Вiктор Ющенко: Школа національного усвідомлення ніколи не буває заочною

Відзначення державних свят, а День Незалежності в цьому переліку стоїть на першому місці, завжди ґрунтується на великiй кількостi важливих і чутливих символів.

Які, зокрема, дозволяють відчути орієнтири нашого руху, осягнути обсяги зробленого й окреслити завдання на ближчу і віддаленішу перспективи.

Про символи, тенденції і шляхи розвитку ми розмовляємо з президентом України Віктором Ющенком — людиною, яка свого часу сама стала символом.

Принаймні саме його прізвище стало частиною офіційного гасла Помаранчевої революції, що першою розвернула політичний курс країни від Москви на Захід.

...Ми спілкуємося з третім президентом у музейному комплексі в Нових Безрадичах під Києвом. Комплекс споруджується за його ініціативи і, як сподівається Ющенко, буде відкритий уже нинішньої осені.

«Це — виставкова галерея колекцій народного мистецтва, яку ми відкриємо першою серед інших об’єктів, це — музей трипільської культури, це — хата Тараса Шевченка, створена за його проєктом. Поет мріяв поставити таку в Україні, десь на Дніпрових кручах. Не встиг. Але ми виконали цей його останній заповіт», — розповідає Вiктор Андрiйович.

Очевидно, і цей проєкт варто вважати одним із важливих дер­жавних символів.

«Україні аж ніяк не 30 років»

— Святкування Дня Незалежності, яке ми відзначатимемо вже за кілька днів, зазвичай спонукає до узагальнень і підбиття підсумків. Особливо, враховуючи ювілейну дату. Вікторе Андрійовичу, з чим, на вашу думку, прийшла Україна до свого тридцятиліття? Що нам вдалося зробити, а що, на жаль, досі залишається у планах?

— Коли ми говоримо про ювілеї, то насамперед маємо зрозуміти: насправді Україні аж ніяк не тридцять років. І навіть не сто, двісті чи п’ятсот — ми вже давно минули тисячолітній рубіж. І це, якщо відверто, ще дуже скромна цифра, адже насправді ми дуже древня країна Європи. Так, у певні історичні періоди ми то були на політичній мапі світу, то ставали чиєюсь колонією — а це, звісно, серйозно підточувало національні амбіції і національні ресурси.

Але якщо ми спробуємо сьогодні зрозуміти, що зроблено нами за 30 років і чим його можна виміряти, то побачимо, що наш найбільший успіх — це національне усвідомлення. Від того скромного рівня, який ми мали три десятки років тому, до сьогоднішнього. Найяскравіший маркер — тоді, тридцять років тому, відповідаючи на питання референдуму «У якій країні ви б хотіли жити?», значна частина українців відповіла: «У Совєтському Союзі».

Це не докір, навіть не оцінка певних соціально-політичних процесів, це — мітка, яка дозволяє побачити, де в цей період перебувала Україна. Так, у 1991 році ми допускали, що наше життя в тюрмі народів триватиме ще довго. Сьогодні ми стали іншими — в жодному разі не хочемо повернутися в 90-ті роки, в черги за цукром, у магазини з талонами і дефіцитом. Ми вже по-іншому дихаємо, по-іншому одягаємося, сірий колір дедалi швидше зникає з нашого життя.

І коли 80 вiдсоткiв наших співвітчизників нині позиціонує себе патріотами України, то я як фінансист хочу сказати: «Це наш головний внутрішній валовий продукт». Адже патріот несе відповідальність — за націю, за державу, за родину. Він уже не наймит, не приймак, який прийшов відпрацювати «до осені», а потім ситуація у країні його вже не цікавить. Він — повноцінний учасник і творець процесів державотворення.

— А які з завдань, які стояли і продовжують стояти перед молодою державою, на вашу думку, залишаються невиконаними?

— У такому формулюванні я вбачаю помилку. Адже чимало людей у нас звикли показувати перстом на іншого, аби виправдатися за власну бездіяльність. Мовляв, у нас голова сільради не той, в облраді не ті люди, президент і прем’єр-міністр не на своєму місці... Так, від влади в державі залежить багато, але головне — це мати відповідальне суспільство. Яке розуміє, що воно хоче, і під ці свої вимоги формує владу, — таким чином у державі з’являється глибокий двосторонній зв’язок «суспільство — влада».

Якщо в державі щось не виходить, давайте проаналізуємо: а ми насправді маємо те «доросле» суспільство, яке може чітко формулювати свої завдання обраній владі і бути відповідальним у контролі за їх виконанням? Адже якщо суспільство не навчиться нести відповідальність за свій вибір, усім нам буде непросто. Йдеться, звісно, не про персоналії в політиці, а про наш політичний курс.

Багато завдань, які в державі не вдалося виконати, пояснюють проблемами в діяльності влади. Так, ніде в Європі парламент так довго не залишався комуністичним, як у нашій країні. Але ж ми самі обирали цей парламент!

А тому сьогодні важливо, щоб ми і надалі продовжили політику дорослішання нації. Адекватна, симетрична, розвинена нація, націлена на зворотний діалог, — це те головне завдання, яке стоїть перед нами на тридцятому році Незалежності.  

«Ніколи не кажіть, що Росія сильна, що її неможливо подолати військовим шляхом!»

— Одним із найболючіших аспектів сьогодення, якому наразі не видно вирішення, є російсько-українська війна на сході нашої держави. Що може зробити суспільство, держава, влада для того, щоби зменшити соціальні, економічні наслідки цього протистояння для України, — якщо ключ від зупинки воєнних дій не в нас, а у Кремлі?

— Тарас Шевченко написав у своєму геніальному вірші: «Мій милий краю..., за що тебе Господь карає?.. Карає тяжко за Богдана і нерозумного Петра...». Я розшифрую ці слова так, як я їх розумію: будь-яка політика зближення чи злиття з Московією в будь-які часи є коренем нашого лиха.

Якщо ми думаємо, як зробити, аби наші хлопці не гинули на сході України, треба насамперед відмовитися від політики, про яку застерігав Тарас Шевченко. Подивіться, як упродовж останніх 400 років ми були рабами і лакеями Москви. Нас прив’язали до ярма, до сохи, — і всі наші здобутки йшли на благо імперії: спершу царської, потім червоної.

Нам треба навчитися бачити свою націю вільною і суверенною. Будь-яка інша політика — це політика рабства в Україні. На наших землях пройшла політика великої русифікації. Сьогодні російська мова — це головний фактор русифікації України. Якщо до цього ви додасте російську книгу, російську газету, російську культуру, російськомовне побутове обслуговування, отримаємо всі ті проблеми, з якими стикається сьогочасна Україна.

Це абсурд, але ми досі живемо разом зі Щорсом, Павликом Морозовим, Сталіним у Запоріжжі й Катериною Другою в Одесі. У вас немає відчуття, що все це — готовий «русскій мір» на території України? Не вистачає тільки російського паспорта...

— Але більшість людей, які закликають «залишити у спокої історію», здається, цього просто не усвідомлює.

— Існує прямий зв’язок між русифікацією, російським оцерковленням, мілітарною окупацією і паспортизацією, яка відбувається сьогодні в так званих «ДНР» і «ЛНР».

Якщо ми говоримо про політичну карту Східної Європи, зверніть увагу: сьогодні в цьому регіоні ми відчуваємо наслідки шести військових конфліктів. Це Карабах, Південна Осетія, Абхазія, Крим, Придністров’я, Донбас. І все це в миролюбивій Східній Європі. І найголовніше: неважко завважити, що в будь-якому конфлікті окупантом є Росія.

Більшість держав у регіоні, починаючи з країн Балтії, віднесли Росію до числа найбільших небезпек суверенного устрою своїх країн. Адже проєкт «русского міра», який реалізує наш північний сусід, — це відновити свою квазіімперію за всіма тими ознаками, які були характерними для Совєтського Союзу — одного з полярних політичних центрів світу.

— Як же протистояти цим планам?

— Ніколи не кажіть, що Росія сильна, що її неможливо подолати військовим шляхом! Як приклад, я хочу вибудувати паралель із В’єтнамом: близько 50 років тому маленька нація перемогла першу армію світу. Може, це трапилося завдяки тому, що АК-47 — найкращий автомат чи МіГ-16 — найдовершеніший бойовий літак у світі? Ні, неправда! Їхня зброя аж ніяк не переважала американську, але в них був дуже потужний чинник — національний дух. А тому, якщо у вас є дух і правда, це означає, що на вашій стороні Бог і що вам не страшна ні Москва, ні будь-хто інший. Дух і правда — та сила, яка змітає все. Завжди в бою перемагає дух, а не кількість війська.

І та національна політика, яка гартує дух, має стати політикою одноголосся — яка приведе нас до розуміння, яку політику треба вибороти, щоб і стати економічно здоровими, і мати добре озброєну армію. І тоді перемога обов’язково прийде. У В’єтнамі вона прийшла на десятому році війни.

Насправді ж перемога — в наших руках, нашому серці і нашій свідомості. Натомість в Україні нас чомусь привчають, що сьогодні на Донбасі триває не війна, а «конфлікт», відбуваються якісь незрозумілі «події на сході» — мені іноді навіть шкода ведучих деяких телеканалів, які намагаються формулювати ці визначення.

Дуже важливо мати правильно сформульовані дефініції, тобто називати речі своїми іменами. У цьому контексті я вважаю дуже дивними наші сьогоднішні відносини з Росією. Адже не так легко знайти приклади аналогічної ситуації в інших державах, коли на восьмому році війни вони зберігають дипломатичні відносини з агресором, стратегічне партнерство, вільну економічну зону, яку ми створювали в окупованому Криму, чи торговельне партнерство номер один, як у нас із Росією за даними статистики.

Хіба ми не розуміємо, що кожен долар, який ми заплатили Росії за будь-що, це долар, який йде на окупацію України?!! Ми ж переробляємо російську нафту, бензоколонки автомобілістів заправляють російським бензином — і це, до речі, відбувається не лише в Україні, а в усій Європі.

Якщо ми хочемо відновити мир і спокій у Європі, то для цього існують декілька простих шляхів. Як відомо, дві третини російського бюджету наповнюється з двох труб — нафтової і газової. А тому колективна Європа, Сполучені Штати можуть легко впливати на таку доволі слабку економіку — шляхом ембарго. Як, скажімо, було в Ірані: минув короткий проміжок часу після запровадження ембарго, і ця країна вже була готова до перемовин.

А ми, перебуваючи на восьмому році війни, і далі танцюємо навколо тих «колядок», які виписані у «Мінську-два» — російському документі за формою і змістом, який веде нас не просто до ганьби, а до приреченості. Особисто я не знаю президента, який може виконати ці угоди.

А нам, владi та суспiльству, необхiдно зробити боєздатною українську армію, мобілізувати національний дух і, коли кожна українська родина буде працювати на перемогу незалежно від того, де вона перебуває, тоді ця перемога не змусить себе довго чекати.

«Коли мені на Бухарестському саміті показали проєкт резолюції, я сказав, що з таким документом додому не поїду»

— Одним із важливих оборонних чинників для України є наше потенційне членство у НАТО. Свого часу, в 2008 році, ці ідеї мали доволі низьку підтримку серед українського населення, і як наслідок нам відмовилися надати ПДЧ. Сьогодні частка українців, які підтримують вступ до Альянсу, сягнула безпрецедентних для нашої держави понад 50 відсотків. Але чи змінилася при цьому точка зору колективного Заходу?

— Існують дві компоненти проблеми — як на це дивиться світ і як на це дивляться українці. І справді, свого часу, за мого президентства, ми зробили всю домашню роботу до того самого Бухарестського саміту, на якому нам могли надати План дій щодо членства у Північно-Атлантичному альянсі. До того ж за день до початку саміту до нас приїжджав президент США — і з ним ми ще раз проговорили всю безпекову карту. Тож я був глибоко переконаний, що ПДЧ ми отримаємо.

Але при цьому ми мали опонентів, які, з одного боку, агітували за «безпековий нейтралітет» — це була найпоширеніша популістська тема, яка потім принесла чимало людських жертв на Донбасі. Була ще радикальніша пропаганда — ліві партії з ранку до вечора розповідали про Ташкентську оборонну ініціативу Росії.

Я ж переконував, що насправді існує лише один шлях зробити Україну вічною — приєднатися до європейської колективної моделі безпеки. Сила якої полягає не в тому, що в європейському панатлантичному альянсі більша армія, ніж та, що її має Росія. А в тому, що рівень солідаризації, який виношує цей проєкт, коли всі країни відповідають одна за одну й одна за всіх, — це найглибший і найдієвіший безпековий принцип.

Історія нас вчить — жодна країна Європи не змогла сформувати власної і самодостатньої політики власного захисту. Один великий канцлер свого часу заявив: «У Європі має бути або одна-єдина безпекова політика, або жодної». Тобто або всі за одного, або кожен відповідає за себе. Тут захована дуже глибока філософія: кожна континентальна країна є невід’ємною частиною континентальної безпекової угоди.

— Вікторе Андрійовичу, ви були провiдним ініціатором вступу України до НАТО, очолювали нашу делегацію в Бухаресті. І, мабуть, добре пам’ятаєте ці дні і всі нюанси Бухарестського саміту? Тож чому все ж таки ми в 2008 році не отримали ПДЧ?

— Коли  мені на цьому саміті показали проєкт резолюції, я сказав, що з таким документом додому не поїду. На цьо­му засіданні біля мене, за алфавітом, сидів президент Сполучених Штатів — Джордж Буш. Я видав йому свої коментарі щодо резолюції, яка навіть не містила наших європейських перспектив. Усі тоді розуміли, що авторство резолюції належить Німеччині і Франції — найближчим друзям Росії.

Коли  у нас на чотири години затримався розгляд цього питання і через це збився весь графік роботи саміту, мене підтримала група президентів, переважно східноєвропейських країн, наших сусідів і добрих друзів, серед них — уся Балтія, Румунія, Польща.

Я ж захотів поспілкуватися з канцлером Німеччини Ангелою Меркель і президентом Франції Ніколя Саркозі. Саркозі одразу відійшов, як тільки побачив, що наша група йде до нього, а Меркель залишилася. І заявила: «Пане президенте, нас найбільше непокоїть, що сьогодні політику пронатовського зближення у вашій країні підтримує всього лише третина людей».

Я ж контраргументував. І заявив, що вступ до НАТО в 2004 році підтримувало 14% населення України. Через чотири роки, коли ми проводили саміт «Україна–НАТО» в Бухаресті, ця цифра зросла до 31%. І заявив, що це — достатня тенденція для отримання ПДЧ. Навівши при цьому історичний приклад: коли свого часу постало питання про членство в НАТО Іспанії, то в цій країні в той момент ідею зближення з альянсом підтримало лише 17% суспільства. У нас же ця цифра виявилася майже вдвічі вищою! При цьому йшлося не про членство, а лише про План дій задля членства.

— У той період нас просто не хотіли бачити в Альянсі?

— Ключовим фактором тоді була російська позиція. І, на мою думку, центр управління європейськими ініціативами щодо України на той час був не в Брюсселі... Низка європейських столиць, на жаль, виступала дилерами Путіна щодо безпекових питань.

— А яка ситуація сьогодні?

— Я далекий від думки, що сьогодні щось радикально помінялося. На жаль... Утім у нас внутрішній компонент суттєво виріс і вже понад 50% населення починає розуміти, що ми маємо вчинити так, як свого часу зробили поляки, литовці, болгари, чехи — що зараз живуть у суверенних дер­жавах, яким нічого не загрожує. А якщо загроза раптом з’явиться, то за ними стоять 29 прапорів, проти яких не зможе виступити жодна держава світу.

Я жалкую, що тоді не вистачило далекоглядності нашому суспільству щодо того, яку дорогу варто обрати. І за це нам довелося заплатити великою руїною, втратою життів кращих хлопців і дівчат, втратою території. Адже національна школа усвідомлення ніколи не буває ні заочною, ні вечірньою — вона тільки стаціонарна.

Процес здобуття автокефалiї та створення Православної церкви України розпочинали Вiктор Ющенко та Вселенський патрiарх Варфоломiй.

«Не здивуюся, якщо через рік-півтора деякі нинiшнi західні лідери здадуть свої трудові книжки в «Газпром»

— Тим часом воєнні загрози для України зростають: окрім сусіда-агресора РФ, ми отримуємо Білорусь, нелегітимне керівництво якої дозволяє собі все різкіші висловлювання на нашу адресу, при цьому все глибше інтегруючись із Москвою. Чи не отримаємо ми, на вашу думку, ще один потенційний плацдарм для нападу на нашу державу?

— Будь-який гарячий сценарій сьогодні неможливий. Я в цьому переконаний на всі сто відсотків, — адже сьогодні Росія зустріне в такій ситуації набагато раціональнішу реакцію, ніж це було вісім років тому.

Я наведу приклад. Коли російські терористи захотіли отруїти Скрипаля в Солсбері, у Великобританії, то світ відреагував дуже рішуче: 54 країни відкликали понад 150 російських дипломатів. І, як у футболі, Росії показали жовту карточку.

А згадайте, якою була реакція світу, коли Росія ввела війська в Крим, — скільки дипломатів тоді було відізвано?...

— Жодного.

— І Путін прочитав це як благословіння Заходу на його войовничі ініціативи. Мовляв, твої руки вільні, можеш «працювати» далі. Маєш проєкт «Південно-Східної Української республіки» із дев’ятьма українськими областями? Втілюй!

Коли він завів свої війська на нашу територію, збив малайзійський «Боїнг», наші транспортні літаки з українськими офіцерами і солдатами, світ почав приходити до якоїсь реакції — не колективної, не чіткої, але таки сформульованої. Йдеться про санкції — хоча для Путіна вони не дошкульні, але при цьому показали рівень солідарності західних держав. Сьогодні реакція на дії Москви значно серйозніша, ніж вона була раніше, і у Кремлі це чудово розуміють.

— Проте таке ставлення колективного Заходу до агресивної політики Росії не завадило, наприклад, Німеччині через коліно переламати своїх партнерів і таки домогтися добудови скандального газогону «Північний потік-2».

— Коли цей проєкт виставляють як суто економічний, мені стає смішно. Адже в Путіна всі проєкти, пов’язані з газом і наф­тою, — політичні. Там дуже мало економіки, натомість дуже багато політичної корупції.

В історії з «Північним потоком-2» колективна Європа вперше за 15-20 років показала рівень власної енергетичної окупації, до якого вона здатна опуститися. Вірогідно, з явними фінансовими та економічними перспективами для себе. Для мене не буде дивним, коли частина нинiшнiх захiдних політиків через рік-півтора здадуть свої трудові книжки в «Газпром», «Роснєфть» чи «Лєс-кругляк».

Це свідчить про те, наскільки політичні прин­ципи, закладені батьками-засновниками об’єднаної Європи, на сьогодні підмулені речами, дуже далекими від політики і безпеки.Також цей газогін — повне протиріччя концепту, в якому сформована енергетична політика Європи, так званого третьо­го енергопакета.

Адже головна його норма — ніколи не об’єднувати монополії виробника, транзитера і продавця. Це мають бути три різні сторони, і в одного продавця можна брати не більше третини від загального обсягу ресурсу. Тому «Північний потік-2» — це карикатура на базові концепти об’єднаної Європи. І я переконаний, що нас очікує дуже багато ревізій — чи національних законодавств, чи об’єднаного європейського.

«Північний потік-2» як фактор для пошуку нових рішень в енергетиці

 — Якими можуть бути наслідки для української енергетичної безпеки після початку експлуатації «Північного потоку-2»? Чи зможемо ми забезпечити газовий транзит українською територією, чи залишаються перспективи для вітчизняної газотранспортної системи?

— Те, що сталося, те вже минуло. Сьогодні я сформував би пакет пропозицій, з яким нам варто виходити до наших європейських партнерів на перемовинах, пов’язаних із початком експлуатації другої нитки «Північного потоку».

Перше — нам треба на десять років, на які ми уклали контракт із Росією на транспортування газу через нашу країну, продовжити формулу розрахунку, яка починається на східному кордоні України. Тобто Росія має працювати з Україною так, як працює весь світ — і не треба постійно пролонговувати совєтську формулу, коли західний кордон Союзу закінчувався біля Ужгорода. Замість нього цим пунктом має стати Хутір Михайлівський, і крапка!

Друге — робота з азійськими державами. Ми знаємо багато проєктів, які виношували центральноазійські республіки в особі Туркменістану, Узбекистану щодо торгівлі газом з Європою. Очевидно — це диверсифікація, це велика модернізація газового ринку Європи.

Тривалий час центральноазійський газ був дуже дешевим, адже він не мав усталеного ринку збуту — він був у пошуку своєї ніші, адже Росія постійно пропонувала рабську модель: мовляв, ми ваш газ заводимо в об’єднаний баланс «Газпрому» і будемо торгувати ним самі.

У нас є чудова нагода використати нашу газотранспортну магістраль, яка дає змогу прокачувати 140 млрд кубометрів газу з Центральної Азії до Європи. Є 600 кілометрів газогону, який проходить російською територією і який у політичному розділі умов може бути трактований як гарантоване джерело доставки цього палива до Європи. Таким чином можна утворити модель, коли в Європі з’явиться другий потужний конкурент «Газпрому», який, до речі, має значно кращу економічну характеристику родовищ: центральноазійський газ значно дешевший у видобутку, доступніший, ніж блакитне паливо, видобуте в «Сибірі нєісходімой».

Працювати в цих умовах, використовуючи українську магістраль для сталого транзиту центральноазійського газу на ринки Європи, — законне і розумне прагнення, яке не приносить шкоди навіть власникам «Північного потоку». Адже конкурентна магістраль, поряд із «Північним потоком», тільки оптимізує ринок.

Важливо поставити питання власності та управління цієї транспортної мережі. Ідея може зацікавити ті європейські компанії, які вбачають своїм завданням диверсифікацію шляхів постачання російського газу на європейські ринки.

Третє — зберігання газу. Ми маємо найбільші у Європі газосховища. З точки зору операційної функціональності доставки до Європи російського чи центральноазійського газу в зимові пікові дні вони є невід’ємним елементом. Адже ми знаємо: як тільки Європа раз у п’ять років потрапляє до зони виняткових холодів, обсягів  щоденного постачання не вистачає.

Четверте — нові родовища. Наприклад, у Чорному морі, де варто продовжити розробку підтверджених і займатися розвідкою нових родовищ. Для цього треба шукати нових партнерів, які допоможуть реалізувати ці проєкти.

Узагальнюючи сказане, ми сьогодні маємо повернутися обличчям до Азербайджану, арабських держав, країн, які розташовані в «підчеревині» енергетичного поясу арабського світу. Треба формувати нові моделі — ми маємо потенційних партнерів, які готові реалізувати проєкти щодо скрапленого газу.

Вiдтак я би не сказав, що газогін «Північний потік-2» має таке вже фатальне значення для України. Натомість я би розглядав його як поштовх до застосування механізмів, цікавих для формування енергетичного порядку денного наших західних партнерів.

«Від сертифікатів до права власності мусило пройти понад 20 років»

— Одне з вузьких місць сучасної України — здійснення реформ, до яких нас наполегливо закликають наші західні партнери, зокрема Міжнародний валютний фонд. Які з них ви вважаєте найнеобхіднішими?

— Дуже добре, що в нас відбулася земельна реформа. Погано, що лише на тридцятому році нашої Незалежності ми нарешт­і дійшли до правила, коли український власник землі може її продати. Вибачте, але яка країна в Європі так довго йшла до цього вибору? Може, литовці, болгари чи інші країни?

Сьогодні нам треба започаткувати ту системну роботу, яку має відігравати земля в системі ресурсних відносин у державі. Адже жоден фінансист не розкаже вам, як можна запустити механізм фінансування українського села, якщо у вас в активі немає землі. У світі подібних прецедентів не існує. Тим паче що в нас уже померло два покоління, які мали на руках сертифікати на землю, але не могли нею розпоряджатися.

Ми — хліборобська країна, а слова «хлібороб» і «земля» — переважно тотожні. Важко знайти успішного хлібороба в державі, яка не має інституту власності на землю.

Свого часу, в ХХ столітті, вперше тему земельної реформи порушив гетьман Скоропадський. Він сказав: «Давайте шанувати земельну власність. Ми ні в кого не забираємо землю, але наділ на одну людину може сягати від 2,5 до 20 гектарів — у залежності від складу родини». У кого землі є більше від вказаної кількості, її мали викуповувати в окремий земельний банк за встановленою державою ціною. Потім цю землю планували безоплатно передавати селянам.

Але ми в Україні чомусь пішли іншим, більшовицьким, шляхом — коли землю забрали в людей, усю і безоплатно. І за цим більшовицьким принципом наша держава і жила останні понад 70 років. Ми дожилися до того, що коли в США чи Канаді ставався неврожай, в СРСР одразу ж відчували «большой дєфіцит хлєба». Хоча в тій країні було 40% усіх світових чорноземів.

Цей парадокс показує, що більшовицька модель була, м’яко кажучи, неправильною та неефективною. І ми бачимо, якої шкоди вона завдала розвиткові України і з якого низького старту ми мусимо сьогодні починати наш шлях.

Коли я був прем’єром, ми безкоштовно виділили 7,4 млн сертифікатів прав власності на землю — кожному мешканцю села. І от мусило пройти понад 20 років, за які від сертифіката ми нарешті прийшли до права розпоряджатися землею. Кому треба адресувати цей докір — президентам, прем’єру?.. Ні, бо всі чудово розуміли, що таким було в ті роки суспільне замовлення.

Ще одна помилка з цього переліку — скопійований у Росії шлях приватизації. У наших сусідів чехів, поляків кошти від приватизації кожного об’єкта йшли до дер­жавного бюджету. Ми ж знову пішли московським шляхом: мовляв, давайте поділимо суспільне багатство на умовні ваучери. Через два місяці побачили, що маємо скуплені фабрики, заводи — де за пляшку горілки, де за копійки, а в деяких моментах ваучери взагалі не продавали. Відтак у нас з’явився клас олігархів... Велика помилка, але ж тоді вся наша нація стояла на «лівому» боці і просила: «Давайте поділимо порівну, дайте нам папірець...».

Варто сказати і про судову реформу. Ми розпочали ці зміни в 2005 році. Була створена комісія, яку очолив Сергій Головатий. Увійшли до неї всі наші знамениті дисиденти, які відчули на собі «ласку» московських законів. Відбулося засідання, ми направили пакет документів до парламенту, але більшість, утворена ще за часів Леоніда Кучми, відхилила цю реформу. Вона пройшла перше читання, а потім її «закопали».

Тут порада лише одна — в нас немає нестачі знань. Ми маємо досвід, напрацювання, але для цього має існувати відповідальна більшість у парламенті. А формує її суспільне замовлення.

«Поза фінансовим ринком на руках населення є 120 мільярдів доларів»

— У 2005–2008 роках Україна демонструвала найкращі економічні показники у своїй тридцятирічній історії. Чи можливi вони в сьогоднiшнiх умовах?

— Наведу всього лише кілька цифр. Ми через політику реформування різних секторів, політику доброчесності скоротили тіньову економіку — показник, який демонструє рівень конфлікту між владою і бізнесом, барометр, наскільки чесними є засади цих відносин. Так от, у нас рівень тіньової економіки із 48% знизився до 32%. Інвестиції до України у 2004 році становили 5 млрд доларів, а вже за кілька років у країну прийшло 37 мільярдів, тобто в 7 разів більше, ніж за попередні 15 років.

Коли приходять інвестиції, ми можемо стверджувати, що це найвагоміше джерело розвитку національної економіки. Динаміка нашого економічного зростання в ті роки не опускалася нижче 7%. Це були, до речі, одні з найвищих темпів розвитку в Європі. Цим я хочу згадати не себе чи мою команду, а те — що такі результати є цілком можливими і в сьогоднішній економіці.

Але сьогодні рівень тіньової економіки знову суттєво зріс, понад це він став рекордним, сягаючи понад 50% — за різними методиками підрахунку. На руках у населення сьогодні є 120 мільярдів доларів, які не виведені у фінансовий ринок України. Тобто ми сьогодні жваво обговорюємо 1,4 млрд доларів, які нам може надати Міжнародний валютний фонд, а сума у майже в 100 разів більша є у нас вдома і має українське походження. Але не може бути запропонована ринку, оскільки існують проблеми, які не розглядаються і навіть не стоять на порядку денному.

— Про які саме проблеми йдеться?

— Насамперед про фіскальну легалізацію, встановлення чітких і рівних для всіх правил гри. Йдеться назагал про 5-7 факторів, які треба мобілізувати, щоб  українські гроші почали працювати на Україну. Зауважте, навіть якщо на фінансовому ринку з’явиться одна десята від цієї суми, темпи економічного зростання в Україні сягнуть щонайменше 6% щорічно.

Іншими словами, нам треба досягти суспільного порозуміння, створити план із затвердженою в ньому суспільною економічною політикою, з якою ми можемо прийти до кожного українця. Я переконаний, що позитивний результат лежить на поверхні, і ми знайдемо належний національний діалог. А якщо буде діалог і порозуміння, тоді будуть і успіхи — соціальні, політичні, економічні.