Славетні одесити, джури та потерчата: про мемуари Володимира Рутківського

Про мемуари думають усі, хто чогось досягнув у публічному житті. Але безпосередні поштовхи втілити цю думку — в кожного різні.

Схоже, «хрещеною матір’ю» книжки спогадів Володимира Рутківського «На берегах пам’яті» (Одеса: Друк Південь, 2020) стала Наталя Марченко, високофаховий біобібліограф та одна з найтонших знавців дитячої літератури.

Їхнє листування почалося понад десять років тому, коли в українському літпроцесі вибухнув роман Рутківського «Джури козака Швайки» (К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2007). Ті письменницькі листи вже були протоспогадами.

Згодом Марченко написала книжку «Володимир Рутківський: тексти долі. Біографічний нарис» (Тернопіль: Богдан, 2014) — коментований епістолярій та літературознавче дослідження під однією обкладинкою. Звідси стелився прямий шлях до класичного мемуару.

Чого ми чекаємо від мемуарів? Горизонтальних зв’язків автора-ієрарха, історії повсякдення зсередини, колишніх оцінок, перевірених наступними часами. Усе це знаходимо вже в адресованих Наталі Марченко листах.

У книжці самого Рутківського нерідко стикаємося з тими самими сюжетами — та вони вже «переписані» з приватного регістру на літературно-публічний.

Так, «На берегах пам’яті» — це справжнісінька проза. Це вісім оповідань, найбільш подібними до яких є мемуарні новели Василя Шкляра (Треба спитати у Бога. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2020).

За коротке передслів’я до книжки Марченко править лист Рутківського з вельми промовистим свідченням: «Якби був років на двадцять молодший, то, може, й спокусився би на роман без початку і кінця, на роман, в якому немає ні вчора, ні завтра, а лише сьогодні — і нічого, крім сьогодні».

По-перше, таки спокусився: «На берегах пам’яті» — це таки початок «роману без початку і кінця», і саме зараз Володимир Григорович пише його продовження. А друге і головне — це обрана письменником оптика, крізь яку не проглядає «ні вчора, ні завтра, а лише сьогодні — і нічого, крім сьогодні».

Як на мене, Володимир Рутківський увійде (чи вже?) до канону сучасного українського письменства саме своєю ексклюзивною здатністю «розчинятися» у віці свого героя-оповідача. Світ «Ганнусі» — це непомильно світ четвертокласників. Як і підлітковий світ «Джур».

Але ж події-проб­леми, про які оповідає Рутківський, — завжди «дорослі»; навіть у «Бухтику». Що вже казати про його «Сині Води» (К.: Темпора, 2011), котрий цілком улягає парадигмі «Чорної стріли» Стівенсона або й навіть «Трьох мушкетерів» Дюма.

Наталя Марченко порівнює Рутківського із Сент-Екзюпері та Скоттом — усі ці класики уславилися вмінням перевтілитися й поглянути на світ очима підлітка чи юнака. Їхня читацька слава ґрунтується на здатності абстрагуватися від сьогодення і ніби провадити стрім із минулого — як із сьогодення.

Марченко пише про Рутківського: «Переміг в собі вірус неминучої дорослости... Пам’ятаєте біблійне «Будьте як діти — і відкриється Вам Царство Боже».

Цю перемогу найліпше презентує книжка про дитячі враження під час німецької окупації —  «Потерчата» (2008, 2013), яка «по праву посіла місце поряд із такими перлинами української автобіографічної класики як «Зачарована Десна» О.Довженка, «Гуси-лебеді» М.Стельмаха, «Климко» та «Вогник далеко в степу» Григора Тютюнника».

Тут же наведено і думку про «Потерчат» В.Вздульської на сайті Національної бібліотеки України для дітей: «Текст надається не тільки до постколоніального та психоаналітичного прочитань, а й до коментування в контексті знакових філософських пошуків ХХ ст., що стосуються тоталітарних злочинів і природи утопій».

Усе це є і в нових мемуарних оповіданнях Рутківського — і так само детерміновано тамтим віком оповідача: стилістика спогадів з 1950-х помітно відрізняється від мемуарів з 1970-х. Тобто щоразу — адекватна оптика очевидця, а не спогадувальника. Ми, читачі, разом із автором занурюємося, а не аналізуємо, як, до прикладу, у споминах Оксани Забужко (поза тим, вельми-вельми цікавих). Отже, пірнаймо.

Довший час Володимир Рутківський працював на Одеському обласному радіо. Йому випав джекпот: Валентин Мороз, товариш-поет, котрий працював на радіо, запропонував на вакантну посаду вже помітного на одеському рівні поета Рутківського. Зарахували. Відкрилися неосяжні перспективи. Бо в тодішній Україні радіо було справжнім журналістським Олімпом.

«Гонорари на радіо були чи не втричі вищими» від газетних. До того ж «виступити по радіо було мрією чи не кожного з чиновників... Тому з погляду радіожурналіста його робота була дуже престижною. Про неї мріяв кожен, хто вмів тримати перо».

Тоді ще не існувало поняття «джинса», але сам феномен таки-так, існував: завідувач сільського відділу «навіть квартиру одержав не від радіо, а від обласного сільгоспуправління».

Отже, молодий Рутківський-радіожурналіст крутився у крутому середовищі: «До участи в програмі я запрошував не лише місцевих знаменитостей — Михайла Водяного, Петра Тодоровського, Станіслава Говорухіна, Володимира Бортка... а й київських прозаїків Володимира Дрозда, Євгена Гуцала, режисерів Віктора Іванова, Леоніда Осику, московських акторів Володимира Висоцького, Валерія Золотухіна, прозаїка Аркадія Вайнера».

Та про ці імена у нинішніх спогадах поки не йдеться — може, в наступних. А от про постійних чи тимчасових земляків — чимало.

«Чомусь прийнято вважати, що в Одесі було лише двійко видатних поетів: Борис Нечерда і Тарас Федюк», — значить мемуарист і розповідає про юних літстудійців (університетських та обласних) Одеси — Володимира Базилевського, Володимира Яворівського, Петра Осадчука, Олексу Різникова; ну і ще «інколи зазирав якийсь хлопець на прізвище Жванецький».

А ось власне про Одесу як середовище, яке все це породжувало: «Це була велетенська комунальна квартира... Це вже пізніше місто заполонили заслужені та напівзаслужені відставники, сексоти та вертухаї з Колими, Магадану та Чукотки».

Добрим словом згадує студент Рутківський «викладача політекономії Лева Абрамовича Суркіса, дядька сучасних власників київського «Динамо»... Мого колишнього майже друга Руслана Боделана... Ми надривали животи під час інститутських капусників, де головну партію вели старшокурсники Карцев та Ільченко, а біля них постійно крутився невисокий коротун із водного інституту з вінницьким прізвищем Жванецький».

Отже, проза, заснована на отому всюдисущому «на реальних подіях», фекшн.

Щодо принади мемуарів як історії повсякдення зсередини, то ось яскравий епізод за участи ще одного одеського поета Анатолія Глущака, котрий на той час спромігся на посаду у відділі інформації обкому: «Грали у Чапаєва (ця гра, де супротивники щигликом збивають шашки з шахівниці, на той час була дуже популярною в ідеологічних колах)... Глущак почав перед обідньою перервою телефонувати голові радіокомітету і керівним голосом наказував: — Передайте товаришу Рутківському, щоб зайшов до мене».

Ну так: веселий абсурд за Еміром Кустурицею.

Розкошування поета-радіожурналіста на сінекурній посаді тривало недовго. По-перше, весь час запитували: коли вступатимеш до партії?! Рутківський реагував специфічно: «Он Мороз, як член партії, вільно проникає в приміщення обкому і в тамтешньому книжковому кіоску дістає такі книжки, які безпартійному книголюбові і не снилися. То чим я гірший за нього?».

Але бібліопристрасть поступилася вагомішим внутрішнім переконанням: до КПРС так ніколи й не вступив.

Та ще й трапилася халепа. Чеський журналіст, який завітав до Одеси до 1968-го, зацитував Рутківського на якомусь «ворожому голосі» вже після окупації Чехословаччини СССРом.

Внаслідок примірники першої книжки Рутківського «Плоти» були вилучені з книгарень та бібліотек, а збірку «Експромт», на яку я покладав неабиякі надії, викинули з видавничих планів. І що найгірше — кудись поділися мої рукописи... Втішаю себе, що кілька кращих віршів я знаю напам’ять, а гірші... туди їм і дорога». Наслідки не забарилися за всією вертикаллю: «у Спілці взагалі зняли з квартирного обліку».

Тоді Рутківський почувався так: «Повністю сприймаю слова мого друга Тараса Федюка: «Раба вичавлюю по краплі. / Живу. Як вичавлений раб». І вирішував — ким бути у письменстві: поетом чи дитячим письменником, бо «першу книжку для дітей та першу збірку поезій написав майже одночасно».

Мрія про поетичну кар’єру попервах асоціювалася з виступом якогось столичного поета в одеській студентській авдиторії. Ось діалог однокурсників: «— От би й нам з тобою стати поетами... — Атож, це було б добре. Аплодисменти, захоплені погляди однокурсниць, мабуть, купа грошей. Бо той поет мав ситий вигляд, був зодягнений з голоч­ки і від нього пахло якимось шикарним одеколоном».

Приблизно так описав своє входження в поезію Сергій Жадан у недавньому інтерв’ю Юрієві Андруховичу.

Далі на обрії Рутківського намалювався Борис Олійник: «Старий, якщо ти не проти, то я хотів би бачити тебе в моїй команді». Тоді модно було гуртуватися навколо більш-менш відомого імені. Це приносило обопільну вигоду: лідер міг пишатися тим, що має поетичну школу власного імени, а його підопічні сподівалися на підтримку у виданні своїх безсмертних творів». Але далі пішло косо: Олійник «не приховував, що бачить себе в першій п’ятірці українських поетів.

А мені сказав: «Старий, у першій десятці кращих тобі втриматися буде важко, а ось у першій двадцятці — нема проблем»... Я, як і кожен із молодих, мріяв лише про чільне місце в літературі. Але коли така людина як Борис сумнівається в цьому, — то, може, краще перекинутися на щось інше? Наприклад, на дитячі повісті».
Написав «Ганнусю».

«Єдине дитяче видавництво в Україні повернуло рукопис із редвисновком: «Такого в житті не буває... Відсутній виховний момент, повість явно полегшеного типу і, взагалі, — що таке дружба дорослого та довірливої дівчинки?! Так, знаєте, можна зайти дуже далеко».

Друзі допомогли вислизнути зі санкційної Одеси: рекомендували до вступу в московський Літінститут. Там пішов до всесоюзної «Дитячої літератури»: за «Ганнусю» вчепилися так, що попри всі плани підготували рукопис до друку менше, ніж за півроку. Книжка вийшла у Москві 1977-го; 150 тисяч розійшлися за кілька днів. В Україні «Ганнуся» вийшла більш-менш адекватним чином лише 2012-го («ВСЛ»).

Наталя Марченко пропонує числити Володимира Рутківського у славетній категорії «шістдесятників». Як на мене, цілком слушно. Пригадую, як сидів у компанії «україномовних одеситів» на початку 2000-х: до присутнього Рутківського ставилися підкреслено шанобливо.

А от із книжки Н.Марченко: «Наприкінці 1980-х керівництво «Детской литературы» запропонувало відновити співпрацю, проте  за умови, що В. Рутківський не писатиме «переклад з української». Письменник відмовився». Відмовився від серйозних тиражів-гонорарів, коли в Україні його повністю ігнорували.

І поруч виринає ще один спогад, коли редакторка московської «Дєтской літератури» каже: «— Володимире Григоровичу, ось ми з вами редагуємо вже третю книжку. То чи не пора вам переходити бодай на середньоросійський діалект? А то у вас все Україна та Україна... — Але ж у мене немає жодної згадки про Україну, — боронюся я. — Господи, та у вас же кожен рядок дихає Україною!».

Костянтин РОДИК