Проти нацистської Німеччини і згодом — радянської влади: як УПА воювала на два фронти

Дата 14 жовтня 1942 року вважається днем створення УПА — військово-політичного формування, що діяло в Україні до 1956-го.

Обрана вона невипадково, адже цього дня відзначається свято Покрови, День українського козацтва.

Вояки Української повстанської армії брали до рук зброю, аби захистити українців від обох тоталітарних режимів — нацистського та комуністичного.

Їхньою стратегічною метою було відновлення української державності.

«Стати до боротьби проти окупантів»

УПА також наслідувала козацькі військові традиції. У постанові Української Головної Визвольної Ради йдеться: «У жовтні 1942 року на Поліссі постали перші зброй­ні відділи, що дали початок Української повстанської армії.

Для фіксування цього історичного моменту визначається день 14 жовтня 1942 року днем постання УПА. Для вшанування цього моменту день 14 жовтня, що збігається з історичним козацьким святом Покрови, вводиться як святковий день УПА».

«Армія — навіть підпільна, повстанська чи партизанська — не з’яв­ля­ється протягом одного дня, для цього потрібен тривалий час, але початкові заходи були зроблені керівниками ОУН(б) на Волині та Поліссі саме в жовтні-грудні 1942 року. Аналіз документів дозволяє стверджувати: процес оформлення постійних повстанських відділів ОУН(б) завершився до кінця лютого 1943 року.

Тобто протягом п’яти осінньо-зимових місяців 1942-1943 років було закладено підвалини майбутньої підпільної групи», — пише автор дослідження «Перемога або смерть»: український визвольний рух у 1939—1960-х роках» Іван Патриляк.

У січні 1943 року тодішній керівник ОУН(б) Микола Лебідь видав відозву до членів Організації із закликом «стати до визвольної боротьби проти німецьких і московсько-большевицьких окупантів...»

Із травня по листопад 1943 року головним командиром УПА був Дмитро Клячківський, з 1944 по 1950 рік — Роман Шухевич, з 1950 по 1954 рік — Василь Кук. УПА воювала на два фронти — проти нацистської Німеччини і згодом проти радянської влади. Напади частин УПА на німецькі військові підрозділи, як випливає з документів цих окупантів, тривали до серпня 1944 року, про збройний конфлікт німців та УПА свідчать і звіти радянських партизанів.

І під час Другої світової війни, і в умовах післявоєнного опору українські повстанці намагалися впроваджувати свої ідеологічні засади в життя. Інформацію до людей доносили листівками.

Одна з них мала назву «За що бореться УПА», її видавали у 1943 році. У ній писали, що «армія обстоює новий справедливий лад і порядок в Україні без панів, поміщиків, капіталістів та більшовицьких комісарів».

В іншому зверненні УПА «Хто ми і чого хочемо» сповіщали: «Хочемо, щоб український селянин міг вповні користуватися плодами своєї землі і праці».

«Україна без холопа і пана»

Повстанці не лише вели широку пропагандистську кампанію, а й на практиці втілювали засади соціальної справедливості.

Організатор і перший командир на Волині Дмитро Клячковський («Клим Савур») підписав «Розпорядження в земельній справі Головної Команди УПА як найвищої і суверенної влади на звільнених землях України з дня 15.07. 1943р.», в якому йшлося про ліквідацію колгоспної системи і передачу частини власності селянам. Соціальний і національний захист українців, «Україна без холопа і пана» — на цих засадах будувалася робота УПА.

Власне, Українська повстанська армія й постала на Поліссі та Волині передусім для оборони населення i від німецького терору, і від радянських карально-репресивних органів.

«Там десь далеко на Волині//Там, де створилася УПА//Уже воскресла Україна//І завитала свобода», — співалося у вояцькій пісні. Силою УПА було те, що вона спиралася на розгалужену мережу Організації українських націоналістів, яка користувалася підтримкою населення. З її ініціативи створено Головну визвольну раду (УГВР) як верховний політичний центр, якому підпорядковувалася УПА.

Політична платформа УПА передбачала боротьбу за самостійну Україну, за основні громадянські права разом з іншими поневоленими народами. Повстанська армія об’єднала в своїх лавах представників різних національностей, які змагалися за державу «без холопа і пана».

«Свобода народам! Свобода людині!»// Зов волі по світі із наших знамен// За спільную справу ставай в одну лаву// Узбек, українець, індус і бушмен!» — співалося в революційній пісні. Більшість вояків УПА були зовсім юними. У часи розквіту боротьби УПА — у 1943-45 роках — 20% вояків були 18-19-річними, 15% — 20-річними, 13% — мали 23 роки, 12% — 21 рік, 8%— 22 роки.

У всіх повстанців для надійної конспірації було по кілька псевдонімів. Більшість із них — похідні від назв тварин, птахів, рослин. Були також псевдо, похідні від назв явищ природи: Хмара, Мороз, Крига, Зима, Місяць. Деякі повстанці дивували екзотичними псевдонімами — Непитай, Непий, Вгадай, Зірвишапка, Розбийгора.

Підпільне життя було сповнене небезпек і тривог, адже вояки облаштовували криївки — житла під землею з вентиляційними отворами.

У криївках вояки могли прожити кілька місяців, не виходячи на поверхню. За час існування УПА було спроєктовано приблизно 10 тис. криївок, у яких розміщували збройові склади, шпиталі, друкарні і навіть швейні цехи. Криївки були в лісі, а також «маскувалися» в сільських хатах.

«В час найбільшого розквіту УПА у 1943-1945 роках у бойових відділах УПА було приблизно 200 тисяч людей, а у допоміжних відділах — приблизно 300 тисяч, — писав останній головний командир УПА Василь Кук. — У тому часі існували незалежні республіки УПА; на Поліссі — Колківська республіка УПА. Активних учасників УПА було близько пів мільйона людей».

«Ми переможемо, хоч ворог лютує...»

Повстанці розуміли: у підпільних умовах зброєю стає і слово. За весь час діяльності в підпільних друкарнях УПА було видано понад 130 найменувань періодичних видань, пів тисячі брошур, десятки вишкільних, мемуарних та поетичних збірок, тисячі листівок, звернень та відозв.

Першим журналом Головного командування УПА був часопис «До Зброї». Починаючи з 1946 року почали виходити «Повстанець», журнал «Ідея і Чин», інформаційні вісники «Інформатор», «Бюлетень», «Бюро інформації УГВР». Книжки повстанців здебільшого були ідеологічного та суспільно-політичного характеру: про мету, завдання, концепції боротьби з ворогами. Неабиякою популярністю користувався сатиричний журнал «Український перець». Не менш цікавими були й святкові листівки, які виконували двома-трьома кольорами.

Назавжди поєднав своє життя з УПА легендарний художник Ніл Хасевич, відомий також під псевдонімами «Бей», «Зот», «Рибалка». Втративши ногу в підлітковому віці, він не здався, не опустив руки. З 1943 року і до смерті (1952 р.) співпрацював з УПА, створив багато плакатів. Фактично Хасевич був керівником усіх друкарень УПА.

Слова нескореного повстанця і сьогодні звучать як заклик до боротьби:

«У своєму житті я втратив уже все, але як довго залишиться бодай одна краплина моєї крові, я буду битися з ворогами свого народу. Я не можу битися зброєю, але б’юся різцем і долотом. Я, каліка, б’юся в той час, коли багато сильних та здорових людей у світі не вірять, що така боротьба взагалі можлива. Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б’ються».

Незмінним супутником повстанського життя була пісня. У збірник «Марш Героїв» зібрані революційні, маршові повстанські, бойові повстанські, гумористичні пісні.

Поет Богдан Кравців писав, що пісні творилися «в таких хвилинах, коли пригасає людська думка, холоне кров у жилах, перестає битися серце, — зроджувалися оті пісні на грані, де закінчується буденне, а починається героїчне».

«Ми переможем!// Хоч ворог лютує// Хоч нищить, мордує// Хоч п’є нашу кров// Ми встанем з оков// Мета в нас єдина// Державна Вкраїна!»

Боротьба до останнього подиху...

Останні підпільні друкарні ОУН-УПА, як найбільш законспіровані, радянські каральні органи виявили й ліквідували у 1954 році. А останнім помітним виданням, яке згодом неодноразово перевидавали таким самим підпільним способом і яке виявилося чи не найнебезпечнішим для радянського режиму, була брошура «Хто такі бандерівці та за що вони борються».

Заповітом для прийдешніх поколінь є слова незламного сотенного УПА Мирослава Симчича: «Боротьба вояків УПА дає дуже багато прикладів сучасним українським воїнам. Це передусім віра в перемогу й нестримне бажання до боротьби, адже дух армії — це і є перемога. Кожен з нас старався зробити більше, ніж міг. І ні голод, ні холод, ні облави не ставали нам на заваді. Доказом того, що я кажу правду, є те, що УПА існувало ще багато років після війни. Я до останнього подиху стримівся до боротьби...»

У травні 1954 року до рук гебістів потрапив Головний командир УПА Василь Кук; у 1955 році при спробі захоплення загинув провідник ОУН на Волині Анатолій Маєвський. І хоча керівні ланки підпілля були ліквідовані, радянські органи безпеки не могли відзвітувати про цілковиту «зачистку» територій.

«Останнім його акордом мала стати ліквідація Степана Бандери — людини, яка і для самих учасників, і для ворогів визвольного руху стала його символом. 15 жовтня 1959 року кагебісти доповіли Микиті Хрущову про вбивство в Мюнхені провідника націоналістичного руху. Та цій події не судилося стати завершальним етапом у протистоянні. Через півроку, 12 квітня 1960 року, на теренах Підгаєцького району Тернопільської області відбувся останній бій групи підпільників, під час якого двоє з них загинули. Тож останнє слово таки було за повстанцями», — пише Володимир В’ятрович у книжці «Історія з грифом «секретно». Сила повстанського руху полягала в оперті на власний народ, підтримці всіх верств населення.

Повстанську боротьбу неможливо уявити без активної участі жінок-українок. Дослідниця національно-визвольних змагань Оксана Кісь у своїй науковій праці «Жіночий досвід участі у національно-визвольних змаганнях на західноукраїнських землях у 1940-50-х роках» пише, що жінки повстанського підпілля долали чимало відстаней і перешкод, виконуючи роль кур’єрів для упівців, доставляючи бійцям УПА медикаменти, фальшиві документи, одяг, зброю.

Дослідниця описує випадок, що трапився з Марією Трач: «Виконуючи доручення керівників місцевого проводу ОУН, Марія на Благовіщення 1941 року вплав перебралась через ріку Сян з боку німецької зони окупації на більшовицьку та віддала пакет документів тамтешнього підпілля, а відтак повернулася назад, вдруге вплав подолавши крижану воду».

Відданість, самопожертва, сила духу — такими рисами були наділені вояки УПА. «Зродились ми великої години// З пожеж війни і з полум’я вогнів», — ці рядки з «Маршу українських націоналістів» не втратили актуальності й сьогодні. Так само, як і слова незламного Мирослава Симчича: «Не треба падати духом, а боротися далі. І не чекати, що хтось нам щось принесе».