Від «людей у кожухах» до геніїв: які українці покинули Батьківщину багато років тому і чому зважилися на це

Якщо йти від станції метро «Арсенальна» вулицею Московською, за кілька кварталів, забудованих переважно сучасними спорудами, несподівано з зелені дерев вирине старовинний двоповерховий особняк з масивними колонами.

Цей красень заслуговує не тільки на те, щоб з цікавістю розглядати його знадвору. Варто зайти всередину: саме тут розташовано Музей української діаспори, що розповідає про українців, які свого часу з різних причин покинули Батьківщину. Проте не перестали бути українцями, адже в своєму серці ніколи не втрачали зв’язок із рідною землею...

Україна поза Україною

«Наш заклад діє з 1999 року, — розповідає директорка Музею української діаспори Оксана Підсуха. — Його фундамент заклали українці світу, які після відновлення незалежності України почали налагоджувати зв’язки з батьківщиною та дарувати рідній країні мистецькі колекції та історичні артефакти. Від початку заклад називався Музеєм культурної спадщини.

                                  Директорка Музею української діаспори Оксана Підсуха.

Ця надто загальна назва аж ніяк не відображала концепції музею. Тож одним із моїх перших кроків як очільниці закладу стало формування чіткої стратегії музею, важливою складовою якої стало перейменування. З 2015 року ми називаємося Музеєм української діаспори і докладаємо великих зусиль, аби бути гідними «амбасадорами» світових українців на їхній історичній батьківщині.

Україна поза Україною — це величезний світ. Кожен третій українець нині проживає поза межами держави. Історія діаспори — це історія боротьби за незалежність та національну ідентичність, це історія втрат і фантастичних здобутків, це потужна мережа політичних, громадських, культурних інституцій, які діяли і продовжують діяти у різних країнах, це тисячі талановитих особистостей, відомих в усьо­му світі. На жаль, в Україні про це майже не знають».

Цьогоріч у музеї було започатковано нову постійну експозицію, яка відкриває Україні історію української еміграції у різних аспектах. Вона розповідає про діаспору як явище, про те, хто і чому їхав у «світ широкий» та чого досяг там, на далекій чужині.

У пошуках кращого життя і волі

Історія українських емігрантів починається в другій половині XIX століття. У пошуках кращого життя за океан потягнулися десятки тисяч українських родин.

«Їхали по омріяну землю, — каже провідний науковий співробітник музею Назар Розлуцький. — Аргентина, Канада, Штати мали багато вільної землі, яку треба було обробляти. Тому агітували до переселення людей зі Старого Світу. І якщо в Україні галицька родина початку XX ст. у середньому мала земельний наділ від 2 до 5 гектарів (для родини з кількох ротів це було якраз щоб не вмерти з голоду), то в Канаді, наприклад, їм обіцяли 65 гектарів! Звичайно, люди, які тут ледве зводили кінці з кінцями, спокушалися і їхали за океан».

Вирушаючи на чужину, вони спродували все, що не могли забрати із собою — хати, худобу. Водночас намагалися взяти з собою якомога більше речей, які могли згодитися на новому місці.

Одягали на себе всього побільше. І вже за океаном сходили на берег у чудернацькому вигляді — навіть улітку були вбрані в кожухи та три-чотири шари одягу. За кордоном їх так і називали «люди в кожухах».

Працьовиті українці в чужих краях швидко досягали успіху. Із розрізнених осередків гуртувалися у великі громади, створювали власні економічні, культурні, просвітницькі, релігійні організації.

«Ось тут на нашому стенді можна побачити документ — кольорову членську грамоту одного з таких братств. Якихось сорок років пройшло, а українці зі злиденних заробітчан перетворилися на заможну громаду, яка може дозволити собі таку грамоту, мати облігації тощо, — продовжує Назар Розлуцький. — А ось книжки, які видавали громади за власний кошт українською мовою».

Разом з українцями на нових землях з’являлися й наші назви: хутори Олеськів і Сірко, поселення Новий Київ, Теребовля тощо... На сьогодні лише в США є 12 (!) населених пунктів із назвою «Одеса».

А от друга хвиля еміграції, яка розпочалася після Першої світової війни і тривала до Другої світової, вже суттєво відрізнялася за складом переселенців. Її пік припав на 1919-20 роки, коли внаслідок революційних подій сотні тисяч успішних і освічених людей рушили за кордон.

Це був цвіт нації — культурна еліта, банкіри, купці, підприємці, священники, лікарі, вчителі, тобто переважно ті, кого змусили виїхали обставини. Люди вже не про краще життя думали, а про банальний порятунок від більшовицького свавілля.

Саме в той період Україну покинули авіатор Ігор Сікорський, родина гетьмана Павла Скоропадського, хореограф Василь Авраменко, диригент Олександр Кошиць, танцюрист Серж Лифар, художники Давид Бурлюк і Микола Кричевський та інші видатні постаті української історії й культури.

Під час третьої хвилі еміграції, яка тривала впродовж 1939-45 років, Україну залишали переважно біженці — як від нацистського режиму, так і від радянського. Серед них були як представники інтелігенції, так і прості люди. За плечима тих і інших були колективізація, розкуркулення, голодомори, репресії, табори і страх повернутися туди, де панує людиноненависницька влада.

Більшість українців у повоєнні часи жили у так званих Ді-Пі- таборах. Саме тут вони завоювали перші олімпійські медалі, взявши участь в Олімпіаді поневолених народів, нагадує Назар Розлуцький, саме тут відродився пластовий рух, який згодом поширився на багато країн.

Хоча в Ді-Пі-таборах жили люди різних національностей, українці й тут залишалися українцями: створювали свої організації, школи, університети, оркестри і хори, видавали українські книжки.

Музей розташовано за адресою: вул. Московська, 40-Б. Це хвилин десять пішки від ст. м. «Арсенальна» або «Печерська».

Козаки з Нью-Йорка

У цей період, 1944 року, Україну залишає й Орися Гунчак з Тернопільщини, мати майбутнього героя російсько-української війни Маркіяна Паславського.

Він народився і виріс уже далеко від України — в Нью-Йорку. Але отримав потужне патріотичне виховання і мрію колись побувати на батьківщині своїх предків. Ця мрія здійснилася після відновлення української незалежності.

І Маркіян Паславський, випускник найпрестижнішої американської військової академії у Вест-Пойнт, який після виходу у відставку здобув ще одну освіту (займався фінансовими інвестиціями), поїхав до України, де налагодив власний бізнес. Активний учасник двох Майданів.

«Одне з найвідоміших фото Паславського зроблене 20 лютого на вулиці Інститутській, думаю, зайве нагадувати, що це був за день і місце, — зазначає пан Назар. — З початком війни він записався добровольцем до батальйону «Донбас», узявши собі позивний «Франко» (на честь Івана Франка)». 55-річний Маркіян Паславський загинув 19 серпня 2014 року під час визволення Іловайська. Останній спочинок знайшов у землі своїх предків — похований на Аскольдовій могилі в Києві.

               Маркіян Паславський пішов добровольцем на фронт і загинув за Україну. 

«От, здавалося б, навіщо це йому? Успішна, забезпечена людина, яка виросла й реалізувалася за межами України, — каже пан Назар. — Але ця історія водночас і дуже показова. Бо українська діаспора — це не є щось далеке, це такі ж українці, які люблять свою історичну батьківщину, допомагають нам і є частиною нас».

В експозиції музею представлено випускний однострій Марка Паславського, який родина разом з архівом сина передала музею.

«Це один із двох оригінальних мундирів академії у Вест-Пойнт, які є в Україні. Другий — у Львові, в музеї війсьвої академії іменії Сагайдачного, але туди нема вільного доступу. А в нас раритет можуть побачити всі охочі», — додає мій співрозмовник.

                              Провідний науковий співробітник музею Назар Розлуцький.

Ще один унікальний експонат музею — це грудка української землі, яка, промандрувавши світами десятки років, знову повернулася додому. Невідомо точно, хто і коли вивіз її з України, але в 1947 році її подарували Андрію Мельнику, очільнику ОУН. Подарунок було зроблено в дерев’яній різьбленій скриньці, на якій є напис «Еттлінген, 13.XII.47. В день Ангела від друзів».

Після смерті Мельника вона залишилася в спадок наступному очільнику ОУН Олегу Штуль-Ждановичу, а від нього перейшла до Миколи Плав’юка.

               Грудка землі, яка, об’їздивши багато країн і континентів, повернулася додому.

«У 1992 році Плав’юк, який до того ж був президентом УНР в екзилі, передаючи свої символічні повноваження Леоніду Кравчуку як офіційному лідеру України, привіз цей раритет до Києва. А згодом Олександр Кучерук, директор Музею історії революції 1917—1921 рр., передав цей скарб нам», — каже пан Назар.

«Ми надзвичайно вдячні всім нашим доброчинцям, родинам українських емігрантів, які продовжують наповнювати нашу колекцію, дарують безцінні архіви, — зазначає Оксана Підсуха.

— Зараз у нас триває виставка української та американської художниці Катерини Кричевської-Росандіч, представниці славетної мистецької династії. 2 вересня пані Катерині виповниться 95 років. У 2015-му я мала щастя побувати в неї вдома й отримати в дар архіви родини і цінні мистецькі твори. Вона й зараз використовує будь-яку можливість, аби передати в Україну якісь реліквії. Це яскравий приклад невтомного служіння своїй Батьківщині і віри в нас.

                              Модель літака БіС-2 з експозиції виставки «Наш Сікорський».

Не буду приховувати, інколи чуємо за кордоном таке: «раптом Путін вас завоює?», «а якщо вся Україна знову буде окупована?». Але це поодинокі голоси. Переважна більшість діаспорян вірять в Україну, допомагають і б’ються «на всіх фронтах», поповнюють нашу культурну скарбницю. Саме українці світу зберегли для нас безцінну історичну спадщину, знищувану або спотворювану радянським режимом, забезпечили тяглість національної традиції та донесли до нас об’єктивну правду. Великою мірою завдяки їм ми можемо пізнати самих себе».

На цьому фото Стефану Генику-Березовському лише два з половиною роки. Один із мільйонів українців, які в круговерті подій Другої світової були змушені поїхати з Батьківщини. Родина Стефана оселилася в Канаді, де він виріс, став журналістом і славістом. Мешкає в Канаді до сьогодні.

Пані Оксана з теплотою згадує правнука знаменитого художника Давида Бурлюка. «Він живе в Нью-Йорку і його теж звуть Давид Бурлюк. Зовсім не володіє українською мовою, але добре знає про своє походження. І коли ми спілкувалися, постійно наголошував на цьому, повторюючи англійською I am Kozak («Я козак»)».

Ця історія — чудова ілюстрація того, що колись вирвані з рідної землі пагінці пустили коріння на чужині, але не забули, якого вони роду-племені, і навіть передали цю генетичну пам’ять своїм онукам і правнукам.

І йдеться не про жменьку людей, а про мільйони наших співвітчизників, яких колись Україна втратила, а сьогодні знову повертає їхні забуті імена, здобутки і щиру синівську любов...