Правда про український Київ: історія розстріляних у Бабиному Яру членів ОУН

У світі існує чимало місць, які увічнюють пам’ять про тих, хто став жертвою загарбницьких планів нацистської Німеччини у роки Другої світової війни.

Одне з таких місць розташоване в Україні. Це Бабин Яр, урочище в Шевченківському районі Києва.

Тут упродовж 1942-1943 років німецькi окупанти закатували, за деякими підрахунками, понад сто тисяч людей різних національностей, зокрема українців, євреїв, ромів, росіян тощо.

Рiк у рік до Бабиного Яру приходять люди, щоб віддати шану полеглим, а головне — зберегти у суспільній свідомості пам’ять про трагічні дні страшної війни.

На перший погляд, Бабин Яр мав би стати місцем спокою та скорботи. Адже усіх, хто знає про жахливу трагедію Бабиного Яру, об’єднує біль за невинно убієнними.

Однак уже тривалий час Бабин Яр, а точніше трагічні події, пов’язані з масовими захороненнями в урочищі, збурюють громадську думку, є предметом політичних, а подекуди міжнаціональних та міжрелігійних суперечок.

Так, більше чверть століття в незалежній Україні відбувається гост­ра дискусія з приводу інтерпретації подій, які відбулися в урочищі Бабин Яр у 1941–1942 роках, в тому числі щодо вшанування жертв нацистського терору. Фактично, існують два непримиренні погляди на трагедію Бабиного Яру.

З одного боку, окремі єврейські організації наполягають, що в 1941–1942 роках у Бабиному Яру відбувся Голокост, а отже, Україна і світова спільнота мають трактувати ці події як трагедію винятково єврейського народу, й концепція вшанування пам’яті жертв має віддзеркалювати історію Голокосту. Але існує й інше бачення цієї трагедії.

Оскільки у Бабиному Яру від рук німецьких окупантів загинули не тільки євреї, а й роми, українці, представники інших національностей, не можна цю трагедію трактувати винятково як Голокост, а пам’ять про жертви має віддзеркалювати багатонаціональний характер цього страшного злочину.

Власне, тільки тому, що до цього часу немає консенсусу в цьому питанні, існують два проєкти вшанування жертв Бабиного Яру. Так званий «громадський» проєкт «Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр», який в основному фінансується московськими олігархами, і державний — «Комплексна меморіалізація Бабиного Яру», який здійснюється за підтримки українського уряду та Інституту історії України.

Існує також винятково український вимір цієї проблеми. У зв’язку з масованою комуністичною пропагандою, усталеними радянськими стереотипами українська влада багато років поспіль не могла офіційно визнати, що в Бабиному Яру свій останній притулок знайшли українські націоналісти, зокрема учасники похідних груп Організації українських націоналістів.

«Ніколи не піде український націоналізм на компроміси із займанцями України»

Під час Другої світової війни столиця України  була одним із багатьох осередків національно-визвольного руху, який справедливо асоціюється з діяльністю націоналістичного підпілля, зокрема боротьбою Організації українських націоналістів.

На той час ОУН була єдиною політичною і військовою організацією, що ставила за мету відновлення незалежності України. Очевидно, що вона готувалася до війни, мала свою тактику і стратегію.

Так, у 1939 році, ще задовго до військових дій на теренах України, у Римі відбувся другий Великий збір українських націоналістів, де було зроблено аналіз політичної ситуації в Європі та окреслено політичні напрями боротьби ОУН.

В одній із резолюцій наголошувалося: «Українські визвольні змагання всеціло підметні в своїй основі й незалежні від кожночасного укладу міжнародних сил.

Ніколи і в ніякій ситуації не піде український націоналізм на компроміси із займанцями України, вбачаючи можливість спільного діяння з тільки з тими народами, що респектують ідею українського державного і соборного визволення» (На зов Києва. Український націоналізм у Другій світовій війні. Збірник статей, спогадів і документів/Зредагув. К. Мельник, О. Лащенко, В. Верига; — К.: Дніпро, 1994 — стор. 450). Цього прин­ципу ОУН дотримувалася упродовж  усієї війни. І не лише дотримувалася, а й намагалася активно реалізувати у практичній діяльності.

З цією метою керівництво Організації розпочало роботу з підготовки похідних груп ОУН, яким ставили завдання опанувати громадське і політичне життя України, після того як німці звільнять її від більшовиків.

Безпосередньо біля кордонів України, а точніше на етнічних її землях — Лемківщині, Посянні, Холмщині та Підляшші — розпочався вишкіл провідних кадрів ОУН, які мали вирушити в Україну.

Олег Кандиба-Ольжич, один iз провідників ОУН, заснував Комісію державного планування, яка готувала низку документів, що мали б регламентувати різні аспекти державного життя на випадок, якщо вдасться відродити державну незалежність.

Про серйозність намірів ОУН також свідчить і те, що один з її провідних членів Микола Сціборський опрацював нарис «Проєкту основних законів (Конституції) Української держави», яка визначала устрій та основні принципи функціонування української дер­жавності.

Навесні 1941 року Холмщину, Полісся та Лемківщину відвідав голова ОУН полковник Андрій Мельник. Він зробив останні доручення, що стосувалися відправки похідних груп ОУН.

«По обох сторонах Хрещатика видко було гори радіоприймачів»

Перші похідні групи ОУН вирушили в Україну влітку 1941 року одразу ж після початку радянсько-німецької війни. При цьому керівництво ОУН особливу увагу приділяло так званим «Осереднім і Східнім землям», які понад двадцять років перебували під більшовицькою окупацію. Туди направляли провідні й найкращі кадри ОУН.

Загалом на схід вели три дороги. Північна похідна група ОУН йшла шляхом Дубно—Шепетівка—Житомир—Київ—Полтава—Харків. Середня — Проскурів—Вінниця—Умань—Дніпропетровськ—Донбас. Південна пролягала з Вінниці на Одесу та Миколаїв. Рух на Велику Україну очолив Олег Ольжич, відомий український вчений і поет, провідний діяч ОУН.

До Києва перші члени ОУН нелегально прибули у двадцятих числах вересня 1941 року, коли ще тут перебували частини Червоної армії. Згодом до Києва прибуло більше сотні українських націоналістів.

Ось як згадує про перші дні перебування в столиці член київської похідної групи ОУН К. Радзевич: «Першою важливою подією, що проходила на моїх очах, — це вибухи і початок пожару, що знищив центр Києва... На хідниках по обох сторонах Хрещатика, видко було гори радіоприймачів, які населення міста здавало на наказ німців, видрукований на великих плакатах, розліплених по місті. Нагло перед нами ми побачили стовп чорного диму і вслід за цим почули жахливий вибух, відтак другий. Побачили групи людей, що в паніці бігли в нашому напрямі... Шкла з тріском полетіли на хідники. Так почалася пожежа Києва, що знищила велику і то наймодернішу частину міста». (На зов Києва. Український націоналізм у Другій світовій війні. — стор.128).

Дійсно, Київ зустрів українських патріотів багатьма зруйнованими більшовиками будинками, голодом і холодом, який посилювався з наближенням зими. Ситуація ускладнювалася й тим, що німці не були зацікавлені у нормалізації міського життя. А тому основний тягар у відбудові Києва, налагодженні роботи його комунальних служб, забезпечення мешканців продуктами харчування та дровами взяли на себе українські націоналісти, члени похідних груп ОУН.

Вже на четвертий день після зайняття німцями Києва було створено Міську управу, яку спочатку очолив професор О. Оглоблін, а згодом інженер В. Багазій. Саме на плечі останнього ліг важкий обов’язок — відродити зруйнований більшовиками Київ.

«Церкви очищуються від більшовицького барахла й будуть повернені народові»

У жовтні почалися відновлювальні роботи. Так про це згадує очевидиць Федір Гайовий: «Праця тут кипить жваво, всі горнуться і працюють. Київ місто дуже чудове, однак більшовики лишили на ньому свою печатку. Це — знищення міста взагалі: вулиці й хідники погані й ненаправлювані, фасади домів запущені й необновлювані, бо населення міста не мало грошей і на мінімальні потреби життя.

Чудові київські старовинні церкви також понищені: хрести й бані порозвалювані, а церкви перемінені на приватні доми або на клуби... Тепер усі церкви очищуються від більшовицького барахла й в скорому часі будуть повернені українському народові. Вже в Андрієвському соборі на крутому березі Дніпра відбулося святочне висвячення собору й відбуваються в ньому щодня Служби Божі при масовій участі народу». (На зов Києва. Український націоналізм у Другій світовій війні. стор.191).

У листопаді розпочалося навчання у київських школах. Загалом було відкрито понад 70 загальноосвітніх шкіл і 30 гімназій. Відновилося навчання у Свято-Володимирівському університеті. При цьому слід наголосити, що всі школи та вищі навчальні заклади були забезпечені кваліфікованими українськими кадрами.

Ось як про це писала на своїх шпальтах газета «Українське слово» (номер від 5 листопада 1941 року), яка виходила на той час у Києві:

«4 листопада розпочалося навчання в українських загальних (семирічних) школах м. Києва. Умови воєнного часу не дали змоги раніше розпочати навчання. Адже потрібно було забезпечити школи паливом, відремонтувати пошкоджені большевиками будинки, дібрати відповідні кадри вчителів і опрацювати нові навчальні програми.

Остання справа була особливо тяжкою і відповідальною, бо большевицька «ідеологія», що засмічувала усі шкільні програми і до нитки просякала всі підручники, настільки чужа й ворожа кожній культурній нації, що остаточне викорінення її є справою негайною і доконечно потрібною.

Українська національна школа, що гуртується на засадах виховання молодого покоління на здорових націоналістичних основах, вимагає нових форм роботи, нової методології у викладанні всіх дисциплін.

Гнилий совєтский «інтернаціоналізм» і облудний сталінський «демократизм», що становив альфу і омегу комуністичної моралі, мусить поступитися перед прищепленням почуття національної гідності і загальнолюдської моралі, властивій кожній порядній людині.

Українська молодь мусить виховуватися на зразках героїчного минулого свого великого народу, знати його історію, знати і вивчати велетнів української культури в їх справжньому, не покаліченому совєцкими коментаторами вигляді.

Пам’ятний хрест на спомин про загибель у Яру українських націоналістів.
Фото з сайту babynyar.gov.ua.

Завдання, що стоїть перед вільною українською школою, вимагають глибоко продуманого підходу до реалізації їх, вимагають нових методів і поглибленої роботи наукових інституцій протягом довгого часу, до остаточного розв’язання цих завдань і втілення їх у життя.

Зараз закінчено складання програм з усіх дисциплін, крім історії й української літератури.

Ми відвідали кілька шкіл і з задоволенням бачили чисто прибрані й напалені шкільні приміщення, добре дібрані колективи вчителів і святково зодягнених учнів. Початок навчання у вільній новій школі — справжнє свято для українських школярів і українського суспільства. Діти чекають від вільної школи нових настанов, ґрунтовних знань і справжньої допомоги у майбутньому самостійному житті.

Усього в Києві є 67 загальних шкіл — семирічок, 4 чотирилітки і 24 гімназії, з них 10 чоловічих і 14 жіночих. Крім того, мають бути відкриті спеціальні професійні школи, що будуть готувати фахівців середньої кваліфікації.

Гімназії і професійні школи розпочнуть навчання пізніше, бо відповідні програми для них ще не повністю опрацьовані. При кожній загальній школі відремонтовано кухню і їдальню для гарячих сніданків. Відділ постачання має ближчими днями забезпечити школи необхідними продуктами.

Відділ освіти Міської управи провів велику роботу щодо підготовки шкіл до початку навчання. Але ще багато важливих завдань стоїть перед ним. Українська нація вимагає від нього ґрунтовної наполегливої праці в справі національного виховання молоді.

Побажаймо ж широкого розквіту рідній школі, вогнищу української національної культури».

У кооперативних формах відроджувалося приватне підприємництво та профспілковий рух, зокрема було засновано Всеукраїнську кооперативну спілку та профспілку.

На культурній ниві, окрім Спілки письменників, діяли Спілка образотворчих мистців, Спілка музик, Спілка лікарів і медичних працівників, Спілка інженерів тощо.

Для координації церковного життя було створено Церковну раду Української автокефальної православної церкви.

Досить плідною була робота Українського Червоного Хреста, який опікувався полоненими українцями та надавав посильну матеріальну допомогу українській інтелігенції.

Значну увагу приділяли молоді. Зокрема, було засновано мережу молодіжних організацій спортивного товариства «Січ», яке вело роботу з фізичного та патріотичного виховання молоді.
ОУН таємно залучала до співпраці українських військовиків. З цією метою було засновано військовий клуб ім. гетьмана Полуботка.

Олена Теліга організувала при Спілці письменників їдальню для нужденних

Окремо слід зупинитися на культурному і духовному відро­дженні столиці, яке безпосередньо пов’язане з діяльністю визначної української поетеси, чільного діяча ОУН Олени Теліги.

Вона прибула до Києва у складі перших похідних груп ОУН й одразу ж активно включилася в організаційну роботу з налагодження повноцінного культурного і духовного життя столиці.

Насамперед відшукала у місті відомих київських письменників та організувала Спілку українських письменників. Її авторитет у середовищі української інтелігенції був настільки вагомим, що Олену Телігу одностайно обрали головою Спілки. Секретарем став поет-закарпатець, член ОУН Іван Ірлявський. Усім членам Спілки видали посвідчення.

Олені Телізі доводилося організовувати не лише культурне і літературне життя, а й дбати про соціальний захист письменників, які інколи не лише не мали умов для творчої праці, а й голодували, часто хворіли.

Вона організувала при Спілці їдальню для допомоги найменш соціально захищеним письменникам і поетам. Не раз Олена Теліга зверталася до Українського Червоного Хреста з проханням допомогти тому чи іншому письменникові.

Щоб реалізувати свої завдання у сфері відродження української духовності, Олена Теліга засновує й редагує літературний тижневик «Літаври». Часопис об’єднав довкола себе талановиту молодь.

На його сторінках друкували заборонених радянською владою письменників і поетів. Так, до грудневого числа «Літаврів» Теліга підготувала матеріали про розстріляних у грудні 1934 року українських письменників Григорія Косинку, Дмитра Фальківського, Костя Буревія та Олексу Влизька. З «Літаврами» співпрацювали такі відомі постаті, як Улас Самчук, Євген Маланюк, Олег Ольжич.

Очевидці згадують про Олену Телігу не лише як про талановиту поетку й публіцистку, а й вимогливу редакторку. Вона не дозволяла розміщувати на сторінках тижневика будь-які панегірики на честь нової окупаційної влади, дбала про високий естетичний та художній рівень творів, що з’являлися у виданні.

Важливе місце в духовному житті столиці відіграла періодична поява газети «Українське слово», яку редагував член ОУН, поет Іван Рогач.

Газета, що виходила 50-тисячним накладом й поширювалася далеко за межами Києва, несла правду про мету і завдання українських націоналістів, інформувала людей про останні політичні події, була речником української нації, яка боролася за свою державу. «Національнотворча роля київського «Українського слова» перед­усім у тому, що воно ні на хвилину не припиняло пропаганди ідеї української державності. Це було те, що являло пряму небезпеку для імперіалістичної політики Третього Рейху.

Редактори це добре собі усвідомлювали. Але вони йшли напролом. Важливо було зробити в цьому напрямі якнайбільше, поки ворог почне свої репресії», — так визначив роль і місце «Українського слова» в окупованому Києві відомий історик, учений професор Юрій Бойко. (Бойко Ю. У сяйві нашого Києва. — На чужині, 1955. — стор.15).

Вогонь національних змагань у стольному Києві

Активним також було політичне життя столиці. В цьому велика заслуга Олега Ольжича, який фактично був ініціатором та організатором усіх політичних заходів, що їх здійснювала в Києві ОУН та українські національні сили.

Олег Ольжич вів законспірований спосіб життя, оскільки його вважали особливо небезпечним для німецької влади. Попри це йому вдавалося бувати у різних куточках Києва, вести переговори з політичними і громадськими діячами, реалізовувати задумане.

Саме Ольжич виступив з ідеєю створення у Києві Української Національної Ради, яка згодом стала важливим державницьким інститутом поневоленої України. Вона постала на початку жовтня 1941 року на велелюдних зборах у Києві. Очолив Раду професор Микола Величківський.

За своєю структурою та політичною спрямованістю УНРада нагадувала Центральну раду часів Української Народної Республіки. Це символізувало спадкоємність державницької традиції.

УНРада складалася зі 130 делегатів, які представляли всі українські землі. Це не була однопартійна формація, оскільки до її складу ввійшли члени різних політичних напрямів: від гетьманців до націоналістів.

Керівним ядром стала Президія, до якої, крім професора Миколи Величківського, ввійшли інженер Антон Баранівський, геолог Іван Дубина і член проводу ОУН Осип Бойдуник.

Установчі збори ухвалили Декларацію та Відозву, автором якої був Олег Ольжич і де було сформульовано основні завдання УНРади, а саме:

— належно репрезентувати український народ перед німецькими чинниками, що перебувають в Україні;
— поборювати більшовицьку пропаганду й агітацію серед населення;
— доступними засобами поборювати більшовицьку диверсію і саботаж;
— виховувати молодь фізично і духовно на добрих громадян;
— утверджувати громадсько-суспільні цінності: розвивати національну культуру і освіту, відбудовувати церковно-релігійне життя, економіку, сільське господарство.

Заснування Української Національної Ради привітали найавторитетніші на той час українські діячі, серед яких митрополит Андрей Шептицький, колишній президент Карпатської України Августин Волошин та голова ОУН Андрій Мельник.

У політичному сенсі діяльність УНРади, особливо її київського періоду, мала величезне значення. По-перше, від часу окупації України більшовиками вогонь національних змагань запалав не тільки в Галичині, а й у стольному Києві; по-друге, був розвіяний міф про нібито цілковиту підпорядкованість наддніпрянських українців їх московським поневолювачам та неготовність сприйняття націоналістичних кличів; по-третє, ОУН у взаєминах з УНРадою продемонструвала не лише визвольну силу, а й великий державотворчий потенціал, який, хоч і частково, таки вдалося реалізувати в Україні; по-четверте, драматичний період УНРади підтвердив соборницький характер українських визвольних змагань, їх історичну тяглість.

«Я вдруге з Києва не виїду»

У грудні 1941 року Президія Української Національної Ради звернулася до німецьких чиновників по дозвіл відзначити в Києві чергову річницю проголошення 22 січня 1918 року самостійності Української Народної Республіки. Німці не лише не дали дозволу, а й одразу ж заборонили діяльність УНРади.

Розпочалися масові арешти і розстріли. Першими від рук нацистів у Києві загинула група українських націоналістів на чолі з Романом Бідою.

У середині грудня заарештовано групу працівників редакції газети «Українське слово» Івана Рогача, Петра Олійника, Ярослава Оршана-Чемиринського, Івана Кошика, Якова Шумедлу. «Українське слово» перестало виходити. Натомість з наказу німців з’явилося так зване «Нове українське слово» з виразною пронімецькою спрямованістю.

В очікуванні наступних арештів керівництво ОУН у Києві вирішує відправити зi столиці «засвічених» членів ОУН, зокрема Олену Телігу. Однак поетеса навідріз відмовилася покидати Київ: «Я вдруге з Києва не виїду», — категорично заявила вона, оскільки була переконана, що не має права покидати своїх друзів.

На початку лютого 1942 року прокотилася нова хвиля арештів і розстрілів. У Бабиному Яру знайшли свою смерть Олена Теліга та її чоловік Михайло Теліга. Там також поховані молоді тіла поета-закарпатця Івана Ірлявського, Івана Кошика, професора Гупала.

Від рук німецьких окупантів гинуть інженери Романів i Сиченко, проректор Київської політехніки, учасник визвольних змагань 1917-1919 років Тодот Чередниченко. Голову Київської облспоживспілки Бондаренка німці розстріляли разом iз дружиною та дітьми.

             
Лицарською смертю загинув провідний член ОУН Домазар-Діброва, який на стіні камери Лук’янівської в’язниці кров’ю написав: «Спливаю кров’ю — але не зраджу тайни друзів».

Історик Сергій Карамаш, старший науковий співробітник відділу інформації та використання документів Державного архіву м. Києва, вважає, що загалом у Бабиному Яру розстріляно 621 особу — членів ОУН.

Тут загинули міський голова Києва В. П. Багазій, голови районних управ міста: професор Махиня, Євген Форостівський iз дружиною, Рудь, Чверда, інженер Романів, професор Лазорко.
Жертвами німецького терору стали близько пів тисячі членів «Буковинського Куреня».

Не жаліли нацисти українських священників і монахинь. У Яру знищено архімандрита Вишнякова та проторірея Павла.

Безперечно, Бабин Яр — останнє місце спочинку українських героїв, які в роки Другої світової війни у стольному Києві виборювали незалежність України. Варто пам’ятати про це й не забувати, коли будуватимемо меморіал на вшанування трагедії, яка сталася в Яру в роки Другої світової.

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                             Богдан ЧЕРВАК, голова ОУН