Такі різні два народи — українці та московити: розвінчання «Вчення» Путіна про «єдіний народ»

Для початку наведу одну цитату.

«Выражение «русская земля» знакомо и летописи, и поэтическим произведениям этого времени (ХIII— ХV ст.), но им обозначалась Киевская область, а посколько Киеву принадлежала гегемония по всей южной Руси, и вся эта последняя. Из Новгорода или Владимира ездили «в Русь», но сами Новгород и Владимир Русью не были», — писав російський історик Микола Покровський.

І не тільки він, а й уся історична наука чітко визначає, що, починаючи з VII—VIII століть, світ знав, що Русь — це Київ та величезні простори навколо нього, це та країна, яка пізніше, не втративши найменування Русі, стала зватися Україною. Іншої Русі немає і бути не може.

Але згодом, у ХІІ-ХІІІ ст., з’явилася країна, відома європейцям під назвою Моксель, згодом Московія, а у ХVІІІ ст. — Росія. Та країна «прихватизувала» назву та історію Русі, а у ХІХ ст. та в подальшому проголосила: «Украины не было, нет и быть не может!».

Територія Московії, або, власне, Великоросії, за визначенням європейських учених і, зокрема Енгельса, «есть область, у которой на крайнем западе находятся губернии Псковская и Смоленская, а на крайнем юге — Курская и Воронежская».

Решта територій імперії — то результат загарбання і поневолення «инородцев». Карл Маркс писав про московитів, що вони взагалі не слов’яни, вони intrus, тобто ті, які незаконно вдерлися на територію слов’ян, і їх треба загнати подалі за Дніпро, щоб московська зараза (тероризм, крадійство і корупція, нецензурщинаа, розбійницькі війни) не розповсюджувалася по світу.

Путін та «вчення» його попередників

Нещодавно московитський диктатор Путін видав «твір» про те, що росіяни та українці — єдиний народ, а українська мова придумана австрійським генштабом під час Першої світової війни. Чергова московська «блекота» в стилі «не было, нет (це про Україну!) и быть не может».

І Путін тут продовжує політику нищення України, як це робили царі, генсеки, словом усі правителі «єдіной і нєдєлімой».

Володимир Винниченко у книзі «Відродження нації» наводить «Один наказ Катерини ІІ, який став немов заповітом усіх руських урядів»: «Думка, що вони (малороси) є нація, абсолютно відмінна від нашої і аморальна... Борітеся, — наказувала цариця, — з їхніми ... республіканськими ідеями. Треба примусити їх найделікатнішим способом зрусифікуватись».

Нічого нового не видав «на-гора» і Путін. Московські «вожді» нерідко робили «відкриття», які подавались тому народу як щось архіважливе, чого ніхто ніколи ще не знав.

Свого часу його попередник недовчений, за освітою піп, Сталін написав твір «Марксизм і питання мовознавства», в якому «відкрив» питання розвитку мов у всьому світі, критикував ученого-мовознавця Маара, який знав 82 мови світу, хоч сам вождь знав лише грузинську та погано говорив російською.

За життя ще встиг написати книгу «Економічні проблеми соціалізму в СРСР». В ній цей «класик марксизму-ленінізму» проголошував, що комунізм в СРСР настане тоді, коли міська промисловість вироблятиме масу товарів, достатню, аби забезпечити і місто, і село промисловими товарами, а колгоспне село вироблятиме стільки сільськогосподарської продукції, що вистачить і селу, і місту.

Ось тоді, вчив вождь, відбудеться безгрошовий обмін товарів, потреба в грошах відпаде і настане комунізм, а сам вождь збирався ще й пожити при комунізмі. Ті «твори» вивчали в усіх школах, навчальних закладах, трудових колективах, в армії та на флоті. Але помер «вождь всєх народов» — і всю його маячню забули.

Інший володар Кремля, «наш дорогой Леонід Ільїч», написав декілька книг, зокрема «Мала земля», де згадував, як маршал Жуков, прибувши на Малу землю, шукав зустрічі з полковником Брежнєвим. А ще були книги «Відродження», «Спогади» «Біографія», «Цілина» та інші. Як і твори попереднього «вождя», ці книги вивчали за вже накатаною схемою.

А донецький «русскій» театр опери та балету поставив по твору Брежнєва балет «Цілина», де головний герой балету (звісно ж, автор книги) мовою танцю в карколомних фуете зображав завдяки «мудрому руководству Леоніда Ілліча» отримання нечуваних урожаїв пшениці в казахських степах. До речі, цей балет мали «щастя» бачити і кияни на сцені Київського театру опери та балету.

І ось новий «вождь» робить «відкриття» про «єдиний народ», і нову маячню вивчають у сучасній Московії, зокрема за наказом міністра оборони в армії. І вірять або вдають, що вірять, що то є істина в останній інстанції.

Такі різні два народи — українці та московити

Для того, щоб спростувати чергового московського псевдоісторика, розглянемо питання про походження обох народів, спочатку українського як більш древнього і який виріс із могутнього всеслов’янського дерева, а потім московського, який виплодився і з фінського, змішаного з татаромонгольським середовищем, народу.

Про походження та спосіб життя слов’янського світу писали історики: візантійський Прокопій Кесарійський, готський Йордан у VI ст. н. е., чеський вчений XIX ст. Шафарик, український Михайло Грушевський та інші.

Літописці Прокопій та Йордан свідчать, що вже в V-VI ст. слов’яни жили на територіях біля Дніпра, Дунаю, Вісли, Дністра та Прип’яті.

Описуючи спосіб життя сучасних йому слов’ян, Прокопій пише: «У цих племен, слов’ян і антів, урядує не одна людина, з давнини вони живуть у народовлавстві (демократії)».

Ось де треба шукати витоки ментальності запорозьких козаків та й українців у цілому! Правильно підмічено відмінність між українцями та московитами: «у вас царь, у нас — демократія, никогда не будем братьями!».

Павел Шафарик робить висновок, що «слов’яни вже «у давнину» були відомі грекам і римлянам під ім’ям, спільним цілому народу». Вітчизняні та зарубіжні історики пишуть, що східні слов’яни, відомі Йордану та Прокопію Кесарійському під назвою анти, створили згодом могутню середньовічну дер­жаву з назвою Русь, або Київська Русь.

«Східнослов’янські племена, — пише доктор історичних наук К. Гуслистий, — виступають у найдавнішому літописі «Повість врем’яних літ», складеному в Києві на початку ХІІ ст., під спільною назвою «Русь». Вона відома у топоніміці Середнього Придніпров’я (річка Рось) та в найменуванні племені росів (русів). Починаючи з VІ століття нашої ери іменем Русь, Руська земля називався союз східнослов’янських племен у Середньому Придніпров’ї».

Вчені-історики доводять синхронність виникнення назв Русь і Україна. «Найчіткіше робить це, — пише у виданій Інститутом мовознавства ім. О. О. Потебні Академії наук України Григорій Новак у праці «Українці: звідки ми і наша мова», — відома письменниця і вчена Раїса Іванченко у статті «Якщо в нас відібрати історію» («Літературна Україна» 11 жовтня 1990 р.).

Зокрема, вона стверджує, що в VІ — ІХ ст. на середній Наддніпрянщині по правих притоках Дніпра жило східнослов’янське плем’я росів (русів, русичів, русинів), яке входило до антського союзу племен і стало «цетром» давньоруської народності. Ті роси згодом створили велику державу — Київську Русь... Роси якраз і були першими українцями».

Вчений Григорій Півторак пише, що етнонім рус (hrus) уперше згадується в сирійській хроніці VІ ст. н. е., а «в ІХ ст. назва Русь як країна і народ не раз згадується арабськими письменниками, які дуже добре знали тодішню географію».

Починаючи з 1187 року, поруч із назвою Русь вживається назва країни — Україна. Так чинять, зокрема, Павло Халебський («Україна — земля козаків»), Гійом де Боплан («Опис України»), Проспер Меріме («Українські козаки») та інші історики різних часів.

Україна як держава звучить в універсалах Богдана Хмельницького та інших гетьманів. І, нарешті, з’явилась праця найвидатнішого, за визначенням А. Луначарського, історика всього слов’янського світу Михайла Грушевського «Історія України — Руси».

Мова українців

Русь мала і мову «свою, чудову». Свідченням того є літературно-історичний твір «Слово о полку Ігоревім». А що його написав русин-українець, прекрасно і чесно (!) доводить російський письменник ХІХ ст. Іван Прижов.

У творі «Быт Малороссии по памятникам ее литературы с ХІ по ХVІІІ век» він пише:

«Слово отыскано случайно Мусиным-Пушкиным в 1795 году в одном сборнике, погибшем во время пожара 1812 г. Мусин-Пушкин издал текст «Слова» в 1800 году, а потом Пекарскому удалось найти в бумагах Екатерины ІІ другой список, посланный Мусиным-Пушкиным для царицы. Москвичи, в руки которых прежде всего попало «Слово», не могли его прочитать (виділення Прижова), прибегли к странным объяснениям и поняли только тогда, когда за разработку взялись люди, знавшие южнорусский язык (южнорусы)».

Себто — українці, які розуміли древньоукраїнську (руську) мову.

Походження та ментальність московитів

Тепер розглянемо деякі аспекти походження та ментальності московитів. «Великоруське плем’я... — писав В. Ключевський, — у краї, що лежав поза старою корінною Руссю і в ХІІ ст. був більше інородницьким, ніж руським краєм... Фінські племена розташовувалися серед лісів і боліт центральної й північної Росії ще в той час, коли тут не було помітно жодних слідів присутності слов’ян... Наша великоросійська фізіономія не зовсім точно відтворює спільнослов’янські риси».

Московія народжувалася з суміші фінських племен та племен тюркського походження, які як завойовники прийшли в Моксель, і остання на декілька століть стала улусом Золотої Орди.

Мінялися часи, йшли століття, мінялися люди і цілі країни, але московит, як пише Володимир Білінський, «ще сотні років лишався диким, злобним і жорстоким; він не перейняв звичаї, культуру і суспільний лад новгородців; він цурався цього, як ворожого і незрозумілого. Московит... не мав потреби в освіті та демократії. Він, як і за всіх часів, розумів лише варварську силу й право сильного... Росія — велетенська могила, куди сотні років московський істеблішмент кидав мільйони трупів росіян і неросійських народів заради примарної імперської ідеї».

Москва, цей «третий Рим», розуміла, що поки народ, який потрапив у рабство, не втратив своєї мови, шанує свою історію — він до кінця не переможений. Тому й нищилась наша мова, була заборонена наша історія. Старше покоління ще пам’ятає концепцію про «новую общность — советский народ», мова якого, звісно ж, російська.

Малюнок із сайту pricoliska.ru.

І ось тепер повторення пройденого — «одкровення» Путіна про те, що української мови не існує, бо ми — єдиний народ. Та він не оригінальний у своєму «жанрі». Про небезпеку мови для імперії зла в горезвісному Емському указі йшлося: «Якщо допустити ...утворення літератури на українському наріччі, то це означало б... можливість відірвання України від Росії».

Але, незважаючи на шалені утиски та репресії, мова пробивала собі дорогу. Як пише докторка наук, професорка Ірина Фаріон, наш Пророк Тарас Шевченко «створив з мови свого села домівку-батьківщину та ідеологію визволення України. Вона зберегла його — а він зберіг цілу націю. Після цього духовний злет української нації, попри подальше поневолення, не потребуватиме нічиєї ласки, хіба як щораз більшої кількості українців, навернених у дім власної мови».

Про корінну різницю між українцями і московитами

Коли Путін говорить, що між українцями і московитами немає ніякої різниці, не будемо ж, мовляв, ми міряти розміри черепів та обличчя, щоб встановити, хто є хто. Звісно, ми не будемо. Це давно вже зробили вчені Російської академії наук, провівши розкопки захоронень людей у ХІV — ХVІІІ ст. на території Росії, України та Білорусі, провівши краніологічне (краніологія — наука про побудову людського черепа і є частиною антропології — науки про людину) дослідження. Погані консультанти були у володаря Кремля.

Бо саме при розкопках по черепах вчені встановлюють, хто, які народи та коли вони проживали на даній території.

Тримаю в руках книгу «Происхождение народов Восточной Европы» видаництва Академії наук СРСР, Інституту етнографії ім. Миклухо-Маклая, в-во «Наука», Москва, 1969. Тираж — 2700. Саме так, менше 3 тисяч.

Це в той час, коли популярний на той час журнал «Наука и жизнь» виходив тиражем понад три мільйони примірників.То чому ж так поскупилась московська комуністична влада на видання вельми цінної, з наукової точки зору, книги? Відповідь однозначна — не хотілося руйнувати міфи про походження московитів.

Але гортаємо сторінки тепер уже такої рідкісної книги. Не піддавшись на ідеологічні штампи, що існували тоді в комуністичній (а тепер іще більше панують у путінській Росії), автори книги по черепах, знайдених у могилах ХІV—ХVІІІ ст., встановлюють різку відмінність українців від московитів.

Так, у розділі «Краниологические особенности кривичей, вятичей и словен новгородских» автори наводять дані про дослідження захоронень на території України та Білорусі, «представляющие славянские племена родимичей, кривичей, драговичей, северян, а также серию новгородских словен».

Відзачаючи різницю в розвитку рельєфу черепа, вчені констатують: «Надбровье в украинских черепах развито сильно... Развитие рельефа черепа в украинской серии довольно значительно. Во всяком случае, оно более значительно, чем в исследованных сериях русских черепов».

Далі про слов’ян, древніх українців, учені пишуть, що фінські та монголоїдні риси, на відміну від жителів Моксель — Московії, тут не прослідковуються; середньовічні слов’яни України не включили в свій склад етнічні групи, які антропологічно характеризуються наявністю монголоїдного домішку, який говорить на «каких-то финских языках»; судячи з краніологічних даних, антропологічний тип українців склався на базі антропологічного типу літописних слов’ян.

Вчені відзначають, що «своеобразные особенности черепа были отмечены у вятичей и рязанских кривичей — уменьшение размеров черепа, некоторое увеличение черепного указателя, уменьшение угла носовых костей к линии профиля».

Дослідники визначили, що населення центральних районів Московії — це «тип, который в настоящее время составляет характерное отличие восточнофинских народов и образовался при участии древней монголоидной примеси».

Історик і публіцист Володимир Білінський пише, що в часи, коли підводилася «основна історична база» під слов’янське походження Московії, граф О. С. Уваров, провівши розкопки «7729 курганів у колишній Московській, Володимирській, Ярославській, Костромській, Рязанській губерніях, установив, що ті кургани належали винятково мерянському (фінському) етносу VІІІ—ХІІ... аж до ХVІI століть». У 1872 році граф видав книгу, в якій безальтернативно доводить, що «слов’янського духу на землі Московії у ті віки не чути».

Династична схема як засіб фальшування походження московитів

Щоб довести право «власності» на історію Русі, московські «історики», і серед них Путін, спиралися на династичну схему. Мовляв, київські князі приходили на землі Моксель зі своєю дружиною, і звідти пішов «народ русский». Династична схема, як пише Білінський, «давала можливість уникати пояснень про національне походження дер­жави».

Пояснення починалося з Юрія Долгорукого та його сина Андрія (Боголюбського), які зі своїми дружинами приходили княжити на «землю русскую». Перший з них нібито у 1147 році заснував Москву. Але насправді Москва («гнила вода» в перекладі з фінської) була заснована в 1277 році ханом Золотої Орди Менгу–Тимуром.

Подальша доля цих київських князів — «національних героїв» Московії — склалася для них вкрай невдало. Кияни прогнали Юрія з Києва, Андрія убили його смерди в Боголюбово, а ставленик обох князів єпископ Феодор був страчений у Києві.

Насправді країною Моксель тривалий час правили не київські князі, а Чингісиди. А в Русі князів розплодилося багато, всім місця на княжому престолі не вистачало, і тому деякі з них ішли «княжити» до диких племен, предків московитів.

А той незначний прошарок у вигляді дружини, який ішов разом зі своїм князем у північні холодні болота (про масове переселення слов’ян із благодатної землі Придніпров’я у дикі болота Моксель—Московії говорити просто недоречно), розчинявся у масі місцевого населення.

Пізніше, одразу після Петра І і до Миколи ІІ (а це понад два століття), Росією правили етнічні німці — царі, які набагато краще говорили німецькою чи французькою мовами, ніж російською (навіть Пушкін краще говорив і писав французькою, ніж російською).

В архівах збереглися численні листи Миколи ІІ до своєї дружини-німкені та її до нього. Всі листи — німецькою. В ті часи в Росії було повно європейців (чиновники при царському дворі, вчені, гувернанти, офіцери, генерали), які більше говорили німецькою чи французькою, ніж московською.

І що, Росія стала європейською країною? З верховенством права? З демократичним устроєм? Країною без дикого середньовічного деспотизму? Без тероризму по всьому світу? Без безконечних воєн з усіма сусідами? А самі московити перетворилися на німців чи французів? Істина — на поверхні. Бо назвавшись Петром — святим не станеш.

Володимир Білінський, зриваючи брехливу маску з московських «істориків», зазначає, що історія походження народу має писатися не по династичній схемі, а по народній, тобто саме народні маси, а не їх володарі визначають сутність країни.

Тоді ж московські писаки, щоб мати можливості поцупити в нас назву «Русь», привласнити нашу історію, блекотати про «єдіний народ», називати себе слов’янами, і придумали династичну схему походження Московії.

Ну ніяк не хочеться московитам визнати історичну справедливість — вони нащадки фінських племен, які змішалися з племенами тюркського походження, що прийшли на землі Моксель спочатку як завойовники (Хан Батий та інші), а потім залишилися там назавжди, створивши так званий «русскій народ». Слов’янством, як бачимо, там і не пахло!

Пушкін мав рацію: розміщення Росії в Європі — помилка географії. Російське населення не тільки відмінне від європейців, а й радикально протилежне Європі.

Дипломат і письменник Юрій Щербак пише про росіян: «Народ — невиліковно хворий на шовінізм, бундючність, самовозвеличування перед іншими народами — і п’яна деградація. Не Путін керує цим народом, а народ ним. Опорою путінського режиму стали люмпени — малоосвічені, зомбоване урядовим телебаченням маси населення».

Епілог

Подорожуючи Україною, син патріарха Антіохії Павло Халепський констатував, що в Україні в кожному селі є школа, практично всі українці освічені, а півчі в храмах розуміються на нотній грамоті.

Пройшло понад два століття після «воссоєдінєнія» — й Україна стала країною суцільної неграмотності, про що говорив у своїй промові в Думі у 1913 році депутат Г. Петровський. Українці, писав О. Довженко, були єдиним народом у Європі, якому було заборонено знати свою історію, і він її не знав.

Після «Великого октября» Московія у збройний спосіб ліквідувала нашу державу, забрала у селян землю, провела колективізацію, вчинила голодомори, репресії і разом із гітлерівською Німеччиною затіяла Другу світову війну з примарною метою світового панування.

Під виглядом інтернаціоналізму шаленими темпами здійснювалась русифікація, яка, за визначенням академіка О. Потебні, «призводить до аморальності, мерзотності запустіння, послаблення енергії мислення».

Нині з гаслами «очистить Украину от бандєровцев», «освободить исконно русский город Киев» нинішній уламок Золотої Орди готує широкомасштабну окупацію нашої Вітчизни Руси—України.
Коли у 1994 році Московія напала на Чечню і почалася друга (перша була у ХІХ ст.) москово-чеченська війна, Дмитро Павличко писав: «Прийде знахабнілий москаль і до нас, як зруйнує Чечню».

Як в воду дивився! Але поет застерігав, що хай «стара курва Європа» не думає, що їй минеться, бо «прийде знахабнілий москаль і в Париж, як зруйнує Чечню!» А «стара курва Європа» щось лише «мимрить». Можливо, жде, поки знахабнілий москаль прийде в Париж?

А що діяти нам, українцям, яким знахабнілий монголомоскаль загрожує черговою двадцять п’ятою війною? Звісно, готуватись. На всіх фронтах: військових, економічних, пропагандистських та укріплювати міжнародні союзи з тими, хто розуміє, що москаль — агресор, а Путін — терорист і вбивця. Українці не раз доводили, що вони вміють себе захистити.

Максим Тадейович Рильський писав: «Сучасний українець — син нації, яка стоїть на верховинах сучасної культури».

А що москаль? Його культура — колись ножака, а тепер — автомат Калашникова, який, до речі, він поцупив у німців.

І ми — єдиний народ? Тільки ідіот може в те повірити.

Тому як гасло, як програма до дії звучать слова Національного Гімну «згинуть наші воріженьки». І маємо робити все, аби ці слова стали дійсністю.

Борис ВАСИЛЬЧЕНКО, учасник Другої світової війни