Звенигород реальний і віртуальний: чим заманює туристів старше за Львів княже місто

Однією зi значущих для всієї України подій цього літа стала презентація-відкриття на Львівщині історико-культурного заповідника «Древній Звенигород».

Бо це не просто поновлена музейна локація за 25 км від Львова, яка за допомогою сучасних технологій відтвореної реальності дає можливість кожному побачити палаци і церкви ХІ-ХІІ століття.

Це візуалізоване утвердження української давньої історії, підтверджене понад 150-літніми дослідженнями, які відтепер мають реальніші перспективи бути продовженими.

Ще у 1086 році — коли українська прадержава Київська Русь після піку розквіту почала переживати початок поділу земель — з’явилася перша літописна згадка про місто з гучною і красивою назвою Звенигород. Володарювати в ньому став правнук Ярослава Мудрого — Володар.

Минуле і сучасні технології

Від Львова до Звенигорода — пів години їзди, якщо вас не затримали автокорки в обласному центрі.

Власне, цю дорогу долає багато хто з місцевих трохи не щодня у неепідемічний період, оскільки працюють у великому місті і навіть возять туди на навчання дітей (від цього наповненість сільської школи менша).

Найперше, що зустрічає у раніше княжому місті, — казковий небокрай, де вже проглядаються підвищення Прикарпаття, та свіже повітря.

Як візитівка — монумент на честь 900-ліття Звенигорода з аркою з трьома дзвонами, що символізують раніше сусідні галицькі князівства, і чотирма окремими персонажами, якщо не рахувати дитяти: літописця, воїна, матері-берегині та хлібороба.

На площі перед ними, ближче до музею — Шевченко на постаменті. Неозброєним оком видно, що пропорції скульптури та її основи резонують, утім усе стає на свої місця, коли розумієш, що там раніше стояв вождь пролетаріату.

Двоповерхове приміщення музею з віконними вітражами — добротне, ще із запахом свіжого ремонту. Воно теж із часів «до 900-ліття Звенигорода». Зводили його за рахунок місцевого колгоспу-мільйонера, який зайняв землі колись княжого міста.

Занепад радянського колективного господарювання, по суті, призупинив активну руйнацію історичного рельєфу, «законсервувавши» ще донедавна у тому часі і музей, який нагадував iще кілька років тому типовий сільський, із нагромадженням «усього і багато» у вітринах ще кінця ХХ століття.

Три роки тому, в 2018-му, у Звенигороді Пустомитівського району стартував проєкт облаштування першого в Україні історико-культурного парку на території пам’ятки археології.

Проєкт переміг у конкурсі ініціатив регіонального розвитку Мінрегіонбуду, і на його реалізацію в рамках секторальної бюджетної підтримки ЄС виділили майже 12 млн грн.

Ініціатором і замовником проєкту став департамент архітектури та розвитку містобудування Львівської обласної державної адміністрації. Згодом ще було два гранти Українського культурного фонду.

Спершу хотіли мати статус національного заповідника, утім поступово зрозуміли, що опіка облради буде надійнішою. Її депутати 18 червня 2020-го проголосували за виділення грошей на діяльність «Древнього Звенигорода».

Зареєструвати заповідник вдалося минулоріч 2 жовтня. Утім ще донині повністю не вирішені земельні питання. Зокрема, трохи не три місяці не може підписати одне з погоджень Міністерство культури та інформаційної політики. Через усі такі перипетії й відкрили перший туристичний сезон лише на початку цьогорічного серпня.

Керівниця заповідника Наталія Войцещук.

«Для нас дуже важливим є те, що відвідувачі древню столицю можуть бачити через сучасні технології, а не через відбудову споруд. Бо нові археологічні знахідки можуть через деякий час скоригувати попередні уявлення про давні часи. Саме тому жодних будівельних робіт у розумінні заливання бетону та мурування з цегли не плануємо. Лише відтворення у VR помешкань, храмів і оборонних споруд та музейна експозиція знайдених артефактів», — пояснює кандидат історичних наук архітектор проєкту створення історико-культурного парку «Древній Звенигород» Василь Петрик.

За приклад для команди — Польща, яка останні чверть століття активно й ефективно створює музеї, залучаючи кошти Євросоюзу, каже керівниця історико-культурного заповідника «Древній Звенигород» Наталія Войцещук.

Вона називає польські локації «Підземний Краків», «Фабрику емалі Шиндлера», Музей ІІ Світової війни й інші. Можна жодного слова не розуміти у цих музеях — утім емоції там переповнюють кожного. «Я вважаю, що ми маємо дати людям емоцію», — каже пані Наталя, яка не раз стажувалася за кордоном.

Навіть будучи дорослим, захоплюєшся у VR-окулярах 12 локаціями Звенигорода першої половини XII століття: чотирма — з інтер’єрамии церков і палаців та вісьмома — вулиць, площ та панорам давнього міста, де літають метелики та живуть домашні тварини.

Наталія Войцещук підкреслює, що всі об’єкти відтворені з історичною достовірністю. Уявити княже місто Звенигород, яке стояло на роздоріжжі торгових шляхів і було впливовим економічним і політичним центром у другій половині ХІ — першій половині ХІІ століть допомагають у залі музею тих часів справжні шкіряні черевики і жіночі прикраси, посуд.

Наш Пастернак й унікальні берестяні грамоти

Історія археологічних досліджень Звенигорода сягає понад 150 років. Активував її, зокрема, і Михайло Грушевський, пишучи про Галицько-Волинські землі.

Значущі розкопки древнього літописного міста почав ще у 1930-х Ярослав Пастернак, чиєю найвизначнішою археологічною знахідкою вважається Успенський собор княжого Галича на Львівщині, де віднайшов саркофаг засновника храму князя Ярослава Осмомисла. Інтуїція науковця не підводила і в Звенигороді.

Але на це прізвище у радянські часи було накладено суворе табу, бо ж Ярослав Пастернак служив в Українській галицькій армії; проходив археологічні студії у Карловому університеті у Празі, за розкоп­ки там йому присвоїли звання почесного громадянина.

Коли, всупереч привабливим пропозиціям, повернувся у Львів — став членом Наукового товариства Шевченка й очолював його музей.

Проукраїнська позиція змусила науковця у 1944 році емігрувати: спочатку читав лекції в Українському Вільному університеті у Мюнхені, а також у Боннському; через п’ять років перебрався у Торонто в Канаду, де продовжував осмислювати українську археологію, якою активно займався на розкопках у 1934-1941 роках. Совєти не могли дозволити згадувати археолога — автора наукового дослідження «Пояснення Тризуба — герба Великого Київського князя Володимира Великого».

У Звенигороді відновили розкопки тільки у 1950-х роках. Справді унікальні знахідки траплялися вже у наступних етапах. У 1980-х Ігор Свєшніков знайшов давнє передмістя з дерев’яною вулицею.

Відкопали перші в Україні берестяні грамоти, які є найдавнішими документами Державного архівного фонду. Один із цих давніх документів — лист-претензія вдови купця Говена з Перемишля до колишнього чоловікового партнера зі Звенигорода з вимогою повернути борг.

Також тоді розкопали фрагменти семиструнних гусел першої третини ХІІ століття, єдині такі в Україні. І це теж ще одна унікальна знахідка у Звенигороді, територія якого загалом досліджена лише відсотків на 10. Але навіть така невелика частка дає підстави науковцям прогнозувати, що земля там приховує ще немало цінних відкриттів.

Конкуренція зі Львовом

Звенигород — один із трьох найдавніших міст Галицької Русі. В ХІ столітті брати Ростиславичі — правнуки Ярослава Мудрого — розпочали боротьбу за спадщину і здобули право на удільні князівства. Старший Рюрик посів у давньому Перемишлі, молодший Василько розбудовував давнiй Теребовель, а середній Володар — заклав новий град Звенигород (це на їхню честь три дзвони в монументі до 900-ліття останнього).

Власне літописний запис 1086 року — про першу відому битву на цих теренах. Із Волині сюди в листопаді прийшов князь Ярополк Ізяславич покарати бунтівних племінників. Утім програв. Його, пораненого, коли повертався додому, вбив підісланий найманець.

Найбільшого розквіту місто досягло за наступника Володара — князя Володимирка, ставши столицею Звенигородського князівства. Тоді звели новий княжий двір — уже білокам’яний, із вапняку, і це перша така споруда на території Західної України.

Дослідник Василь Петрик зауважує: «Дерево було будівельним матеріалом для всієї Європи. Якщо хтось думає, що в той час десь у Європі все будували з каменю, а ми тут були відсталі, то поїдьте в Щецин, у північну Німеччину, подивіться тогочасні археологічні знахідки — і побачите ті самі будинки, мощені вулиці, ту саму кераміку, ті самі прикраси. Це був європейський життєвий простір, який населяли люди, близькі за культурою та цивілізацією. Тут і вигрібні ями були, і річку чистили, щоб не була брудна й не заростала».

Додає, що використовували залізо, яке привозили з Волині. А заможними тоді галицькі міста робили поклади солі. Вона коштувала дорого, бо була єдиним консервантом, завдяки якому можна було зберегти м’ясо для військових походів. Сіль продавали, зокрема, в Київ — і добре на тому заробляли.

Наприкінці минулого року на місці розкопок у Звенигороді виявили руїни будівлі ХІІ століття. Знайшли чимало кераміки, тарілок, рештки озброєння. Однією з найцінніших знахідок став давній оборонний вал з дерев’яними конструкціями.

Щоправда, 21 грудня тоді було й велике розчарування: коли виявили, що по-варварськи пошкодили місце розкопу «чорні археологи» (136 квадратних метрів, понад 2 метри у глибину).

«Ми виявили наконечники стріл, шпору, зокрема останки чоловіка, ймовірно, оборонця міста, який стояв на валу й обороняв Звенигород від монголо-татарів 1241 року. Знайдені тут були підвісні печатки, фрагменти лампадок і, звичайно, найбільше посуду, адже лише в Звенигороді трапляється своєрідний тип мисок із заглибленим дном, які слугували одночасно і як накривка. У науковому обігу є такий термін, як миски звенигородського типу», — каже докторка історичних наук Віра Гупало, яка очолювала експедицію, старша наукова співробітниця відділу археології Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича НАНУ, чия монографія стала основою для створення історико-культурного заповідника.

Звенигород  — майже на 200 років старшиий за Львів — існував до 1241 року, допоки його вщент не спалили монголо-татари. Власне, заснуванння міста Лева (перша згадка про Лемберг датується 1256 роком, будувався з 1231—1335 рр.) стало однією з причин того, що колишній впливовий торгово-економічний центр уже не набув колишнього значення.

Конкурувати тепер за туристів зі Львовом Звенигород хоче, дооблаштувавши за 2-3 роки сучасний простір на своїх 30 га: з велодоріжками, новим креативним простором у вигляді великого перевернутого човна та просто неба великою шаховою дошкою з фігурами, автостоянкою. Планують оновити каскад ставків, зроблять невеликий водоспад. Усе це з дотриманням основного — зберігаючи унікальну пам’ятку археології.