Карти Таро: між літературою і футурологією

Кілька років тому промайнула інформація про зарубіжне дослі­дження читачів наукової фантастики: поціновувачі НФ виявилися більш сприйнятливими для ухвалення складних рішень; вони зазвичай керуються раціональними, а не емоційними даними, а відтак конкретніше уявляють перспективу й тому вище піднімаються соціальними ліфтами. Коротше, читання фантастики — ефективний тренінг для звивин.

Одна з найяскравіших фішок НФ — ігри з Часом, його петляннями, з його «характером» наперсточника, що завжди пошиває в дурні занадто довірливих, «нас, нормів», — як сказав би класик жанру Філіп К. Дік.

В романі «Убік» він доводить стосунки людини з Часом до іманентного, як зазначили б філософи, абсурду: «Для певности він поглянув на наручний годинник. Той, схоже, зупинився» (К.: Комубук, 2018).

«Убік» (приблизне значення назви — «повсюдність») — один із ключових романів американського письменника (роки життя 1928—1982). Авжеж, про ілюзорну повсюдність Часу, яка впливає на цілком реальний побут. Навіть якщо ви ставитеся до нього як до математичної абстракції.

Тобто про те, що «реальність — це те, що не зникає навіть тоді, коли ви перестаєте в нього вірити». Один із головних персонажів — такий собі прототип Ілона Маска, який руйнує державну монополію на космос.

Формально «убік» — це препарат-антидепресант («я перейшла на «Убік» після того, як випробувала кілька слабких застарілих засобів підтримки реальности»). Хто і навіщо продукує «убік» — так і лишається загадкою.

Є лише припущення: «Якась пустотлива сутність, яка насолоджується тим, що робить із нами». Точнісінько як у романі Стівена Кінга «Під куполом», що з’явився на пів століття пізніше.

І там, і там головна авторська проблема в іншому: чому так блискавично швидко розпадається тканина демократії підо впливом якоїсь інфекційної інвазії?

От щойно вчора ви жили у стабільному світі, а вже сьогодні не можете опертися на жоден соціальний інститут. Ба більше: виникають химерні обставини, що їх раніше не можна було навіть припустити, як-от: «Вам відомо про нещодавню постанову Верховного Суду? Тепер чоловік може цілком законно вбити свою дружину, якщо доведе, що вона за жодних умов не погодилася би дати йому розлучення».

Це те, що я називаю сценарним реалізмом: тестування реалу віртуалом. Взагалі-то переважна більшість якісної фантастики — це саме література ідей. «Ідея була неймовірно зваблива», — читаємо у Діка.

І тут мимоволі згадуєш Марксів «Маніфест комуністичної партії», що був, хоч як крути, неймовірно звабливою соціальною фантастикою. Масштаби «Убіку» незрівнянно скромніші, але прислухаймося до однієї репліки: «Після такого фіаско у нас немає друзів». Чи не є це діагнозом західної недовіри до України після фіаско у заграванні з комуністичною ідеєю?

Талановита фантастика — це такі собі карти Таро, якими провіщають майбутнє. Філіп К. Дік — талант першого ряду. Видавництво «Комубук» видало п’ять його романів (з 44 написаних) — мусимо чемно зняти капелюха перед завзяттям земляків.

Але не тільки «Комубук» повертає нам те, що просто треба знати. Ще одне київське «Видавництво Жупанського» започаткувало «Повне зібрання короткої прози» Діка, вийшов перший том його ранніх оповідань. Так, це видавнича конкуренція за читача. І кожному стачить місця.

Дік написав 121 оповідання, об’єднані за життя автора у 14 збірок. І тут постає питання: Філіп Дік є романістом чи новелістом? Гадаю, для літератури ідей головним є оприявлення смислів. Тому оповідання тут — концентрат. Роман — адаптація до «пересічного» читача.

Маємо моментальне фото ідеї в новелі, і МРТ феномену — у романі. Власне, чи не кожне оповідання в літературі ідей може бути розгорнуте до романного мейнстріму. Переконливий приклад — фільм Пола Верговена з Арнольдом Шварценеґґером «Згадати все» (1990) — епічна екранізація оповідання Ф. Діка.

У післямові Н. Гриценко до першого тому оповідань читаємо: «Одкровення, що його переживає Нео, вперше дізнавшись про штучність Матриці і побачивши реальний світ, було лише відображенням того одкровення, що його Дік переживав увесь час».

Це про безумовну першість Ф. Діка у всіх нинішніх кіноекспериментах із Часом. А ще — про його талант передбачення. Приміром, у написаному на початку 1950-х оповіданні читаємо звичну фразу: «Я вам завідеофоную».

Це такий собі жульвернівський приклад моделювання технічного прогресу. Проте цей НФ-напрямок мало цікавить Філіпа Діка. Його пріоритети радше тяжіють до соціальної символіки Рея Бредбері.

Діків «Спостерігач» напряму викорінюється з хрестоматійного Бредберієвого метелика, що став жертвою бездумного туриста до минулих часів — і це спричинило полюсарну зміну в сучасній політиці. Це така собі алегорія на виборчу безвідповідальність.

У Діка — складніша комбінація: колись затоптаний метелик реґенерується в агресивну зграю з потенцією пандемії. Це, вважай, провіщення виходу з коконів тих, кому не варто давати право голосу — всіх тих виборців, що голосували за Зеленського, за Трампа, за брекзит.

У фантастиці важко відстежити авторство ідей. Мусимо орієнтуватися за найяскравішими презентаціями. До всього, в ідеологіях ніколи не було забагато ґрунтовних мисленнєвих новотворів. Тож нічого дивного в експлуатації відомих ідей у різних авторів. Ідеться не про повторювання, а про відмінну інтерпретацію.

У Діка, до прикладу, неоднораз виникає інтерпретація філософії війни: «Війна була ідеальним інструментом відбору, ідеальним з погляду Дарвіна, Менделя та їм подібних. Без війни кількість нікому не потрібних неуків, невихованих ідіотів лише збільшується, примножується. Війна ж виконувала роль санітара, як шторми, землетруси чи повені, це природний спосіб ліквідації слабких».

До виникнення артилерії — може, й так. Але йдеться, знов-таки, не про технічний прогрес, а про інфікування людських голів. І тема ця — нескінченна. Згадаймо найпам’ятніше за останні роки — «Інферно» Дена Брауна (2013).

Для Філіпа Діка війна — ментальна константа: «Щоб прорватися крізь мінне поле, треба обійти детонатор. Проте в цьому випадку детонатором є психічний стан складної розвиненої форми життя», — читаємо в оповіданні шістдесятирічної давнини.

І замислюємося сьогодні: що нам робити з «мінами» Донбасу? Здатність до соціальних візій — це топмодель політолога.

Ось в оповіданні з промовистою назвою «Стабільність» читаємо: «Дисидентів знищили, радикалів кинули за ґрати... Всі, хто не міг утриматись на плаву, зникали».

Ідеться не про більшовицьке потойбіччя, а про слабкі ланки розвинутої демократії. Тоді це ще було не аж так очевидно; Орвеллів роман «1984» лише щойно вийшов друком.

Оповідання «Захисники» (1953) — ніби репортаж зі світу «1984». І знов-таки, вибагливіша конструкція: не просто переписування історії, а створення паралельної реальности.

Власне, про роль пропаганди у гібридній війні. Також завважуємо тут спробу знайти утопічний вихід з антиутопії, — але вона відтермінована навіть у наших сучасних мізках: «Допоки людство подорослішає».

Оповідання «Містер Зореліт» (1953) — перше звертання Ф. Діка до форми розслідування, котра згодом стане його жанровою домінантою. Така собі археологія свідомости вченого, який програє двобій створеному ним Голему. Тут ідеться про імплант-інверсію: не про наділення механізму штучним інтелектом, а про приєднання до мозку механіки. У Діка — дослідник зумів підключити до своїх звивин систему керування важким міжзоряним крейсером.

Об’єкт вийшов з-під контролю, як чорнобильський реактор. Решта учасників експерименту в розпачі через цілковиту втрату контролю: «Вони були безпорадними, абсолютно безпорадними. За якусь частку секунди корабель позбавив людей сили і змусив їх, цілком беззахисних, покладатися на його милість. Це було неправильно, протиприродно... Що він задумав. Що ж ми створили! А на нього покладалися такі надії... Його треба знищити».

Вам це не нагадує сьогоднішню апокаліптичну ситуацію з фейсбуком, як її описують Дж. Ланьє та Сінґер із Брукінґом (див. «УМ» від 25 і 30 червня ц. р.)?

Якісну фантастику регулярно продукує ще одне столичне видавництво — BookChef. Рік тому, наприклад, там вийшло дві збірки оповідань іншого майстра НФ, Роберта Шеклі. А він — вельми співставний із Діком, хіба що не такий похмурий. Шеклі так само завзято грається з ідеями-символами.

Оповідання «Заборонена зона» — це й інший ракурс «Пікніка на узбіччі» Стругацкіх, і несподівана інтерпретація згадуваного Кінгового роману «Під куполом». Звісно, коректніше говорити про експеримент Кінга, бо новела Шеклі з’явилася раніше, — але ж сама ідея древніша за них обох.

Так само важко визначити сюжетний пріоритет оповідання «Пастка на людей» — перше, що спадає на думку, це «Переслідуваний» того ж Кінга. Та водночас це й набагато старіша мальтузіанська ідея про «світ тісняви».

А звідси вже рукою подати до також уже згаданого Брауна з його «Інферно», де вихідна теза практично тотожна експозиції «Забороненої зони»: «Наука й далі з непробачною легковажністю працювала над подовженням життя більшості людей».

Жульвернівських науково-технічних передбачень, певно, не оминути жодному фантастові. Приміром, в оповіданні «Необхідна річ» детально презентовано конфігуратор — така собі візія 3D-сканера майже за пів сторіччя до його реального виготовлення. Але Шеклі такими простими атракціонами цікавиться так само мало, як і Дік. Натомість політологічна алхімія — пристрасть обох.

В «Останній зброї» Шеклі аналізує симбіоз корупції і тероризму. Двоє, сказати б, «чорних археологів» знаходять ідеальну зброю зниклої цивілізації. Перший «думав лише про ціну, яку уряд — байдуже, який — буде готовий заплатити за цю легендарну зброю». На це партнер, який ставить на тероризм, відповідає: «Треба бути цілковитим дурнем, щоби комусь це продати».

У Філіпа Діка є цікава фраза: «Щойно ентузіазм Ешвуда вичерпується, від нього майже нічого не лишається». Власне, це характеристика основного масиву НФ: заберіть ідею — і нічого не лишиться.

Тільки фокуси з картами. А від Діка і Шеклі залишається... філософія. Хай там як претензійно це звучить. Коли ми читаємо у професійного філософа Гайдеґґера про мову як дім буття, — то схиляємося і внємлемо. А хіба не заслуговує на таку саму поштиву увагу теза Шеклі: «Мова — це Бог»?

Це з оповідання, що має промовисту назву «Побалакаємо?», де у максимально спресованому вигляді презентовано матрицю усіх гібридних воєн Росії: «Землянин, який законно має власність на чужій планеті, терміново потребує військової допомоги із Землі, щоб захистити себе, свій дім та свої законні засоби існування».

Це оповідання — про політтехнолога, чия «робота полягала у легальному викраденні цієї планети у її мешканців, і для цього він мав осягнути сенс їхньої мови».

Реальні росіяни до цього не дотягують — здатні лише на заміщення мови язиком. Вони тут неабияк просунулися, але вбити мову не спромоглися. А осягнути її сенс заважає слов’янсько-православна параноя.

Сумнозвісна стаття Путіна про Україну — розписка у нездатности зрозуміти філософогему Шеклі: підкорити когось можна лише за умов розуміння «сенсу їх­ньої мови». Сенсу Іншого. Поки Московія відмовлятиме нам у цьому статусі — це наш шанс до ефективного спротиву. А з російськомовною інфекцією ми таки впораємося.

Зрештою, моє титулування Шеклі й Діка філософами — не епатажна забаганка. Вони й самі підсвідомо це розуміли. «Почувався ніби відокремленим від тіла чистим розумом, що плавав у повітрі», — читаємо у Шеклі. А Дік ще й рефлексує на Діогена: «Єдине заняття, яке має сенс, це сидіти та медитувати на свіжому повітрі».

Костянтин РОДИК