Песимістичний оптиміст: рецензія на збірку віршів Уладзімєра Арлова «Все як раніше лише імена змінилися»

Сократ казав: «Заговори,
щоб я тебе побачив»...

У збірці Уладзімєра Арлова «Все як раніше лише імена змінилися» автор говорить до читача з перших же сторінок і дозволяє не лише його побачити, а й досягнути найглибших, найсокровенніших закутків його серця.

Подорож від тексту до тексту асоціюється з мандрівкою внутрішнім світом живого, щирого й відвертого створіння.

Як ліричний герой подорожує тілом жінки, у вірші «Коректура», читаючи текст її зовнішності і поринаючи у підтекст, як невмирущий мрійник у вірші «Я мріяв стати паталогоанатомом» досліджує сутність людини, так читач має нагоду співпережити кожен рядок, збагнути, відкрити, переосмислити, пройти майже Дантові кола і дістатися містечка над озером Осьвєя. Автор відверто доволяє читачеві торкнутися його ран, розповідає про свої фобії, жартує, самоіронізує...

сьогодні я не люблю себе
мабуть за те що
не люблю взагалі нікого
точніш не кохаю
це страшніше ніж
коли ніхто не кохає тебе
(«День святого валентина у вільні»)

Надибуючи у цих віршах поміж метафор і анафор окремі факти з біографії, ми можемо сприймати ліричного героя як, власне, самого письменника.

Бачимо, що це митець нелегкої долі, який вже багато років є «некомфортним» для політичної системи своєї країни, адже, наприклад, будучи рекомендованим навчальною програмою для позакласного вивчення, Арлов одночасно входить до переліку «неблагонадійних» письменників.

І хоча такий статус він почав «здобувати» ще з часу навчання в Мінському університеті на історичному факультеті — він безупинно декларує свої погляди і ставши вчителем, зайнявши посаду редактора, журналіста чи будучи звільненим з усіх посад.

Проте письменника не засмучують ці факти: ні заборона книг, ні звільнення з роботи через «выпуск исторической и другой сомнительной литературы», ні накладання судом грошового штрафу (Арлов на початку 2020 року був засуджений у Мінську за читання свого тексту на мітингу, агов, свободо слова!). Втім, як поет і як письменник він переконаний, що кожна книга повинна мати свою, окрему і цікаву долю.

Обкладинка нововиданої збірки.

Назву збірці дав рядок з пісні Бон Джові It’s all the same only the names have changed, якою автор задає тон для подальшого цілісного сприйняття.

Цієї фразою поет приховано-опосередковано відсилає читача чи й не до книги Еклезіяста, підтверджуючи тезу пророка, що ніщо не нове під сонцем.

Ліричний герой виступає спостерігачем і водночас учасником навколиш­ньої дійсності. Він шукає сенс у всеньких повсякчасних речах: тілесних принадах, звабах, веселощах, статках, убогості; досліджує культурні надбання, звертається до різних філософських учень разом із Ніцше, Сократом, Сенекою.

Він виявляє, що все має свою циклічність: через кільканадцять років у метро знову їхатимуть усе такі ж закохані і розлучені, юні і старі, вільні й одержимі, і все це — звичайність буття, яке при своїй складності є легким доти, доки ти є не одиноким.

Головна тема збірки — самотність людської особини у світі. Автор у першому вірші виводить ліричного героя, який іде життям «під стягом одинокості».

Це відчуття не нищить ліричного героя, не паразитує у серці, а є його природною, невід’ємною частиною. Автор неодноразово створює візуальний образ самотності: це і «дозріла пеперівка», і «прориваюча злива», і «вітрило на яке напнуті роки».

Все ж ліричний герой постійно нагадує сам собі, що він не залишиться одиноким: «я буду не самотній / ще й отримаю винагороду у вигляді зустрічі з втіленням своєї сонячної мрії», «де може й я колись-таки знайдуся / насунувши на вуха капелюха / зеленого комусь і я моргну...»; вірить, що «встигне створити геніальний роман, відвідати Нову Зеландію, випити з Міланом Кундерою і досхочу наговоритися із ним...», надіється, що «всі почвари колись іздохнуть» і він, наче святитй Миколай із дитячих спогадів, летітиме над просторами рідної мальовничої землі, країни зі своїми духовними цінностями, прадавньою історією, справжніми поетами, які пишуть рідною мовою.

У ліричного героя у моменти зневіри інколи загострюються суїцидальні думки. Він вважає, що кожна нормальна людина так чи інакше була в такому стані.

З ним це траплялося двічі: у дитинстві і у зрілому віці. У другому випадку герой приходить до розуміння, що людина може «підняти себе за волосся», і, як каже той самий Мюнх­гаузен, «той, хто мислить — просто зобов’язаний час від часу це робити».

В останній момент перед вирішальним кроком ліричний герой Арлова витягує себе за волосся: піднімає очі і бачить сонце, яке, попри рутинність і земні негаразди, не втомлюється розпочинати день; помічає, що навколо є люди, які готують сауну; вслухається у слова пісні «Бітлз» і чує, що Марія каже: «Нехай буде так...» і «парочка сірих чапель зробила плавний розворот і повернулася». Уладзімєр Арлов у цій поезії («Мої самогубства») й у збірці загалом сповідує образ співця життя, оптимістичний та життєствердний.

Білоруский поет (праворуч) з українмьким перекладачем Олександром Ірванцем.

Автор розкриває власні переживання стосовно рідної мови, культури та ідентичності: сподівання на те, що навіть у янголів є білоруські школи чи хоча би курси, де їх вчать мови; надія на те, що білоруська книга існуватиме і шануватиметься.

Він іронізує над тим, що КДБ шанує мову, а православний монах вважає її придуманою антихристом; показує ницість людини, яка піддалася соціальному впливу і забула про свою самобутність; відверто описує ставлення до культурно неосвіченого населення пострадянських країн: російськомовні туристи демонструють свою невихованість на вулицях міста, а російськомовні відвідувачки замку наївно залишають свої адреси для листування з Казановою.

Симпатію у автора викликає безхатько, який серед невеликого арсеналу речей має книгу білоруською мовою. Мовним питанням, болем за долю мови просякнута уся книга.

Мотиви любові до батьківщини досить яскраво вiдчутнi в поезії «Так захочеться». Ліричний герой, подорожуючи містами, постійно бачить речі, які асоціативним ланцюжком ведуть його до рідних місць. Проте ця туга спричинена не лише особистими переживаннями, а насамперед високими почуттями синiвської вiдданостi рідній землі.

За структурою збірка має своєрідне обрамлення: перший вірш називається «Полоцьк» і відкриває світ подорожей містами Білорусі, України, Польщі, Литви, Франції та закінчується тим же рідним містом Полоцьк.

Тексти часом мають присвяти або власне назвами свідчать про приналежність до певної особи: «Остання жінка Казанови» — Світлані й Олесю, It’s all the same — Янові Максимюкові, «Польський транзит» — Вілі, «Раз приснився Хадановіч», присутні у віршах також Андерсен і Стрінберг. Автор таким чином позначає близьких по духу людей і своєрідно «спілкується» з ними у своїй книзі.

Ефект милозвучності у віршах створює поєднання асонансу з алітерацією. Яскравим прикладом є поезія «Осьвєя»: «Осьвєя / дорога сувоєм / дорога яка сягає / може до себе самого», «Осьвєя / озера у сквері / наша / лайбою на небокраї / в очеретяних хвилях / пливе».

Підвищується інтонаційна виразність вірша і поглиблюється його емоційність завдяки цьому ж ефекту у поезії «Раз приснився Хадановіч»: «і сказав бомжу «бомжур», «граки кричали / в сквері біля Нацтеатру / (ні не круки а граки)». Алітерації приваблюють Арлова-поета, а от суто римований вірш на всю збірку лише один — «Вітер».

ВІТЕР
вітер — це усього лиш різниця тисків
де та дівчина яку ти за школою тискав?
жити — це йти проти вітру піднявши забрало
де вже та річка що ледве тебе не забрала?
дівчина вмерла утім дочекавшись онуків
річка зміліла — сама без чужої принуки
ти зазирнеш до її пересохлого люстра
щось пригадаєш з того що прорік Заратустра
може таке: одні помирають зарано
інші запізно... неначе відкриється рана
в пам’яті сонній знічев’я: філософе сраний!
як вона звалася? Аня Ганнусенька Ганна!

Крім композиційної особливості, важливу роль у текстах відіграють анафори, наприклад: «а може кільком десяткам / а може кільком сотням», «остання ангіна / остання жменька суниць... остання написана книга / останній келих вина».

За допомогою цих смислових переліків автор робить наголос, увиразнює, підкреслює те, що важливо йому і на чому він хоче акцентувати увагу читача.

Поет Арлов постійно веде у віршах невидимий діалог із читачем за допомогою риторичних фігур: «так хочеться додому!», «а раптом вона білоруською?», «Чому ти не подзвонив мамі?», «то все ж таки — чий Чернігів?», «я не воскресну а ось ти — воскреснеш». Поет розмовляє з читачем, поет розмовляє зі світом.

 Уладзімєр Арлов у ці нелегкі часи тримає тверду позицію письменника-патріота, не зраджуючи свої принципи та ідеали. Невід’ємною частиною його життєвої позиції є священна любов до батьківщини. Він дотримується філософії людини віри і, при всьому позірному песимізмі текстів, ні на мить не сумнівається у перемозі добра і правди.

Ірина МОСТЕПАН