Очищення — себе чи нас? Рецензія на роман «Юпак» Сергія Сергійовича (Saigon)

Нове літературне ім’я: Сергій Сергійович (Saigon). Роман «Юпак» (К.: Білка, 2020) затримається в історії нового українського письменства бодай тим, що це єдиний за останнє десятиліття твір, де село є не антуражем, а головним «персонажем».

Колись мейнстрімна тема вітчизняної літератури — сільська проблематика — практично зникла у 1990—2000 роки.

Аж поки не з’явився роман «Село не люди» (2007), який зробив її авторку, Люко Дашвар, суперпопулярною. Там немає жодної традиційної ідеалізації-замилування-побивання, натомість жорсткі віддзеркалення дають змогу збагнути причини й імовірні наслідки наявної деґрадації.

Кіно виявилося спритнішим у поверненні до теми села, що її, з огляду на ментальність нації, можна вважати для нас «вічною».

Вийшли яскраві стрічки у різній стилістиці: «Останній москаль» (класичний ситком), «Спіймати Кайдаша» (неотрадиціоналізм), «Припутні» (новий абсурд). Але в літературі другим після Дашвар є Сайгон.

Коли стикаєшся з новим явищем, завжди виникає запитання: на що це схоже? Сергій Сергійович, за великим рахунком, схожий на Еміра Кустуріцу: свято підсвідомої самодостатности. Архетипи, які є твоїми друзями-сусідами. Природно вписана у злободенну реальність позачасовість.

Ось опис однієї мізансцени у Сайгона, адекватної багатьом стендапам Кустуріци: «Цей рев завжди супроводжувався вереском якоїсь дівчинки і п’яними вигуками пацанів, що впереміш із запахами курятини й музоном з кафе створювало невимовну атмосферу середньовічного свята».

Це про сільську дискотеку — «тут можна було й потанцювати. Неймовірно, але траплялись люди, які ходили на дискотеку саме для цього».

Назва роману — вищою мірою символічна. «Юпак» — це поганяло мотоциклу «ІЖ-Юпітер». Ті, хто його мав, автоматично входили до молодіжної еліти села. Сам спостерігав цей феномен зблизька і довго: по закінченні університету понад десять років працював у селі, що практично межує з локацією Сайгона.

Юпак — це щось на кшталт «аризонської мрії» Кустуріци. Сергій Сергійович постарався: надав чи не містичної ваги гуркотливому залізяччю, що переходить з рук у руки (через перепродаж, крадіжку, ДТП), впливаючи на долю кожного нового власника.

До речі, таке талановите вписування «бездушного» предмета в історію душ — річ рідкісна і вже сама собою свідчить про письменницькі потенції автора.

Молодіжний побут сьогоднішнього українського села — річ архетипна (знову-таки: живучи останні понад десять років у селі, спостерігаю це впритул). Коли Сайгон пише, що «добробут родин у стосунках між сільською молоддю завжди означав чимало», — він мимохіть відсилає нас до культурологічного досвіду Монтеккі—Капулетті.

В сюжетному центрі «Юпаку» — ті самі Ромео і Джульєтта. Хіба що спілкуються вони дещо відмінною від шекспірівської мовою: «Ти мене хоть любила чи язиком тіки п...діла?». Утім, хтозна, як насправді розмовляли давньоіталійські підлітки.

Обсценної лексики у Сергія Сергійовича в «Юпаку» набагато менше, ніж у попередній його книжці «з війни». Та й там — менше, ніж у Подерв’янського (це не докір пану Лесю, а проста кількісна констатація).

Річ у тому, що саме так тут і говорять. І в літератури є два шляхи передання: той, що практикує Сергій Жадан — перекладацький, в суті справи (знімаю перед ним капелюха за майстерність цього), і пряме озвучення Подерв’янського—Сайгона — теж цілком при­йняте бодай тому, що нинішнє божество масового сприйняття має наймення «на реальних подіях».

Та повернімося до тої контраверсійної цитати Сайгонового Ромео: вона була наслідком класичного непорозуміння між чоловіком і жінкою, майже неуникного в юнацькому віці. Як і шекспірівські прототипи, юні сільські коханці опиняються в драматургічній ситуації, коли не мають зв’язку один з одним і малюють собі в голову неадекватні картинки уявної поведінки партнера.

Перед отою не надто естетичною реакцією хлопця чуємо внутрішню реакцію юнки: «Кинутись на шию заважала образа. За те, що вона, як ідіотка, стрибала через тини. За те, що принижувалась і бігала стукати у вікна. За те, що він не виказав підтримки того єдиного разу, коли вона її потребувала. За те, що він не мужик».

Ну, так — це жіночий ресентимент, як у «Фелікс Австрія» Софії Андрухович. Сергій Сергійович також удатний до влучних інтонаційних акцентів.

Стверджуючи професійність письма, не обійти письменницької спостережливости. Як-от у цій фразі: «Сплюнув на землю Сірьога, мимохідь контролюючи очима чистоту кросівок». Так, подібний ракурс — ознака, сказати б, анекдотичного світосприйняття. Та анекдот — річ серйозна. Як казав, здається, Ларошфуко, — це божий талан творити щось із нічого.

«Юпак» значною мірою — лавсторі. Не лише міжстатева, а й — до двору, села, району; малої батьківщини себто. У випадку головного персонажу — і вище.

Наприкінці серед майбутніх резюме головних дієвців роману, зокрема, й таке: «Сірьога — дорослішав і працював на різних роботах, отримав вищу освіту, одружився, розлучився, знову одружився і знову розлучився. У 2014 році добровольцем пішов на фронт, потім підписав контракт, відкатав сім ротацій і після офіцерських курсів став спочатку командиром мотопіхотного взводу, а потім і роти».

Такий собі сиквел, що насправді є приквелом — адже це про книжку Сайгона, яка вийшла двома роками раніше: «Грязь [*khaki]» (К.: Білка, 2018).

Редакторка Ната Кузнєцова написала до неї анотацію, яку варто навести, попри зневагу до цього pr-інструменту, — це виняток: «Про цю людину я знаю рівно нічого. Не так. Знаю ім’я та позивний. Знаю, що описані події реальні і автор текстів брав у них участь. Знаю, що в одному з виїздів він прикривав спину мого мужчини. Того дня нічого не відбулося. Принаймні такого, про що варто згадувати. Знаю, що через якусь свою особисту причину людина не п’є алкоголь та жити не може без кави. Ще знаю, що його тексти такі, ніби хтось розумний, злий і сильний укарбував їх у душу назовсім».

Хоч «Грязь» з’явилася, ніби як спогади ветерана, вона вже була літературою, як, приміром, і «Сліди на дорозі» Валерія Маркуса (Ананьєва). Або, коли хочете, — як «На західному фронті без змін».

Неспроможність нонфікшну адекватно віддзеркалити війну збагнув іще Ернст Юнґер. Шість разів перевидав, істотно правлячи, свої щоденники, — і довів їх, зрештою, до статусу роману («В сталевих грозах», 1920).

Для ветерана-Ремарка то був узірець розуміння Війни — не мемуарний реалізм жахів, а, власне, роман виховання. Тож, коли той же Маркус не втомлюється повторювати, що його «Сліди...» — не про війну (тобто, не нонфікшн) — він цілком правий.

Усе це — про «ясне усвідомлення Тут і Тепер», як літературознавці означують сьогодні суть Юнґерового шедевру (Німецькомовні письменники. — Тернопіль: Богдан, 2008).

Персонаж «Сайгон» у «Грязі», до речі, дуже нагадує лейтенанта-добровольця-альтер еґо Юнґера: «Вожак здичавілої, але вдатної зграї», котрий не зважає, прикурюючи, на такі дрібниці, як «тричі ударною хвилею гасило сірник» (В сталевих грозах. — Чернівці: Книги-ХХІ, 2014). Подібні характеристики відчитуємо у більшості мемуарів — вони можуть не подобатися тим, хто звик бачити військо на ювілейних парадах. Але рятуватимуть нас саме вони — «грязь кольору хакі».

Сайгон, Маркус, Вербич — справді не «про війну», а про причини, що завели у задзеркалля. І чому там багатьом сподобалося. Nosce ne ipsum кожного персонального Еґо. Оповідач «Грязі» пробує пояснити сторонньому: «У «Сталкер» грали? Ото така сама х...рня. Можна сміливо знімати постапокаліптичні фільми... Та для нас то були не фільми — ми жили в такому світі... На війні було весело, та прийдеться заплатити пам’яттю — ти будеш згадувати все». «Згадати все» — це трагедійний жанр, навіть для Шварцнеґґера, пам’ятаєте однойменний фільм?

Сайгона-оповідача це катує так: «— Та ти, Сірьога, сука ще та, оказуеться. Це Сайгон звернувся до посланого на...уй зі свідомости Сірьоги. Він залишив воєнному Сайгону розум, але забрав із собою усе мирне життя, включно з 8 роками шлюбу... Але це була перемога Сайгона над Сірьогою. Війна в голові перемогла мир і за військовою звичкою спалила за собою мости... Нічого з того, що було «до», за винятком декількох справжніх друзів, зараз у мене немає. Я живу і знаю, що лишився винен. Винен пацанам на фронті і винен тим, хто підтримує ділом, а не в телевізорі чи фейсбуці».

В «Юпаку» є фраза: «Може, він і далі грає за правилами у гру, яка вже закінчилася?». Хоч як прикро усвідомлювати, але ця «гра» — Війна — для багатьох українських громадян таки «закінчилася»: паті, івенти, тревелінг, резюме, кастінги.

А нумо уявімо, що на межі з Росією немає нікого, хто би чув навіть крізь сон: «Ось собака чеше задньою лапою блох, і ціпок дзвенить.. Оно там їжак нюхає якусь палицю, сопить і повзе далі... А ось хтось праворуч злякав цвіркуна, і він замовкнув.... Я відкрив очі і подивився праворуч, там травою акуратно йшов кіт».

Не буде сайгонів-солдатів, месиджує нам Сайгон-письменник, — не буде у вас затишної кави на терасі; не буде ані кави, ні тераси. Не буде нічого. Хіба стійло. Memento mori — казали кращі римляни гіршим. Але це не врятувало усіх від зґвалтування гунами. Коли вже римляни для нас не авторитет, то бодай дослухаймося Сайгона?

У книжці «Юпак» текст позначений як такий, що написаний у Парижі. Перша реакція була така: як може хлопець із Дніпропетровщини щось писати, потрапивши «ТУДИ»?! Друга: напевне, косить під гемінґвеїв-іже з ним?

Третя: та вони ж також тікали зі своїх оклахом чи навіть нью-йорків від нерозуміння земляків... І четверта: «Юпак» — це від початку був не так навіть літературний текст, як порахунок з минулим. А його, як знати, краще зводити на еміграції.

Звів-очистився — хтозна? Але ми маємо справжній роман.

Костянтин РОДИК