Обмірювання здорового ґлузду: книжки про владу над людиною слова-називання

Роман Ольги Токарчук «Бігуни» вийшов у Польщі 2009-го, зібрав переконливий букет національних премій, що здетонувало переклади на основні читацькі мови.

Відтак обріс серйозною критикою і як наслідок — здобувся на одну з найпрестижніших літературних відзнак світу, Букерівську (2018).

Аналітиків привабила інтелектуально-пошукова складова книжки, що талановито корелювала зі сучасною кліп-свідомістю.

«Бігуни» (К.: Темпора, 2021) — роман-мозаїка, що складається з кількох десятків фрагментів, здебільшого не пов’язаних між собою — ані персонажами, ні тематикою, ні географією. Деякі оповіді-смальтинки цілком схожі на традиційні дорожні нотатки, або й на так звані «дорожні нотатки» у стилі Андруховича; інші — на мислєнневі експерименти Монтеня; треті — на класичні притчі; ще якісь — на несподіване розгортання мікросюжетів Еко. Форма «Бігунів» — це калейдоскопічний колаж, що мерехтить перед читачем, немов божевільна стрічка фейсбуку.

І водночас — це спроба віднайти залишкові системні коди у нинішній несистемній масовій свідомості. Спроба зухвала, проте успішна. Свідченням є одержаний за «Бігунів» Букер.

«Плинність, мобільність, ілюзорність — ось що значить бути цивілізованим». Це про основу книжки: про те, як відбувається фіксування світу набігу.

Англійський переклад «Бігунів» зветься «Польоти» («Flights») — авжеж, авторка роману потрапляє до кожної нової локації здебільшого за допомогою літака. Але така інтерпретація, гадаю, хибна. Бо Ользі Токарчук йдеться не про спосіб пересування, а про спосіб думання.

Мандрівка була й залишається інструментом самоідентифікації. Метою подорожі є відкриття невідомого, а отже — кращого розуміння, ким ти є у світі. Нехай сьогодні не ходить про відкриття в історичному контексті — телевізор та інтернет зробили свою справу, — але ми й тепер вирушаємо в дорогу за відкриттям деталей. У яких, до речі, відомо хто ховається.

Сьогодні подорожні івент-ініціативи потрапляють у всі новинні стрічки: о, рушив пішки через увесь континент! А колись, у часи філософських мандрівок, це була рутинна практика.

Паломництво до прозріння — десь так це озвучувалося. А чи спроможні сьогоднішні бігуни — ті, що повсякчас ніби кудись спізнюються, — осягнути саму мету свого руху? Книжка О.Токарчук — саме про можливість філософування у ритмі бігу.

Роман доводить, що їй це вдалося. А читачеві? Навряд  чи хтось — навіть із палких прихильників — сповільниться до споглядального ритму. Але вони знатимуть, до кого прихилитися під час нападів розпуки від інформаційної повені, які усіх нас, бігунів, навідують. Це і є суть Літератури — прихисток від розпачу.

У наступному після «Бігунів» романі пані Токарчук — «Книги Якова» — знаходимо означення, яке може правити за «тему» усього тисяче­сторінкового твору, що здобувся на Нобелівську премію: «Описування світу... Світ сам домагається, щоб ми його розповіли. Лише тоді він починає існувати насправді».

Тут мимоволі згадується бездонна теза Умберто Еко: «Щоб дізнатися, про що мовить одна книга, ви маєте перечитати інші» («Ім’я троянди»). Я, наприклад, довго не міг збагнути, «про що», власне, роман швайцарця Даніеля Кельмана «Обмірювання світу» (Л.: Піраміда, 2013). Здавалося — такий собі белетризований наук-поп: звідки, приміром, взявся «метр» і клубок усіх винаходів: фотографія, картографія, геодезія, математика, астрономія.

Звісно, присутність серед персонажів уславлених персон — натураліста Гумбольдта і математика Гауса — та декорації Латинської Америки поза-позаминулого століття, талановито сплетені в одно, неабияк сприяли безтурботному читанню.

Плюс захоплива інтелектуальна гойдалка: «Треба знати, сказав Гумбольдт, бо треба знати» — супроти скептика Гауса: «Розум узагалі нічого не формує і мало що розуміє. Простір гнеться, а час розтягується». Дуже мило. Але чому це з роками не забувається?

По прочитанні Токарчук, Еко та перепрочитанні Шевчука — все склалося: це книжки про владу над людиною слова-називання. Про саму основу мітології: дати всьому імена, аби не лякатися безіменного хаосу.

Боїмося ж бо невідомого. Ось уступ з «Бігунів» про давнього автора анатомічних атласів: «Рюйш перетворював людську істоту на тіло, на наших очах розвінчуючи його таїну, розкладаючи його на першоелементи, неначе розбираючи складний пристрій. Страх смерти випаровувався. Боятися нічого».

І так — по всій соціальній ієрархії, від володарів до служниць, одна з яких «пише списки речей, які потрібно спакувати, і тоді відчуває, що панує над світом, наче королева» («Книги Якова»). Від називання-приручення видимих речей — до впорядкування абстракцій: «Числа усувають негаразди... Числа не позбавляють реальности, вони підводять її ближче, роблять її чіткішою і ясною, як ніколи досі» («Обмірювання світу»).

А далі вже самі предмети родичаються з умовностями: «Цокає годинник: цей новий звук немовби ділить час на тонкі окрайці, все здається відміряним, розміченим, наче картата тканина. Чистим, охайним, доцільним» («Книги Якова»).

У «Бігунах» є незначна, здавалося б, фраза: «Накреслив навіть план лабораторії; почувався майже як Джеймс Бонд». Укладання будь-якого плану є, направду, вельми складним розумовим процесом — це щоразу вивершення себе. І Джеймс Бонд тут — такий собі синонім без-страшности, базованої на знанні деталей. Що менше страху — то більше «Я», здатного на багато що.

Зростання амбіцій пропорційне зменшенню побоювань. У будь-якій царині. «Світ має дізнатися про мене. Я б страшенно помилявся, якби вважав, що я йому байдужий» (Д.Кельман).

Про одного з чільних персонажів «Книг Якова» авторка каже: «Його життєпис — це історія книжок, які він прочитав і написав». А ще є цілий загін героїв другого плану, які «вивчають книги і переставляють місцями слова, аби видобути з них істинний сенс».

Тих сенсів розсипано величезним романом безліч. Ось один із концентратів: «Все, що не рухається вгору, падає вниз». Може, не аж таке філософське відкриття, але оформлено ексклюзивно. Ще одна засторога: «Все, що просте, — небезпечне».

Власне, усі згадані у цій статті книжки — про небезпеку «здорового ґлузду», розсадника простих рішень. В «Обмірюванні світу»: «Ніхто не хоче використовувати розуму. Люди хочуть спокою. Вони хочуть їсти і спати, і хочуть, щоб з ними були чемними. Думати вони не хочуть». Думати не хочуть, а поваги вимагають — «услиш Донбас» і тощо-тощо. Та ще й агресивно нав’язують своє бездум’я — як стиль життя — жалюгідній меншості тих, хто думає. 70-відсоткове плем’я бездумців однаково ефективно влаштовує Росії Путіна, Британії — брекзит, Америці — Трампа, Україні — Зеленського. Пошесть простих рішень шириться, немов пожежа у спеку.

Кельман у розпачі: «Чи обмежені знають якусь окрему мову, яку можна вивчити як іноземну?». Цікавий епізод: одному з головних персонажів потрібна наскрізна іспанська віза. У міністерській канцелярії йому кажуть: ви — відомий вчений; випишіть міністрові рецепт для підвищення потенції — і все буде ОК. Обурений абсурдністю ситуації, наш герой вирішує бодай грюкнути дверима: «Повільним кроком і зі стиснутими кулаками попрямував Гумбольдт до письмового столу Уркіхо, вмочив перо в чорнильницю і написав рецепт. Кора хінного дерева з басейну Амазонки, екстракт маку з центральної Африки, сибірський саванний мох і легендарна квітка, згадувана в подорожніх нотатках Марко Поло. Тричі закип’ятити, перший і другий відвар злити, третій вживати. Пити малими ковтками через день». І що по тому сталося з бідним Гумбольдтом? Ви не повірите: «Досі ще жоден іноземець не мав таких паперів. Баронові фон Гумбольдту і його асистентові всюди і у всьому сприяти, пускати на ніч, приязно до них ставитися, допускати до всього, що їх цікавить, і брати на всі судна корони».

Гумбольдт інстинктивно намацав «окрему мову обмежених» — і це спрацювало. Ця «іноземна мова» нині широко відома  як популізм.

Яків у романі Токарчук опанував її досконало і користався нею зазвичай успішно. Але ось парадокс: він прийшов до розуміння потенцій бездумної мови виключно через книжки — які прочитав сам або довірчо перейняв у переказі відданих книжників.

Відтак, каже один з адептів, «він — усе, що не поміщається в головах тих, хто так каже» (йдеться про глашатаїв простих рішень). Умберто Еко відкоментував би це так: «Книги існують не для того, щоб у них вірити, а щоб їх вивчати. Нам слід замислюватись не над тим, що говорить та чи та книга, а над тим, що вона означає» («Ім’я троянди»).

У романі Ольги Токарчук «Веди свій плуг понад кістками мертвих», який вийшов того ж року, що і «Бігуни» (український переклад — Л.: Урбіно, 2011), є теза, що корелює з її наскрізною темою слова–називання–осмислення: «Я прочитала назву дуже уважно, і це позбавило мене потреби зазирати досередини».

Тут треба розуміти, що у старих книжках на обкладинку, як багатослівний підзаголовок, виносилося все те, що у книжках сьогоднішніх друкують на звороті титулу в анотації.

Коли взяв до рук книжку «Довколосвітні мандри короля Зібеліна» (К.: Видавництво Жупанського, 2020), збагнув, що мені навпаки хочеться зазирнути, попри відсутність попереднього знання про сучасного французького письменника Жана-Крістофа Рюфена.

Сталося так, як із «Обмірюванням світу» Кельмана. Дуже добрий пригодницький текст, у підґрунті якого Стендаль—Дюма—Бальзак; такий собі неотрадиціоналізм.

Розповідь мандрівників, яка взяла у полон самого Бенджаміна Франкліна (хоч уже й пенсіонера). Епізодично з’являється і Казанова; й тут, звісно, виникають побічні амурні теми. Наприклад, з історії бойових фейків («найкращою зброєю жінки є засліплення чоловіка»).

Але й питомої романтичности не бракує, бо все відбувається «у неймовірних мандрах, коли їх не чекатиме нічого сталого, нічого знаного наперед, окрім кохання». І позмінні оповідні ракурси — чоловік/жінка — лише розширюють читацьку авдиторію.

Та після Токарчук, Кельмана і К° бачиш, що Рюфен із ними в одному човні. До речі, один із гедлайнерів «Книг Якова» — польський шляхтич під прибраним іменем Молівда — виявляється якимось туземним королем, як і Зібелін у Рюфена, теж неабихто з Польщі.

Цей авантурник (у найкращому смислі) намагається прокласти свою буттєву навігацію «за формулою Жан-Жака Руссо, яку я довго не розумів і над якою досі розмірковую, «слід змушувати людей бути вільними».

Далі події розгортаються ніби під диктовку Декарта (що також спостерігаємо у Токарчук та іже з нею): «Отож те, що ви називаєте свободою, для вас насправді — незвіданість. У ній — весь світ, відкритий для ваших талантів, з усім найкращим, що вам судитиметься, і найгіршим, що на вас чигає... Я щиро вам зичу пізнати того щастя».

А ще далі — чистий токарчукізм-кельманізм: «Звідки приходили слова, які мене саму дивували? Мені здавалося, що я відкриваю незнаний континент і водночас подаю його опис».

Ще у романі «Правік та інші часи» (2000), яким Ольга Токарчук увійшла в літературу, бачимо зернятка, що проросли у її букерівському та нобелівському творах: від «Коли вперше придивився до себе, вимовилося Слово — Богові здалося, що пізнання є називанням» — до «Усе в словах Павла Божого відкривало Місю заново».

А у крайній збірці «Химерні оповідання» (К.: Темпора, 2020) подибуємо і квінтесенцію: «Мислю. Аналізую. Називаю». А перша прозова книжка Ольги Токарчук називалася, між іншим, «Мандрівки людей Книги» (1993).

Костянтин РОДИК