Сюрреалізм атомограда: чи може Славутич стати українським Більбао

Славутич, наймолодше місто України, не має власної довгої історії.

Збудований у 1987—1988 роках просто у лісі для атомників ЧАЕС, після найбільшої у світі техногенної катастрофи його часто називають пост-Прип’яттю.

У самій Прип’яті жити після радіоактивного забруднення стало неможливо. Тому працівників із сім’ями переселили на найбезпечніше з можливих для зручного трансферу на роботу місце — за 50 км, на територію Чернігівської області, ділянку якої підпорядкували Київській.

Так і живуть нині славутичани: територіально — в одній області, адміністративно — в іншій, а на роботу їздять електричками взагалі через іншу країну, бо білоруський «язичок» вклинився в Україну вздовж Дніпра саме на шляху Славутич — ЧАЕС.

Тому перед Славутичем гостріше, ніж перед будь-яким мономістом, побудованому навколо виробництв, стоять три виклики: економічні — як створити нові бізнеси, демографічні — як привабити молодь, та найголовніше, ціннісні — хто ми та куди йдемо?

Без вирішення цих питань немає майбутнього, підсумували в місті й вирішили... інвестувати в культуру та створити новий інноваційний музей сучасних мистецтв.

Сьогодні у світі маленькі міста вже на рівних можуть конкурувати з мегаполісами за туристичні (фактично фінансові) потоки й за якісний людський ресурс.

Головною перевагою маленьких міст стають інновації та креатив. Наприклад, естонське місто Раквере проводить незвичайні спортивні заходи, як-от перший у світі чемпіонат із сумо поза Японією.

А жителі японського містечка Інакадате перетворюють рисові поля на мальовничі шедеври, створюючи з різних сортів рису величезні живі полотна. Водночас асоціації найпривабливіших аутентичних маленьких міст Франції, Італії та Іспанії генерують туристичні потоки та дають роботу мешканцям.

Скажімо, Більбао, яке завдяки неймовірному музею сучасної культури зробило блискавичну трансформацію від непривабливо-індустріального місця до Мекки туризму, є прикладом для послідовників.

Пошук нової ідентифікації для молодого міста з 25 тисячами жителів — це питання не минулого, а майбутнього з усіма його проявами: VR, AR, інтеграції онлайну з офлайн.

І школярі, які здебільшого їдуть після отримання середньої освіти до інших світів — у столицю та за кордон, — могли б затримуватися або повертатися в місто, якби знали: тут вони можуть залишатися у центрі подій. Як це  забезпечити? Створювати світові тренди й інвестувати в сучасну культуру.

Існуючий музей Славутича та Чорнобильської АЕС — за усіма ознаками, музей краєзнавчий. Історія будівництва міста архітекторами і будбригадами Вірменії, Грузії, Азербайджану, Росії, Латвії, Литви, Естонії та України, безумовно, цікава. Урбаністи та архітектори полюбляють приїздити у Славутич як у музей просто неба.

Видано суперпопулярний архітектурний гід атомоградом авторки Євгенії Губкіної, проведено цілу низку нішових заходів, у тому числі помітну навіть на мапі світу асамблею SESAM Poliklinika Європейської асоціації молодих архітекторів (EASA).

Однак нішевий та архітектурний туризм — це тільки частина стратегії-2025, що була ухвалена міською радою для перезавантаження міста.

Розвиток культури — ще одна вагома частина, яка може стати поштовхом для розвитку креативних індустрій та вирішити питання й створення робочих міст, і формування ідентичності та привабити нових людей. Все інше в Славутичі є — людиноцентрична потужна інфраструктура спорту, освіти та дозвілля.

Для наповнення цієї частини аргументами на користь Славутича — порівняно з іншими, популярнішими на сьогодні культурно-історичними центрами України, — і було прийнято сміливе рішення: започаткувати перший інноваційний муніципальний музей мистецтв у світовій столиці семантичного сюрреалізму.

«Ми не маємо права застигати у часі, жити у шлейфі Чорнобильської катастрофи. Ми повинні бути цікавими сьогодні і завтра тим, хто будує свою діяльність і дозвілля, як-то кажуть, на позитиві. Місто з цілющим хвойним повітрям, чистою водою та розвиненою освітньо-культурною інфраструктурою претендує на міжнародний статус центру сучасного мистецтва. Так, Славутич — не Більбао, але може бути у якихось вимірах навіть привабливішим. Немає грошей Гуггенхаймів на купівлю світових шедеврів? Давайте створимо свої, які наповнять віртуальний світ музею мистецтв!» — відверто та прагматично закликає міський голова Юрій Фомічев.

Тому ще з 2019 року в місті проводяться артрезиденції семантичного сюрреалізму. Ідеолог цього напрямку образотворчого мистецтва Юрій Расін пере­їхав до Славутича з ялтинської Нікіти, що дало можливість підвести під рух теоретичну базу.

На сьогодні вже є історія артрезиденцій, авторитет у мистецькому середовищі та бачення розвитку проєкту в напрямку інноваційних художніх практик, що пов’язані з цифровізацією творчого процесу.

В цьому році після трьох частин OFAR — Фото-Графіки, Тривимірного мистецтва у VR та Медіа-арту — місту залишаться перші експонати, які започаткують фонди нового музею мистецтв.

Доступ до головної експозиції буде відкритий онлайн, а деякі експонати, наприклад, масштабні віртуальні 3D-скульптури, які інтегруються в міський ландшафт без порушення його фізичного простору, можна буде побачити через окуляри 3D-реальності. Більшою мірою — завдяки гранту від Українського культурного фонду.

Фундатори музейної інституції вірять в успіх проєкту, чекають нових мистецьких резидентів та готові прийняти артефакти з інших діджитальних артпроєктів, яких в Україні стає все більше, але які ще ніде не збирають та музейно не опрацьовують, окрім наразі Славутича. Який уже точно вирішив не застигати у часі й, що дуже важливо, закликає інших. Бо статус Малої культурної столиці України-2021 це дозволяє.

Віктор ГРІЗА,
культуролог, кандидат історичних наук