Історія маніпулятора: політтехнологічний довідник

Наприкінці 2019-го Ольга Токарчук виголошувала у Стокгольмі свою нобелівську лекцію.

Головною світовою літпремією її вшановано через три роки по публікації роману «Книги Якова» — коли твір устигли перекласти і англійською, і шведською.

Тоді вона сказала: «Щось, що відбувається, а не розказане, — перестає існувати. Про це добре знають не лише історики, а також (може, й передовсім) всякої масти політики і тирани. Той, хто володіє розповіддю і хто її провадить, — має владу».

Йшлося нобеліантці, звісно, не про свою особисту владу — хоч вона і майстерно володіє/провадить. Проте одного разу зіткнулася з кумедним проявом «своєї влади»: мер Вроцлава, її рідного міста, оголосив триденний безкоштовний проїзд у муніципальному транспорті для кожного, хто має при собі примірник «Книг Якова». Ну, так — це лише потверджує її лекційний висновок: політик-мер просто використав історію землячки у слушний момент, за пару місяців до церемонії у Стокгольмі.

Були й серйозніші трафунки. По виході «Книг Якова» праві польські активісти спробували затаврувати письменницю «бандерівською курвою» та «жидівською попихачкою».

Так, ця реакція справді була визнанням влади її слова. Але опосередкованою, а отже — по-політичному паразитичною. Тобто, спробою абияк використати відоме у Польщі ім’я для своєї прагматики.

Про якесь «бандерівство» у книжці немає й натяку — це історія реального єврейського рабина з месіянськими нахилами з другої половини XVIII століття.

Так, він походив з Бучача на Тернопіллі, й події розгортаються, зокрема, у Рогатині, Чернівцях і Львові. Але водночас — і у болгарському Нікополі, у турецько-грецьких Салоніках і Смірні, у Кракові й Варшаві, ба навіть на Афоні.

Щодо концептуальної проукраїнськости, що для цих поляків є синонімом «бандерівства», — теж нічого.

Ба більше: доба Хмельницького фігурує в романі винятково як «Велика Катастрофа», а непоодинокі її згадки вельми дошкульно дотикають українську масову свідомість: «А погроми Хмельницького? Невже й вони входили в Божі плани?.. Хіба хтось рахував жертв Хмельницького? Цілі села, міста, відрубані шляхетські голови, що перекочувалися по дворах маєтків, єврейки з розпанаханими животами».

На обкладинку авторка винесла такий собі GPS: «Велика подорож через сім кордонів, п’ять мов і три великі релігії, не враховуючи малих, померлими розказана». А далі, в читацькій адресації, серед іншого зазначає: «землякам для роздуму».

Отут, як-то кажуть, собака й порився. «Книги Якова» — це анти-Сенкевич. Для поляків сказати щось криве супроти свого першого Нобелівського лавреата — що для так званих «киян» непоштиво глянути у бік Булгакова.

Жодний нонфікшн тут не помічний. Здавалося б, після яскраво-доказового есею Оксани Забужко говорити про Міхаїла Алєксандровіча з запаморочливими придиханнями стане некомільфо — та де там: усі пси та маленькі собачки «русского міра» кинулися як не кусатися, то гавкати.

Так само було і з Вітольдом Ґомбровичем, якому великополяки оголосили анатему, бо той застерігав від надмірної популяризації Сенкевича: «Чому годуєте поляків печенею з наївних ілюзій?» (Щоденник. — К.: Основи, 1999). Так само тепер сталося і з Ольгою Токарчук.

Але анти-Сенкевич Токарчук — як і анти-Гоголь Шевчука: і там, і там змагання не на рівні «боріс, ти нє прав», а через витворення інакшої мітології.

Але вже базованої на добутому інтелектуалами знанні. Токарчук малює поза-поза-минулостолітні події як такі, що «з багатьох різноманітних книг вичитані».

Це також винесено на обкладинку — і не випадково. Бо насправді назва «Книги Якова» (К.: Темпора, 2020) має наголос на першому слові. Яків не писав власних текстів і мало читав твори інших.

Він був візіонером, але свої прозріння завжди аналізував разом із побратимами-радниками, справжніми книгознавцями. Майже тисячосторінковий роман — не про релігійного дисидента, а про феномен Слова, носієм якого є Книга.

Ті, хто колись читав «Маятник Фуко» Умберто Еко, — спробуйте пригадати фабульний перебіг подій. Не виходить? А він же там вельми динамічний, трилерний навіть.

І таке «забування» є цілком природним, бо запрограмоване самим автором. «Маятник...» пригадується іншим, бо це і є головне: лабіринтом пізнання світу, де «будь-який факт набуває ваги, якщо пов’язати його з іншим фактом... Зв’язки є завжди, варто лишень захотіти знайти їх».

Взагалі усі романи Еко, включно з його найвідомішим екшном «Ім’я троянди», — це детективи про нерозгадану системність світу.

«Книги Якова» — це також не про пригоди заголовного персонажа; його історія — лише популярний камуфляж того, про що насправді йдеться: «Велетенський ланцюг світу, збудований мудро і ретельно, — ще й так, що найменша річ поєднана в ньому з найбільшою».

У крайній збірці Ольги Токарчук «Химерні оповідання» (2018) це сформульовано ще вабливіше: «Усе багатозначно підморгувало всьому». Не треба бути фахівцем, аби побачити: це та сама семіотика Умберто Еко.

Власне, ці ланцюги філософія почала видовжувати чи не від свого народження. Згадаймо діалоги Платона, з якими є чимало спільного у «Книг Якова».

Але літературу ця повінь — «гра в естафету між символами» (У.Еко) — накрила лише у XVII столітті, з настанням епохи бароко. Ренесанс бароко наприкінці минулого століття й усталення нового літературного напрямку, необароко, — окремо-значуща сторінка історії світової літератури, а для нової української — визначальна. Усі нинішні українські письменницькі імена першого ряду — звідти.

І перший серед перших тут є Валерій Шевчук.

Саме із Шевчуком найкоректніше порівнювати творчість Токарчук. Початкові локуси в обидвох однакові: «влада доріг» у Шевчука, «мандрівна задума» у Токарчук.

За бажання на їхні твори можна поглянути, як на дорожні нотатки — принаймні чимало тамтих спостережень могли би украсити будь-який туристичний путівник, як-от у польської письменниці: «Рогатин починається з глиняних мазанок під великим солом’яними стріхами, які, здається, притискають хатинки до землі».

Та об’єктом споглядання є не пам’ятки, а люди. Причому переважно люди, сказати б, «конвеєрного виробництва», типу «какаяразніца», «ці люди — звідусіль і нізвідки. Майбутнє людства... Більшість людей — дурні, і саме через дурість у світі стільки смутку. Це не гріх і не вроджена людська риса, це — хибний погляд на світ, помилкова оцінка того, що бачать очі», — розмірковує один із оповідачів «Книг Якова» і додає книжкове ствердження: «Мовиться у трактаті: «Горе людям, які бачать, та не знають, що саме бачать».

На цьому полі чудес у країні дурнів і працює Яків, топ-маніпулятор: «Кожен день починається оповіддю про Яковові сни».

Ось публічне, для вірян, тлумачення одного: «Володар у цьому сні був ще молодий і в тілі. Пані з Войславиць пестила його, оголила груди і прагнула з ним зблизитися, але Яків боронився, не хотів. Усі погоджуються, що цей сон означає швидке вирішення фінансових проблем».

Схоже, цей реліз готували саме кіт Базиліо та лиска Аліса. Нічого дивного, коли інші навколорелігійні кола «ставляться до нього як до конкурента, як до когось, хто побудував крамницю зі спасінням поруч із їхньою, але виставив кращі ціни».

А далі ланцюжок працює за відомою схемою; вірянка формує «сувеніри» для релігійних туристів: «Шкарпетки — то від болячок стіп і костей. Хустки — від усього... і загортає шкарпетки у клапті чистого льону, перев’язує стрічечкою. Наступного дня вони продадуть ці речі прочанам». 

Або й так: «Ікони він продає хитрим робом: одразу йде до найзаможнішої хати в селі, наче охоплений якимось екстазом, і наполягає, що ікона сама вибрала собі цей дім, ба навіть конкретну стіну у світлиці, ось цю! Як селянин може відмовити іконі?». Звісно, стрьомна діяльність, тож «нерви Якова заспокоюють лише дзбан вина і прекрасна Гітля».

Роздрібна торгівля артефактами — то лише супутній бізнес. Головний — на пропаганді. От як було виграно судовий процес із талмудистами: «Рабини ганебно програють диспут, а все тому, що ніхто не хоче слухати їхніх заплутаних пояснень, коли звинувачення — такі прості та влучні».

Ну чим це не звіт з багатьох сучасних українських політичних процесів? А ось політтехнологічна основа — з розмови керівника і радника: «—Талмуд каже, що потрібна християнська кров, і той, хто вірить у Талмуд, прагне її. —Нічого такого нема у писаннях, — похмуро каже Нахман. —У писаннях є все, — відповідає йому Яків».

Романний Яків дуже нагадує Сталіна, «коріфея всіх наук», віртуоза брудного «мистецтва можливого». Він так само намагається заштовхати своїх вірян до раю носаками. І так само вірить у доленосність свого наміру.

«Поступово в тих наших розмовах народжувався образ днів, які мали настати з нашою поміччю».

Візія отака: «Всі закони будуть скасовані. Зникне поділ на кошерне і некошерне, на святе і прокляте, ніч і день зіллються воєдино, неможливо буде відрізнити жінку від чоловіка. Літери в Торі поміняються місцями так, що постане нова Тора, і все в ній буде навиворіт. Тіла людські стануть легкими, як дух... Замість тілесного розмноження буде єднання святих імен».

Це ж футуристичний конспект «Короткого курсу ВКП(б)», чи не так? Про роль євреїв у «російській революції»? Звісно, Яків — принаймні в романі Токарчук — фігура майже трагічна. Але ж те саме — і в долях Лєніна—Троцького—Сталіна—Гітлера, ні? Та особисті трагедії не звільняють від Нюрнбергів.

Як благословляв першу на східноєвропейських теренах енциклопедію «Нові Атени» (реальний факт) її укладач, польський ксьондз, один із персонажів роману: «Мудрим для Нагадування, ідіотам для Науки, політикам для Практики, меланхолікам для розваги зладжена».

Можливо, епіцентровою тезою «Книг Якова» є така: «Ось якою могутньою є сила слова: там, де його нема, зникає світ... Якщо хочеш когось звести зі світу, то чинити це варто не мечем чи вогнем. Досить просто про нього мовчати, не називати на ім’я».

Ми це добре засвоїли зі совєтських часів, а зараз спостерігаємо у сучасні критиці: про Токарчук пишуть багато, але при цьому про Шевчука — анічичирк. Більшість — від невігластва, обізнана меншість — від ганебної корпоративности.

Та навіть нашвидкуруч спеченому кандидатові філологічних наук мало би бути відомо, що Шевчук — це так само про маніпуляторів, що їх подибуємо на власному дао. Більше за те — у схожій, майже аналогічній стилістиці.

«Книги Якова» не є винятком у творчості Ольги Токарчук. Вони є вивершенням. Починаючи від першого свого вибухового роману «Правік та інші часи» (1996), вона послідовно демістифікує поняття «народ»: «Часом гадаю, що вони там усі п’яні — такі неповороткі й повільні. Пожвавлюються лише тоді, коли діється щось погане». Те саме робить Шевчук.

Ще одна спільна тема — відчайдушна спроба вирватися за межі «здорового ґлузду» провінції: «Ізидор з року в рік все більше усвідомлював, що він ніколи не виїде з Правіку».

У Шевчука це так: «Господи, як їй часом хочеться вирватися! Із цієї вісімки, із себе, із кімнати, двору» («Свято неділі»). «Правік...» — сага, кінець котрої западає в Шевчука з його споглядальністю. Життя мушлі: потрапляння інорідного тіла, дозрівання перлини, виривання її, повільне закривання-вмирання.

Зрештою, амбіції Токарчук і Шевчука схожі креативною зухвалістю. Природною для справжніх творців. У повище згаданій збірці польської письменниці «Химерні оповідання» читаємо: «І марилося мені в гарячці, що як Данте свою «Divina Commedia», так і я міг би написати великий твір про кола».

Спробувала у «Правіку...», здійснила у «Книгах Якова». Подібні одкровення неважко віднайти і у Шевчука.

Умберто Еко та Валерій Шевчук починали водночас. «Ім’я троянди» вийшло в Італії 1980-го, «Маятник Фуко» — 1988-го. Саме у цей часовий проміжок вийшли найзначущіші романи Шевчука — «Дім на горі», «На полі смиренному» та «Три листки за вікном».

А могли вийти й раніше, аби не повна цензурна заборона попереднього десятиліття. Тож ієрархію першопрохідництва варто вибудовувати так: Шевчук—Еко—Токарчук.

Чи є у цьому розкладі Ольга Токарчук оригінально-яскравою письменницею? Безперечно. Чи варта вона Нобелівської премії? Безсумнівно. Але питання в іншому: чому Нобель у Токарчук, а не у Шевчука?

Так, поляки мають найвагоміший голос у Євросоюзі серед усіх «нових» членів та ще й у бекґраунді — одинадцятьох нобелівських лавреатів. Тож питайте у всіх шести наших президентів: проблема Україна у світі — їхній єдиний функціонал.

Костянтин РОДИК