжеж, бо «темою» Сенцових оповідань є травматичне зіткнення з «простими істинами».

«Маркетер» — це день відкритих дверей до письменницької лабораторії: формальні досліди, здебільшого, як на мене, успішні. Та вивершилися вони у наступній збірці оповідань «4 з половиною кроки» (Л.: Видавництво Старого Лева, 2020).

Оцініть, бодай, оті магічні потенції перших фраз: «Кутуз дуже любив свободу, тому сидів у тюрмі». Або — «Вася вмів готувати смачний плов, полюбляв класичну музику, зброю і спалювати людей у бочках».

У Слаповского один із персонажів каже приятелеві-літерату вельми цікаву фразу: «Ти розумніший за власні тексти, це неправильно». У перших двох збірках («Жизня» та «Маркетер») автор-оповідач справляє враження старшого чоловіка, хоч направду пише про однолітків.

Отже, старший не роками, а прочитаними книжками. Читацький бекґраунд значить для Сенцова чимало — навіть написання такого специфічного твору як тюремні нотатки спровокував роман Муракамі «Хроніка заводного птаха»: «Несподівано збагнув, що саме читання цієї книжки на початку цього тижня і спонукало мене писати цей щоденник».

«Розумнішим за власні тексти» Сенцов виглядає (нібито) ще й тому, що його персонажі — суцільні інфантили.

Ось типова мізансцена його оповідань: «Та у вісімнадцять років про такі речі не замислюєшся, тебе більше хвилює, скільки взяти горілки та пива, аби вистачило, а ще вина для дівчат і коньяку для пристойности — все ж таки день народження... Усі чекали атракціону з наявности фізичних здібностей і відсутности розумових» («Маркетер»).

Інфантили — не клінічне, а соціальне означення. Інтелектуальна дистрофія, спричинена нечитанням/недуманням. Як там у Шевчука: «–Я не задумався, — відповів тихо. — Я не маю слів» (Роман юрби. — К.: Пульсари, 2009).

Прикметно, що інфантили у Сенцова — винятково чоловічої статі. Дівчата мають природний імунітет — либонь, це те, що зветься жіночою інтуїцією. Щось подібне відчитуємо і в Ольги Токарчук: «Жінки іноді бувають мудріші. Менше зважають на слова» (Книги Якова. — К.: Темпора, 2019).

«Неправильність» вивищення автора над власними текстами — це, вважай, закон літератури, сформульований від протилежного. Хоч як крути, а «Дон Кіхот» — вищий за Сервантеса, романи Гемінґвея — за нього, і тощо-тощо.

Справжній письменник — чутливий інструмент фіксації. До його функціоналу не входять обов’язки дешифрувальника. Декодерами є літературознавці. Як один із цього племені, стверджую: крайня збірка оповідань Олега Сенцова «4 з половиною кроки» — уже вища за свого автора.

Як це побачити? Ну от зосередьтеся, приміром, на фразі «тюрми будуть принаймні доти, доки знайдуться люди, готові в них працювати», — вона начебто геть відбігає від оповіданої історії й не має жодного сюжетного розвитку, але — мимо волі автора — вставляє конкретну новелу, та й усю збірку, в зовсім іншу систему координат.

Це вже не кримінальна драма, а екзистенційна. Чи мав її на меті тодішній автор — не певен. Хіба що в підсвідомості. А ця пані завше вивищується над паспортним «Еґо»

Або простіший приклад, з «Маркетера»: «Відтепер він не збиратиме речей. Він збиратиме лише хороші стосунки» — це з оповідання про юнацькі колекціонерські захоплення, коли оповідач пошкодував подарувати значок приятелеві, а по роках бачить усю брутальність того «жмотства». Але ж це, насправді, про інше — може, про «не сотвори собі кумира», нє?

Гадаю, оповідання Олега Сенцова уже ввійшли до української хрестоматії цього жанру. Їхньою ознакою є не лише балансування на межі екзистенціалізму, а й панування весело-анекдотичного гумору — попри похмурі декорації сюжетів.

Як-от: «У райвідділі їх розвели в різні кабінети й били там три дні з невеличкими перервами на відпочинок оперативників... Опери точно знали, що це вони, і Льоха з приятелем знали, що ті знають, тому гра у фашистів і «Молоду гвардію» тривала — в очікуванні, в кого першого закінчиться терпіння або зуби». Або так: «Усе-таки Дагестан — це вам не Сомалі, і виховані люди тут у ресторани з «калашами» не ходять, а залишають їх у багажниках».

До всього, три збірки оповідань Олега Сенцова — це такий собі поліекран історії повсякдення 1990-х. Так, це яскраво-пам’ятно, але не головне — таке можна знайти у багатьох.

Сенцов, може, перший віддзеркалив з’яву в українському соціумі замкнених інформаційних кіл, індивідуальних сфер-бульбашок, вияскравлених тепер фейсбуком та ґуґлом.

Середовища існування інфантилів.
Насамкінець: рецензенти, що маніпулюють щодо Сенцова словотворами «автобіографізм» та «це про нас» — типові інфантили. Не здивуюся, коли вони стануть персонажами наступних оповідань пана Олега.