За останнє тисячоліття українці мали власну державність 750 років: відповідь Путіну

Коментатори «історичної» путінської статті одностайно вказують на відсутність сенсу розглядати серйозно історичний бік думок кремлівського диктатора.

Дійсно, навряд чи може бути користь від дискусії (особливо заочної) з, наприклад, прихильником теорії пласкої Землі.

Але один момент із потоку свідомості сьогоднішнього найкращого друга російських істориків та фізкультурників заслуговує уваги.

А саме наступні слова: «Стали мифологизировать и переписывать историю...». Це Путін про Україну останніх десятиліть.

Звернути увагу на вказані слова необхідно тому, що й досі в самій Україні нерідко від її громадян можна почути ті самі думки: «в Украінє пєрєпісивают історію».

Та чи є в цьому питанні хоча б крихітка істини?

Не переписана, бо ще навіть не написана

Давайте поглянемо на деякі моменти, дотичні тільки до історії гетьманської столиці — Батурина. В Гетьманському будинку на Цитаделі Батуринської фортеці сучасний відвідувач може побачити копії документів архіву Івана Мазепи, що зберігався в його головній, батуринській, резиденції.

Так от, сотні років вважалося, що коли росіяни в 1708 році знищили Батурин, то і гетьманський архів — його листування — також згорів у полум’ї пожежі.

Але виявилося, що Батуринський архів, нікому не потрібний, пролежав сотні років в одному з петербурзьких архівосховищ і знайшли його там тільки у 2003 році! Сотні аркушів документів, які ніхто з істориків ніколи в очі не бачив!

У тій самій експозиції Гетьманського будинку в Батурині ви можете побачити копію всім відомої «Конституції Пилипа Орлика».

Сотні років було відомо, що Орлик за особистим підписом та з державною печаткою випустив Конституцію свого імені латинською мовою (цей документ зберігається у Національному архіві Швеції та його привезли до України на 30-ту річницю відновлення Незалежності).

І тільки 2008 року виявилося, що існує ще один оригінал (!), але староукраїнською мовою, так само з особистим гетьманським підписом та державною печаткою!

Того року його знайшли українські архівісти в одному з московських архівів. Копію саме цього документа можна тепер побачити в Батурині.

Та що казати, якщо за минулі століття примудрилися загубити навіть сам Батурин! Виявляється, і таке можливо — загубити (в самому прямому сенсі цього слова) одне з найсимволічніших міст в історії країни, її столицю  впродовж багатьох десятиліть.

Після трагічного 1708 року московські царі певний час узагалі забороняли відроджувати Батурин. Коли місто таки почало своє відновлення, то не йшлося про відбудову укріплень.

А коли гетьман Кирило Розумовський відродив Батурин у 1750-ті роки, настали вже зов­сім інші часи (необов’язковим стало ховатись за міцними стінами), і центр оновленого Батурина перемістився в район, де зараз проходить центральна вулиця імені Віктора Ющенка, якою сучасні туристи зазвичай рухаються до Цитаделі.

І тому так вийшло, що за останні два століття просто забули, де ж був історичний центр гетьманського Батурина.

Останні 200 років і історики, й письменники вважали, що той центр був зовсім в іншому місці, а саме там, де розміщувалася заміська резиденція Мазепи — Гончарівка.

Це місце, де перетинаються сучасні траси Київ — Бачівськ (автошлях М 02) та дороги Батурин — Конотоп (автошлях Р 61). І лише у 1995 році обстеження археологами та істориками батуринських пагорбів дозволило встановити, що центр міста розташовувався там, де зараз кожен охочий може ознайомитися з об’єктом заповідника «Гетьманська столиця» — археопарком «Цитадель Батуринської фортеці».

Саме це місце в гетьманські часи було «урядовим кварталом» Козацької держави. Тут, на цитадельному пагорбі, серед іншого було знайдено рештки найбільшого будинку, що слугував гетьманською канцелярією.

Козацька порохівниця із зображенням тризуба, XVIII ст. (копія, оригінал зберігається у Прилуцькому краєзнавчому музеї).

Судіть самі. Архів Мазепи відкрили в 2003-му, оригінал Конституції Орлика — у 2008-му, сам Батурин знайшли тільки пару десятиліть тому. Перелік можна продовжувати до безкінечності!

Так чи є хоча б якийсь сенс у словах «в Украінє пєрєпісивают історію»?! Українські історики, може б, і раді були «переписувати», але «переписувати» просто нічого!

Ну не можна ж серйозно вважати «Історією України» ті дві сторінки, які для нас написав «товариш» Сталін і які тепер повторює «товариш» Путін?!

Насправді ж історія України ще й близько не написана — вона почала писатися тільки-но на наших очах.

Майже півтора століття після Хмельницького існувала абсолютно окрема українська держава

Така ситуація абсолютно зрозуміла. Тоді, коли в XIX столітті зароджувалася «історія» в сучасному сенсі, нам її писали, а в кращому випадку — цензурували, чиновники окупаційної влади.

Загалом не рекомендуємо аж надто покладатися на істориків XIX століття — ми ж медицину тих часів не поспішаємо використовувати, чи не так?

У подальшому традиція писати історію України в Москві збереглася, але вже на тлі перетворення в передових країнах світу історії на справжню науку. Втім на нашій землі продовжували розбудовувати ГУЛАГ.

Навіть після відновлення незалежності Української держави не можна казати про створення можливостей для створення повноцінної історії України.

З одного боку — інерція мислення, а з іншого — бажання похапцем заповнити ту суцільну «білу пляму», яку ми мали замість історії.

Саме так і з’явилися чисельні міфи від «Паризького аеропорту «Орлі» імені Григорія Орлика» до «Золота Полуботка». І лише в останні десятиліття ми підійшли до написання власної історії.

Через вказані обставини не дивно, що українці загубили навіть правдиве уявлення про власні традиції державності. І багато хто святкуватиме 30-річчя «незалежності», а не «відновлення незалежності».
Так, українська державність 1917-1922 років через свою короткочасність багато для кого не виглядає переконливим прикладом.

Так само короткочасним видається досвід державності імені Богдана Хмельницького. Але останнє судження є абсолютно помилковим.

Одним із головних завдань українських істориків сьогодні є донесення правдивої інформації відносно того, що Хмельницький насправді Україну до Росії не приєднував.

Тоді, 1654 року, на Переяславській Раді відбулася абсолютно звична для тих часів річ, коли Українська держава визнала своїм головою (сувереном) особисто Олексія Михайловича Романова, він був же ще й цар московський.

А в ті часи частенько траплялося, що, наприклад, король Швеції ставав ще й королем Польщі, король Данії — ще й королем Норвегії, герцог Австрії — ще й королем Чехії. Нікому ж у голову не прийшло називати це «приєднанням», а тим більше «возз’єднанням».

Тільки набагато пізніше московські пропагандисти пересмикнули факти. Насправді майже півтора століття після Хмельницького існувала абсолютно окрема Українська держава, з усіма атрибутами окремої держави.

Існувала повноцінна митниця між Україною і Росією, постійно спалахували жорсткі торгові війни — не гірші, ніж сучасні газові.

Щоправда, в гетьманські часи головною проблемою у торгівлі двох держав було постачання українського алкоголю до Росії. В Україні завдяки дійсно непоганому клімату частенько траплявся надлишок зерна та продуктів харчування.

Тому, щоб це добро не пропадало, його перетворювали на горілку. В Росії подібне траплялося набагато рідше. До того ж в Україні винокуріння хоча й оподатковувалося, але було завжди вільним.

У Росії ж майже завжди існував «государєв кабак» — державна монополія в цій справі. Так от, українські купці намагалися постачати свою горілку до Росії, але цар цьому опирався.

Процвітала контрабанда. Купців ловили, товари конфісковували, але це не зупиняло. Часто конфісковували весь товар. Але уявіть, наскільки подібна торгівля була вигідною, що українську горілку везли і везли навіть за таких умов!

Гетьман Пилип Орлик у восковому образі в експозиції заповідника «Гетьманська столиця».

Сучасна українська символіка присутня на наших землях упродовж тисячі років

Утім царю іноді доводилося наступати на горло власній пісні. Довгі десятиліття суверенітету царя над Україною єдиним постійним фактором присутності його влади в Україні були декілька військових баз. Навіть їхнє забезпечення тривалий час лежало на плечах прикордонних московських воєвод.

А в їхньому раціоні завжди була горілка — «наркомовські сто грамів» не Сталін придумав, московська армія в цьому питанні має глибокі традиції... Але через брак товару воєводи часто писали у Москву: «Цар-батюшка, дозволь послати до України та купити горілки для твоїх стрільців».

Царю доводилося погоджуватися. Схема виглядала трохи дивною: наприклад, воєвода Сєвська надсилав людей на закупи до України, вивозив товар через кордон, розписував по гарнізонах і завозив назад до Батурина. Хіба можливе подібне в рамках однієї держави? І таких прикладів сотні.

Та достатньо просто звернути увагу на відносини гетьманів із царями. Найперше, що кидається в очі, — це безкінечні заколоти проти гетьманів, інспіровані з Москви та здійснені руками частини нашої еліти (традиційних єрмачуків).

Скажіть, будь ласка, навіщо царю ці заколоти, якщо Україна була частиною Росії? Насправді аж до 1780-х років цар московський був для України приблизно тим, чим є зараз для Канади британська королева.

Щоправда, як добре відомо, цар московський — це не британська королева, тому він і намагався втручатися, але втручатися у справи абсолютно окремої від Росії дер­жави.

В іще давніші часи мав місце тільки один період відсутності в українців власної держави. З кінця XVI століття і до 1648-го на українських землях дійсно панувала польська влада, але всього лишень 50 років!

І Річ Посполита перших років свого існування, й особливо Велике князівство Литовське і Руське (навіть Путін почав використовувати цей історично правдивий термін, щоправда, маючи на увазі замість «руського» — «русского», але про це згодом) були державами українців. Безперечно, те саме можна сказати і про руські князівства та Київську державу.

І нехай ніхто не сумнівається, що українці мають безпосереднє походження від Русі. Неупереджений спостерігач неозброєним оком побачить сотні доказів цього.

Наприклад, сучасна українська символіка присутня на наших землях безперервно всю тисячу років. Навіть на козацьких речах тих часів, коли Батурин був столицею, можна побачити тризуб! У Москві XVIII століття тризуб ви не побачите ніде.

У дійсності 1000 років тому землі Залісся (теперішньої корінної Росії) були не більше, ніж колонією Русі. Туди, на землю різних племен, прийшла влада Рюриковичів, яка принесла з собою руську мову, культуру та певну кількість переселенців з Русі.

За багато століть колишня колонія стала сильнішою за метрополію і почала претендувати на її спадок. Подібне — звична практика в історії. 100 шансів зі 100, що якби між Сполученими Штатами та Англією не було Атлантичного океану, то зараз би американці називали себе справжніми англійцями, а англійців — «малоанглійцями».

Та не всім так щастить, і між нами і Росією, на жаль, немає Атлантичного океану. Тому і працює пропаганда Москви над захопленням спадщини Русі, до якої «русскіє» мають відношення не більше, ніж морська свинка до моря.

І досить уже українцям звертати увагу на відмінність сучасної назви своєї країни від слова «Русь». Як, власне, і на назву країни-окупанта історичної пам’яті. Варто дивитись на суть речей.

Ну що з того, що сучасні румуни називають свою країну Romania (Roma — Рим, латиною)? Хіба стають від цього румуни римлянами?

Тож порахуємо: за останнє тисячоліття українці (вони ж русичі/русини) мали власну державність 750 років.

Так, вплив останньої окупації суттєвий — вона закінчилася всього тридцять років тому. Але правду важко знищити. Докази нашої історії — у нас на очах та під ногами. І ніяка бурхлива фантазія якогось фюрера їх не знищить.

У Батурині в цьому можна переконатись особисто!

Віталій МАМАЛАГА,
старший науковий співробітник Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця»
Батурин