Флемінґчук та інші: 5 найцікавіших книжок

Нещодавно заскочили зненацька: назвіть п’ять найцікавіших сьогорічних книжок. Овва! Як бути, коли в тебе перед очима таких «найцікавіших» — понад п’ять десятків?

Проза, нонфікшн, поезія, мистецтво... На ваш розсуд, кажуть. Гаразд. Тоді про найчитабельніше — про детективний екшн.
 

Новинка від Юрія Винничука не має шансів прослизнути поза увагою — що б він не написав. Його статус письменника з Топ-10 сучасної української літератури не дозволить схибити.

«Вілла Деккера» (Х.: Фабула, 2021) — є, власне, «Нічним репортером-2»; позаторішній роман став лавреатом «Книжки року». Існує упередження щодо продовжень: мовляв, вони завжди слабші за первістка.

Не факт. Чи «Казино «Рояль» справді найкращий роман Флемінґа? І чи припините ви читати/дивитися нові версії? Так само і з Винничуком, який зі своїми високочитабельними зухвалими сюжетами цілком може мати нік «Флемінґчук».

Ба більше: «Вілла Деккера» є наскрізною «темою» нашого автора з упізнаваним героєм — той самий хлоп із «Дів ночі» (1991). Анітрохи не змінився; змінилися декорації, тепер високопрофесійні, з купою дотичних смаколиків. Авжеж, Флемінгчук.

У ретро-прозі (події «Вілли Деккера» розгортаються вереснем 1939-го) пан Винничук є безумовним лідером. Завдяки своєму захопленню тогочасною періодикою. На відміну від інших авторів «ретродетективів», він знає, як то було, і йому можна вірити.

От, наприклад: «Повії тепер дешеві та невибагливі. Ті, що чекають нагоди під дверима шинку або неподалік двірця, коштують півтора злотих — стільки ж, як п’ять оселедців або... півтора кіла телятини, або кіло свинини, або п’ять хлібин, або два з половиною десятки папірос уроздріб».

Та якщо ви не забули Винничукову «Роксолану» і сподіваєтеся на порнографічні стендапи — будете розчаровані. Так, наш «нічний репортер» практикує злягання о будь-якій порі робочого дня, не кажучи вже про вихідні.

Але до порнографії  не доходить; хіба що «пружні перса уперлися...». Або «Ірма не здурила, таки завітала до мене, і мій репортаж накрився її майточками». Це — вищий пілотаж. Ну, ми ж пам’ятаємо: жінка звабила чоловіка, коли почала вдягатися.

До всього, «Віллою Деккера» письменник дебютував у новому для себе видавництві, і воно зробило одну з найошатніших книжок на полиці «Винничук».

Роман Андрія Куркова «Самсон і Надія» (Х.: Фоліо, 2021) також не відбігає авторської парадигми: презентація постсовєтської людини. Хіба тут вона позує у зародковому стані: ходить про Київ 1919-го.

Це такий собі привіт Булгакову та Ільфу—Петрову (чи це одне й те ж?). Але з урахуванням «Аристономії» Б.Акуніна. Червоноармійці, які тут вигулькують, — наче зі «Сказання про народного контролера» (2000). А неофіт-детектив Самсон нічим не відрізняється від персонажу тиражованого у всьому світі «Пінгвіна».

Схоже, Курков потроху відходить від прихованої апологетики «руского міра» саме в бік Акуніна, який своєю кількатомовою «Аристономією» неабияк підважив власний міт про симпатичного імперського пса Фандоріна. Авжеж, що більше розмірковуєш про «велич» Росії, то менше лишається ілюзій.

Самсон, до речі, замислюється про природу імперського іконостасу: «Тільки не думаючи наперед можна здійснити геройство». Тобто бездумність — ресурс імперії. Тож, може, справжній герой — не той, що загинув, а хто вижив у двобої, а отже — переміг?

Куркова годиться назвати другим за майстерністю у ретротематиці. Він, на відміну від багатьох молодих адептів жанру, розуміє описуваний час, бо вивчав його. Зокрема, він з колишньою київською топографією на «ти», як Винничук — зі львівською.

Й останнє: навіть прочитавши усього попереднього Куркова, від «Самсона і Надії» відірватися не зміг.

Так само годі відірватися від будь-якого твору Володимира Єшкілєва — чи то в його «масонських» романах, чи в історичних крипто-реконструкціях, а чи в публіцистичних провокаціях. «Патерн» (Х.: Фабула, 2021) — історія із сучасного шоу-бізнесу, кривава і дедуктивна. На споді — Dark web, «темна мережа» з її порнографічними збоченнями. Проте «полунички» тут шукати теж не варто, хіба тільки таке: «Чоловіки цікавили її лише в межах виробничої необхідности... Вона згадала, що треба застогнати. Застогнала».

Роман-провокація. Супроти нашої поблажливости до «сильних миру сього», котрих повсякчас обираємо собі депутатами. Якось серйозна літературознавиця Тамара Гундорова нарікла Єшкілєва носієм «нео­тоталітарних концепцій» («Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн» (К.: Критика, 2005).

Але ж тотальне несприйняття зла — не є «тоталітаризмом», нє?

В одній з попередніх книжок Єшкілєва є фраза-самохарактеристика: «Картинки, продуковані внутрішнім голлівудом». Так, його проза вельми візуалістична. А на звороті обкладинки «Патерна» приміщено інформацію про те, що режисер Тарас Бенюк уже екранізував цей роман і роль чорно-сірого кардинала Бавловського зіграв там сам Єшкілєв.

Перший роман Тамари Горіха Зерня «Доця» (2019) подарував авторці справжню літературну славу. Другий — «Принцип втручання» (К.: Білка, 2021) — засвідчив, що це письменниця не лише однієї книжки.

Цього разу написала класичний детектив типу «міс Марпл», де героїня-розслідувачка тихцем полює за мотивами: «На людей взагалі краще дивитися, а не слухати. Погляди, жести, постава, рухи набагато чесніші за слова, тому що несвідомі». Допомагає їй математика: «Теорія чисел існує незалежно від того, чи вміють люди рахувати».

Математика — її фах, вона викладачка університету. До локації майбутнього вбивства  по­трапляє цілком випадково; локація радше романтична, аніж детективна — у реставрованому замку десь на Черкащині готуються до весілля.

Сім днів підготовки до свята, які водночас є тижнем визрівання злочину. Напруга зростає за трилерною кривою; на п’ятий день занадто цікава викладачка зазнає замаху на життя. Перша думка, коли отямлюється, — тікати світ за очі.

А тоді приходить думка друга: «Деякі вчинки не можна лишати непокараними. Зло нікуди не подінеться, воно зачаїться на якийсь час, а потім завдасть удару з потрійною силою».

Як бачимо, умови розслідування геть не такі комфортні, як у героїні Аґати Кристі. Не та країна, зовсім не та. «Не здивуюся, якщо вона вийде сухою з води. От тільки мені буде краще змінити ім’я, прізвище, країну проживання і по можливості планету», — розмірковує наша персонажка про перспективи розслідування.

Відчутний бонус «Принципу втручання» — авторське почуття гумору, яке, на жаль, не є домінантним у сучасному українському письменстві.

«Час тирана» (К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2021) — заключний роман трилогії Юрія Щербака, який не потребує додаткових рекомендацій. По-перше, після перших двох частин просто кортить дізнатися, які ще карколомні сюжетні тузи має в рукаві автор — і він їх має; ви здивуєтеся його здатності перевершувати власні, здавалося б, ідеальні сюжетні конструкції.

По-друге, пан Щербак — один з найпроникливіших аналітиків-стратегів України (може, взагалі один із двох — на пару з Горбуліним). По-третє, те, що автор називав у першій частині «міражами» («Час смертохристів», 2011), — на жаль, здебільшого справдилося, хоч тоді сприймалося за чисту фантастику.

По-четверте, Щербак фактично заснував новий для вітчизняного письменства жанр — політологічний трилер. Після нападу Росії до цього жанру долучилося чимало літераторів (найталановитіші — Владислав Івченко та Сергій Постоловський), але трилогія «Час» досі лідирує у жанровому перегоні.

І нарешті, по-п’яте: просто відкрийте першу сторінку «Часу тирана», що починається так: «Закрите акціонерне товариство «Україна-Русь» оголошує відкритий всесвітній конкурс на заміщення посади головного менеджера країни (координатора).

Для участі в конкурсі запрошуються чоловіки й жінки різних національностей віком від 35-ти до 55 років з досвідом управління складними системами (транснаціональними компаніями, державами, фінансовими фондами і т. ін.)».

Правда ж, вставляє на позачергове прочитання?

 
* * *
До речі, про позачергове читання. Щойно став відомий консолідований експертний висновок стосовно «Лідерів літа» у жанровій прозі — узявся читати Даниленка. За ним будуть Валетов і Сняданко.

Костянтин РОДИК