Батурин гетьманський: як виглядало місто, коли було столицею

«Міста можна впізнавати за ходою, як людей». Великий роман Роберта Музіля «Людина без властивостей» послугував нам не тільки цією цитатою, а й геніальною ілюстрацією того, як насправді розуміння є продуктивнішим, аніж знання масиву фактів, хоча б тому, що досягти знання всього фактажу неможливо в принципі.

Зазвичай, розповідаючи історію певного міста, зосереджуються на історії подій, що відбулись у ньому. В кращому випадку виходить «історія в місті».

Та все ж, хоча місто і є тільки витвором людським, недарма кажуть про «обличчя міста». Справді, мільйони непомітних зв’язків і впливів формують особливий «дух», який у подальшому впливає на кожного мешканця.

Тому «місто» заслуговує на увагу особисто до себе, особливо таке місто, як Батурин. Пропонуємо згадати про Батурин не як місце, де відбувалися видатні події нашої історії, а як окремий, «майже живий» організм.

Коли головне не комфорт, а безпека

Людям XXI століття, навіть із дуже бурхливою фантазією, непросто уявити, як виглядало місто у XVII столітті. Різниця із сучасністю величезна.

Відповідально запевнимо читача, що таких безпечних, спокійних, законних, впорядкованих та й ситих часів, як нинішні, людство в своїй історії ще ніколи не знало.

Тому головним чинником, що визначав буття міста 350-літ­ньої давнини була не наявність ресурсів, не зручність логістики чи інфраструктури і тим більше не комфорт його мешканців.

Головними були вимоги безпеки. Вони ж найбільше впливали на всі моменти життя міста — від його зовнішнього вигляду до щоденного ладу мешканців.

Затиснуті досить вартісними і складними в побудові укріпленнями, тогочасні міста не могли собі дозволити, щоб земля всередині укріплень простоювала.

Якщо в містах і залишались деякі порожні ділянки, то лише з огляду на вимоги безпеки, як, наприклад, еспланади (незабудована ділянка ззовні укріплення).

Відповідно, у містах XVII століття не було жодних широких і світлих ву­лиць, жодних садів-городів, жодних газонів, жодних розкішних квартир по 16 квадратних метрів на людину.

Наприклад, у Батурині на 24 гектарах постійно проживало декілька тисяч людей. Ключовою відмінністю від сучасності було те, що середовищем проживання людини XVII ст. був не тільки двір/садиба і тим більше не хата, а місто загалом.

Більшість потреб, які зараз задовольняються умовами кожної квартири, в той час реалізовувалися у просторі всього міста, а будівлі використовувались переважно для ночівлі та зберігання майна.

Середній стандарт житлової площі складав 4-5 квадратних метрів на людину, а ширина центральних вулиць була розрахована так, щоб могли розминутися два вози. Так виглядали більшість міст того часу. Але Батурин був столицею. Що ж вирізняло його з-поміж інших міст?

По-перше, одразу визнаємо, що сакральною столицею українців тисячу років був Київ. І в гетьманські часи саме Київ сучасники називали «стольним містом», пам’ятаючи, де було «найстаріше княжіння». Натомість Батурин документи називають «столицею гетьманською». Для розуміння цього терміну дозволимо невеликий відступ.

Влада «ходила» за гетьманом

Після Хмельниччини Українська держава стала чи не найдемократичнішою в Європі, а її голова — гетьман — був ви­борним. Недарма сучасні історики називають Визвольну війну Хмельницького повноцінною революцією.

Звісно, вибори тоді не були загальними та ви­глядали не як одноразове вкидання бюлетенів під акомпанемент: «Єслі он нам добавіт!» або «Хуже нє будєт!».

Вибори у XVII столітті мали форму складних домовленостей між верствами суспільства та групами еліти. Як не парадоксально, але зародковий стан інституцій залишав мало простору для легковажності та безвідповідальності електорату.

Звісно, за такої системи гетьманом могла стати тільки людина з певним набором якостей та досвіду. Не існувало права та інституцій, дія яких примушувала б суспільство визнавати владу будь-якого «порожнього місця». Тобто в той час гетьман був «виборним» ще й тому, що владу свою «ви­боров».

За таких умов влада «ходила» за гетьманом — вона була дуже персоніфікованою. Тому термін «Батурин — гетьманська столиця» абсолютно вичерпно характеризує місце Батурина в Українській державі.

Тобто в реальності за Києвом була тільки символічність столиці, а Батурин став політичним, адміністративним, військовим центром держави, тут зосере­джувались державні фінанси та перебувала державна еліта на чолі з гетьманом.

Також на особливість Батурина впливав власне державний устрій. Недарма офіційна назва держави звучала як «Військо Запорозьке». Тобто, коли ми чуємо цей термін, ми маємо розуміти, що слово «Військо» в цьому випадку вказує на форму державного устрою — воєнізовану демократію, а «Запорозьке» — на витоки цієї держави.

Абсолютно за тим самим принципом утворені і більш зрозумілі широкому загалу терміни, як, наприклад, «Королівство Польське» або «Царство Московське».

Багато хто з відвідувачів Батурина, побачивши на реконструйованому гетьманському будинку герб Івана Мазепи, на якому вказано його титул «гетьман Запорозький», дивуються, чому Батурин був столицею гетьмана з таким титулом. Нічого дивного! Князівство Володимирське зі столицею у Москві чи Сардинське королівство зі столицею в Турині є тому прикладами.

А от «воєнізована демократія» як устрій держави — майже унікальне явище для тодішньої Європи. Стандартна схема державного устрою тих часів: монарх, якому служать наділені певними політичними правами верстви (як, наприклад, дворянство) і без­правна широка людність. В Україні ця схема завдяки революції Хмельницького перевернулась.

Надзвичайний стан, у якому народилась держава, створив унікальне суспільство. Щоб отримати політичні права, достатньо було просто проголосити себе козаком — звісно, за наявності певних сил та здібностей, які дозволили б нести військову службу.

Таким чином, кількість військового стану, який в усіх тогочасних країнах мав виняткові політичні права, в Українській державі складала від 20 до 30% чоловічого населення. Для порівняння: у Франції — 1%, Англії — 3%, Речі Посполитій (що часом самотужки стримувала турецьку загрозу Європі) — 8%.

Арена боротьби спецслужб

Як за всіх наведених вище обставин мала виглядати столиця?

Традиційно в Україні та всій Східній Європі міста складались із таких частин. Найменшої за площею, але найбільшої за значенням та найкраще укріпленої частини — замку (цитаделі), — де зазвичай перебував військовий гарнізон та керівництво; міста-фортеці — захищеної укріпленнями щільної забудови — тут проживали переважно заможні козаки та міщани; передмістя — найбільшої за площею, але зовсім не укріпленої частини — заселеного представниками найширших соціальних станів.

Замок займав площу близько 1-3 гектарів, місто-фортеця — 20-30 гектарів. Передмістя було найбільшим, наприклад, у Ніжині гетьманського часу воно займало територію, в 10 разів більшу, ніж дві укріплені частини разом узяті, а в Прилуках — в 11 разів.

Структура Батурина радикально відрізнялась, але не за формою (місто так само складалось із трьох частин), а за наповненням та функціоналом своїх частин.

По-перше, батуринське передмістя було в порівнянні зі звичайними містами просто мікроскопічним, займаючи площу, всього у 3-4 рази більшу за територію Батуринської фортеці. Тут зосереджувалися ремісничі виробництва.

Натомість безпосередньо до передмістя з усіх боків прилягали численні маєтки найвищої еліти. Столиця є столиця, і тому приміські маєтки навколо Батурина мали не тільки посадовці генерального (центрального) уряду, а й представники регіональних еліт та урядовці.

По-друге, місто-фортеця, яке займало близько 24 гектарів площі (що було середнім показником серед десяти найбільших міст Гетьманщини), використовувалось у часи, коли Батурин був столицею переважно як гарнізонна територія.

Зазвичай тут мали перебувати гетьманські надвірні хоругви, один-два, а іноді й більше охотницьких (найманих) полків козацького війська, а від 1670 року постійно базувався ще й «приказ» (полк) московських стрільців чисельністю 500-1 тис. вояків.

Тобто загалом у місті постійно перебували дві або більше тисячі військових. Але, окрім них, тут проживала певна кількість міщан та розташовувалися не вогненебезпечні виробництва. Тут же мала свої двори і значна частина старшини — звісно, всередині стін вони були значно скромніші, аніж заміські маєтки.

По-третє, Замок, він же цитадель фортеці, що в Батурині займав площу близько 1,5 гектара, мав особливу функцію.

В решті українських фортець саме на Замку розміщувались основні сили гарнізону, але в столиці, як ми бачимо, для цього використовувалось все місто-фортеця. Цитадель Батурина була гетьманською резиденцією, за звичними нам термінами її можна назвати «урядовим кварталом» столиці козацької держави.

Сюди вже потрапити абихто не міг, тут постійно перебувала особиста охорона та обслуга гетьмана, а також Генеральна військова канцелярія — «президентська адміністрація та уряд».

Засновник столиці в Батурині гетьман Дем’ян Ігнатович одночасно і проживав на Замку, і керував звідси державою, а вже його наступники Іван Самойлович та Іван Мазепа проживали переважно або в місті, або за містом, але і Замок не тільки залишався головним їхнім «робочим місцем», а й міг забезпечити побутові потреби.

Взагалі в ті часи відділити «дім» від «роботи» було дуже важко. Збільшення управлінських потреб привело до того, що Самойлович побудував у місті-фортеці ще одну резиденцію, там-таки розташувалась і Генеральна канцелярія.

На часи правління Мазепи в ній була зосереджена переважна частина управлінських функцій, особливо тих, що вимагали певної публічності. Щоправда, 1691 року сталася історія, що для зовнішнього спостерігача виглядала як провал у системі державної безпеки: з дер­жавної гетьманської печатки, що зберігалася у Генеральній канцелярії, зробили незаконну копію. Це був один з епізодів загадкової справи монаха Соломона.

Тоді московські агенти у Варшаві дізналися, що Соломон привіз від Мазепи до польського короля певні листи з державною печаткою, але без гетьманського підпису. Москва завжди намагалася обмежувати дипломатичні контакти гетьманів, тому, швидше за все, Мазепа навмисне саме таким чином оформив свої листи. Заготував відповідну легенду, і коли справа провалилась, звалив усе на зловмисників.

Але в такому випадку довелось визнати провал держбезпеки і в результаті Генеральна канцелярія мала бути повернута до Замку. Батурин загалом, як і належить справжній столиці, був ареною постійної боротьби «спецслужб».

Ще однією непересічною і незвичною для нас характеристикою Батурина як столиці було те, що гетьмани, схоже, свідомо обмежували зростання чисельності його населення. Суворі часи, військові традиції — багата, а відповідно, впливова міщанська громада тільки б створювала гетьманам додаткові проблеми.

Але реальні економічні потреби привели натомість до формування потужної агломерації — околиці Батурина щільно заселилися, навколишні села отримали сильний поштовх для економічного розвитку.

Отже, гетьманська столиця являла собою величезну «військову базу» посеред тодішньої «Кончі-Заспи». В центрі «бази» був «урядовий квартал», а певні виробничі райони самого міста та велика агломерація забезпечували життєдіяльність столиці.

Втім Батурин не виглядав як аскетична та сувора столиця держави, що має назву «Військо». Масове кам’яне будівництво гетьманського часу, якого вимагав статус міста та його мешканців, завершувалось оздобленням у традиціях українського бароко — ліпнина та інший багатий фасадний декор виконувався у білих кольо­рах.

Навіть дерев’яні елементи фортеці зазвичай обмазували глиною та білили. Батурин дивував гостей життєрадісними вишуканими світлими тонами. Недарма один подорожній росіянин колись, побачивши Батурин, записав про нього: «город на горє красовіт».

Віталій МАМАЛАГА,
старший науковий співробітник
НІКЗ «Гетьманська столиця»
м. Батурин