«Любові всевишній присвячується»: оголосили переможців п’ятого літературного конкурсу імені Григора Тютюнника

У календарі літературних дат цьогоріч найголовніші — наро­джених в один рік Лесі Українки, Агатангела Кримського та Василя Стефаника, а також представника вже іншого часу — Григора Тютюнника.

150-літні ювілеї достойників минули, а 90-річчя найкращого українського новеліста другої половини ХХ століття — 5 грудня.

Днями оголосили переможців п’ятого літературного конкурсу імені Григора Тютюнника.

Кожна новела — на вагу золота

Народжений на Полтавщині Григір Тютюнник — якого доля змалечку закидала на Донбас, а потім він працював і вчився у російськомовному Харкові, служив на Далекому Сході — українською почав принципово говорити і писати, коли йому вже було за 30.

Коли в нього — філолога російської мови за освітою, чиї оповідання уже друкували журнали, набралося творів на книгу, то рукопис у видавництві з перспективно-оптимістичною назвою «Молодь» у Києві, куди перебрався на початку 1960-х, потрапив до принципового критика і правдолюба-однолітка Івана Дзюби. І назва першої збірки 1966 року Григора мала символічну назву «Зав’язь» — початок того, що дало вагомий плід.

Його твори, перекладені російською, періодично швидше друкувалися в московських виданнях. А ще здобували визнання за межами СРСР. Григір Тютюнник засуджував низькопробне графоманство в УРСР винятково з причини, що воно нівелювало українську літературу як таку, коли на п’єдестал зносилася «вєлікая і могучая».

У період брежнєвщини без замилування дивився у телевізор, бо ним формували покірний радянський соціум. Він був незручним, надто вимогливим до своїх текстів, завжди пам’ятав про репресованого батька й інших з родини — і від того зайве міг пити.

За власним бажання роз­прощався з життям — якщо без контексту розглядати єдиний день смерті, а насправді його знищила партійно-бюрократична радянська система, яка тримала письменників від пильним наглядом КДБ. Григір Тютюнник трохи не дійшов до свого 50-ліття.

Вирішив обірвати життя у власній квартирі, залишивши на прощання: «домучуйте інших». Письменник — лауреат премії імені Лесі Українки за повісті «Климко» (1976) та «Вогник далеко у степу» (1979). У 1980-му не встиг її отримати особисто. Через дев’ять років за «Твори» у двох томах Григорові Тютюннику посмертно прису­джено Шевченківську премію.

Ще малим йому довелося пережити воєнні поневіряння, випробувати колгоспні та робітничі професії, навіть побути кілька місяців у виправній колонії (бо не відробив трирічне навчання в училищі), відчувати на своїх письменницьких творах цензуру — однак Тютюннику таланило в житті. Бо мав талант. Бо був вимогливим до себе та інших, цілеспрямованим і не бажав прогинатися та підлаштовуватися.

«Багатьох, очевидно, таки не на жарт бентежила, а в декого викликала й відверте неприйняття чи навіть озлоблення неприкрита правда, прямота, з якою Тютюнник писав про найтяжчі наші рани та болячки», — констатувала дослідниця життя і творчості письменника Лариса Мороз.

Стиль письма Григора Тютюнника сформований вродженим прагненням доносити правду, яке існувало в жорстких координатах радянської цензури. Його — самородка з Полтавщини — найпоетичніша езопова мова у прозі.

Так, письменник одним iз перших написав в «Облозі» про насилля над жінками у роки Другої світової: і про домагання окупантів, і про фізичні та моральні знущання своїх — тому образ 19-літньої Меланії пробирає до сліз.

Як і образ Василька та його меншої сестрички з новели «Перед грозою», в якій розповідається про голодну післявоєнну весну 1947-го. Власне Григора Тютюнника з матір’ю врятувало того страшного року те, що він отримував щодня по 700 г глевкого хліба, навчаючись у Зіньківському ремісничому училищі №7.

«Любові всевишній присвячується» — такий загальновідомий припис зробить Григір Тютюнник до найвідомішої новели «Три зозулі з поклоном», яка з’явилася у безпросвітній сірості пізнього соцреалізму, немов найвишуканіша перлина. Твір є у нинішній шкільній програмі.

Він про красу платонічних почуттів та складність життя і взаємин людей, коли вони вже мають обов’язки перед іншими.

«Три зозулі з поклоном» — це про Григора Тютюнника не лише в частині художнього опису-реконструкції перебування його репресованого радянською владою батька у тюремному засланні «у Сибіру несходимому», де посивіли за два роки і його волосся, і брови.

Це й про морально-етичні кордони письменника, коли є внутрішня потреба мати людину, яка світиться і від присутності якої виростають крила, — утім батьківські обов’язки не дозволяли поступитися принципом відповідальності перед своїми двома синами.

Новелу автор присвячував, до речі, конкретній жінці, стосунки з якою були делікатні й красиві — як вони обоє; він їй привселюдно дарував квіти — коли на концерті виконувала заборонені цензурою до друку його «Кізоньку» та «Три зозулі з поклоном».

«Чехов і Стефаник (хоч би приблизно такого новеліста, як Стефаник, у світі досі немає) допомогли мені збагнути — головне — відчути, що таке художня деталь», — писав Григір Тютюнник у 1977 році.

А в спогадах Анатолія Дімарова «Прожити й розповісти», написаних і надрукованих уже у 2000-х, читаємо: «По всіх видавництвах в оплаті процвітала зрівнялівка і плодовитий напівграфоман, залізними ліктями пробившись до Спілки письменників, часто-густо одержував набагато більші гонорари, ніж справжній талант, який власною кров’ю писав кожну фразу. Чи не найяскравіший приклад — Григір Тютюнник, кожна новела якого — на вагу золота: все своє недовге життя ходив жебраком».

2,5 тисячі рукописів за п’ять років

Всеукраїнський конкурс імені Григора Тютюнника засновано 2016 року за участі Української бібліотечної асоціації. Перше журі очолював відомий письменник, Герой України Іван Драч. Творче змагання започатковували, спочатку чітко окреслюючи сільську й аграрну тематику та охоплюючи поезію і прозу, для авторів від 15 до 35 років. Організатори, набравшись літературно-конкурсного досвіду, врешті-решт прийшли до того, що включили до відбору і драматургію, зняли тематичні обмеження, а також віковий ценз для учасників. Незмінною умовою залишилася українська мова поданих на конкурс творів. Ще вони не мали бути раніше десь надрукованими.

За п’ять років експертні ради та журі конкурсу ознайомилися із 2,5 тис. рукописами, світ побачили 12 авторських книжок та 4 альманахи з творами учасників конкурсу, коментує співорганізаторка Олена Кононенко. Усього визначили 56 лауреатів і 12 переможців, серед них Ірина Сажинська, Ігор Стамбол, Олеся Міфтахова, Юлія Сільчук, Вікторія Оліщук, Юлія Бережко-Камінська та інші.

Нинішнього ювілейного року на адресу оргкомітету, який незмінно очолює поетка Леся Мудрак, надійшло понад 250 рукописів (20%—поезія; 10%— драматургія і решта 70%— проза).

Журі опрацьовувало твори у номінаціях: «Проза», «Поезія», «Драматургія» та «Дитяча література». Головував четвертий рік поспіль академік НАНУ Микола Жулинський, директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка. Оцінювали подані твори також, зокрема, ексміністр культури Євген Нищук iз колегою-актором Анатолієм Гнатюком, директор Наукової бібліотеки імені Михайла Максимовича Олег Сербін, гендиректорка Національного музею народної архітектури та побуту України «Пирогів» Оксана Старак-Повякель.

А ще — власне співорганізатори конкурсу: нині президент Інституту геополітики та стратегічного управління Віталій Скоцик та директор видавництва «Самміт-книга» Іван Степурін. Обрали трьох переможців та 14 лауреатів.

Найкращими визнано повісті Оксани Смерек «Марися з іншого берега» та Роксолани Жаркової «Нуль цілих нуль десятих»; а ще «Пригоди домовичка рудого» Оленки Дмитерко. Урочиста церемонія нагородження відбулася у рамках Львівського книжкового форуму.

Переміг філософсько-поетичний стиль

«Сьогодні в мене особливий день. Моя повість «Марися з іншого берега» посіла перше місце у п’ятому Всеукраїнському літературному конкурсі ім. Григора Тютюнника, — поділилася у день нагородження Оксана Смерек, яка нині мешкає у Німеччині. — У якості подарунка — готова книжка від видавництва «Український пріоритет».

У цієї невеличкої книжечки є своя передісторія. Спочатку я готувала її для видавничо-освітнього проєкту «Портал» і вже навіть пройшла певні стадії короткого обговорення. Та згодом люди, з якими я спілкувалася, покинули «Портал» і я вирішила згорнути все, так і не почавши. Тоді мені трапилася золота жінка — Світлана Клімова, яка не просто ретельно перечитала текст, а й переконала мене податися з ним на всі можливі конкурси.

Що я і зробила вперше в житті. На жаль, побувати на церемонії не пощастило, проте маю багато фотодоказів, вражень і схвальних відгуків. Сподіваюся, що книжка знайде свого читача, а читач — книжку. Окрема подяка татові та двом мамам, котрі нині особисто «пили мед» у палаці Лозинського у Львові».

Головній героїні книжки-переможиці Марисі — п’ятнадцять. Вона у сім’ї восьма серед дітей, наймолодша, з двійнят. А от братик її помер одразу. Мешкають там, де у верхів’ях Сяну Бойківщина межує з Лемківщиною. «Війна потрохи відгриміла, німці відступили. Різні були: одні виганяли всіх, і дівчат, і хлопців, рити окопи, щоб захиститися від радянської армії.

Та якраз наступала на п’яти. Тепер у їхніх лісах діють загони УПА, на них полюють і польські партизани, й червоні прихвосні». Дії відбуваються тоді, коли люди поміж собою навіть хатні вікна називали свідками.

Авторка пише про події через сприйняття підлітка Марисі. Оповідь пересипана колоритно-емоційними деталями та в міру регіональними діалектизмами. Мова філософсько-поетична, коли йдеться про трагічні події й повсякденне життя у непростий для українців період. Читається захопливо.

Серед книжок-лауреатів, зокрема, — «Як Наталка та Петрик війну зупинили» Ніни Воскресенської (Севастополь), науково-фантастичний любовний роман «Мікстура від смерті» Людмили Ясної (Київ), «Відступники» Ірини Лазоревич (Чернівці), п’єса «Божевільний ефір» Анатолія Марущака (Херсон), де серед дійових осіб є режисерка Слава Флорова. У повісті «Моє лавандове літо» Світлани Вертоли головна героїня — сучасна 14-літня Марися...

У день народження Григора Тютюнника 5 грудня у Києві планується проведення церемонії Всеукраїнського конкурсу його імені в номінації «Кращий серед кращих», тексти приймають на адресу оргкомітету з 10 жовтня до 10 листопада. Це ювілейне нововведення, яке передбачає змагання творів переможців та лауреатів попередніх років.