Кобиляча голова: від езотерики до Рафєєнка

Жінка, яка знала 1008 народних пісень. Казки, пісні, обряди. Від «Кобилячої голови» до весільних звичаїв.

Універсальне і локальне, архаїчне й актуальне. Усе це — в новому масштабному проєкті видання перлин українського фольклору. У видавництві «Літера» — три серійні книжки, підготовлені відомим фольклористом Миколою Дмитренком.

Перша — «Пісні Явдохи Зуїхи». Явдоха Зуїха — яскрава постать, про яку варто знімати кіно. Її справжнє ім’я Євдокія Сивак, народилася 1851 року в кріпацькій родині у селі Кущинці нинішнього Гайсинського району Вінниччини.

Мати рано померла, довелося працювати самій у наймах, її хлопець одружився з іншою, а далі Євдокії випало двічі овдовіти. Легендарний дослідник і збирач скарбів традиційної культури Гнат Танцюра роками записував її співи.

Але коли Євдокія дізналася, що ці записи фігуруватимуть з її іменем, то запротестувала: мовляв, це її «знеславить». І змусила згадувати про неї під псевдонімом Явдоха Зуїха.

— Ця жінка була унікальною, геніальною постаттю в межах цілого слов’янського фольклору, — каже професор Микола Дмитренко. — Вона тримала в пам’яті тисячу пісень і виконувала їх, щоразу ідеально відтворюючи текст, мелодію, тональність. І це — будучи неписьменною.

Ця збірка від Гната Танцюри опублікована з нотами, як і годиться пісням. Від купальського «Клен-дерева» до численних пісень про «жіночу долю» в патріархальному суспільстві — насамперед про страждання покинутої коханцем матері «незаконної» дитини (приміром, «Ой у лузі, в лузі Василь сіно косить» чи хрестоматійний «Чорноморець»).

Цікавий також набір історичних пісень, де трапляються не лише очікувані речі про Морозенка чи Кармелюка, а й, скажімо, «Дарував цар землю…», — пісня, що розповідає історію про переселення українців з-під царської влади за Дунай.

Друга книжка серії — «Українські народні пісні в записах Гната Танцюри» — теж масштабна фольклорна колекція. Численні пісні й танці, записані насамперед у тому-таки Гайсинському районі, а також в інших, здебільшого центральних, регіонах України. Частина цих творів уже публікувалася, хоча й стали раритетами, інші надруковані вперше або після понад півстолітньої паузи.

Пісні в книжці поділяються за жанрово-тематичним принципом. Звідси й розділи: «Календарно-обрядові», «Історичні», «Родинно-побутові», «Соціально-побутові», «Балади».

Отож, читачі тут можуть ознайомитися, приміром, із веснянками, від пісні-гри «Кедровеє деревце» до пісні «Ой нуна, нуна».

Остання, до речі, нагадує про пісню, яка представляла Україну на цьогорічному Євробаченні.
Окремим розділом опубліковано розвідку Гната Танцюри «Весілля в селі Зятківцях», де представлено нотні записи, скажімо, різновидів тодішньої «польки»: «Соколівська», «Галичанка», «Російська», «Орлівська», «Варшавська», «Австрійська» тощо.

І третя книжка — «Українські народні казки». Сотні архетипних сюжетів з локальними та універсальними підтекстами. Тексти, зібрані протягом двох попередніх століть такими діячами, як, наприклад, Пантелеймон Куліш, Павло Чубинський та Іван Франко.

Частина казок вражає архаїкою — як-от моторошна «Кобиляча голова» з її прадавньою символікою та обрядовою образністю (до речі, образ Кобилячої голови у гротескному втіленні став одним з провідних мотивів роману «Мондеґрін» сучасного українського письменника Володимира Рафєєнка).

— Збірка «Українські народні казки» — науково-популярна, — уточнює Микола Дмитренко. — Її можна просто брати й читати з неї дітям казки, хоча вони не лише для дітей. При цьо­му ми в кожному випадку зберегли особливости говірки, зробили словничок малозрозумілих слів.

Ця книжка заповнює деякі лакуни попередніх академічних видань, у яких не було казок чарівних і соціально-побутових. Взагалі, у світі більше славиться українська пісенна фольклорна традиція, але наша казкова традиція нічим не гірша. Вона надзвичайно багата і цікава, є підрахунки, що саме в українській традиції найбільше казкових сюжетів поміж усіх слов’янських народів.