«Не рівняйте Жигалка до Чорновола»: чиє ім'я має носити центральна бібліотека Бориспільської ОТГ

І справді, навіщо ці прізвища порівнювати під час громадського обговорення пропозиції про присвоєння імені В’ячеслава Чорновола міській центральній бібліотеці Бориспільської територіальної громади?

Бо раніше була пропозиція надати цьому духовному закладу ім’я талановитого земляка-літератора Сергія Йосиповича Жигалка.

Адже 33-річний бориспільський письменник був засуджений за «антирадянську націоналістичну та терористичну» діяльність у 1935 році трійкою київського УНКВС, а потім і розстріляний у зоні відбуття покарання хабаровською трійкою УНКВС по Далекосхідному краю 21 червня 1938 року.

Тоді В’ячеславу Чорноволу ще не виповнилося і шести місяців від народження.

Як могло трапитися таке, що саме цей «непорівнюваний» аргумент прозвучав із вуст працівниці Бориспільського державного історичного музею Тетяни Гойди? Тут потрібно дещо ґрунтовно пояснити. Сергій народився в Борисполі в багатодітній селянській родині.

Закінчив місцеву гімназію і ще студентом літературно-лінгвістичного факультету Київського інституту народної освіти надрукував перше своє оповідання в харківській урядовій газеті «Вісти ВУЦВК».

Новобранець молодої пореволюційної літератури був одним із засновників філії пролетарських письменників «Київ-ГАРТу» від харківської всеукраїнської організації «ГАРТ». Тодішня критика вважала в публікаціях, що саме «художню прозу «Київ-ГАРТу» репрезентує Сергій Жигалко...»

У часописах 20-30 років «Нова громада», «Гарт», «Все­світ», «Червоний шлях», «Життя і революція», «Глобус», «Кіно», «Молодий більшовик» друкуються його оповідання.

А в 1927 році виходить і перша збірка «Єдиний постріл», схвально зустрінута «Літературною газетою» й насторожено — недоброзичливо — у часописі ЦК ЛКСМУ «Молодняк».

Мовляв, «робітничо-селянська тематика вискочила з поля зору автора». Зрозуміла офіційна позиція, адже більшовизм розпочав рішучу боротьбу з непманством і українізацією.

Літературний процес уже відчував на собі цей поворот до збільшовиченого переорієнтування творчих організацій на вузькопартійні рейки. Зник і «ГАРТ», як і низка інших літературних утворень.

Відчував на собі цей поворот і письменник Жигалко, коли в доповідній записці до ЦК партії критик Андрій Хвиля доносив, що в літературі утворюється «тло занепадництва і зневір’я в здобутки і доцільність революції... ідеалізуються контрреволюційні виступи та боротьба проти радянської влади».

Конкретно названі твори: «Брасюк «Отаман Сатана», Жигалко «Кореш», Підмогильний «Проблема хліба», Оніщенко «Ткачихи», в націоналістичних ухилах — Антоненко-Давидович «Смерть»...

Відтак наш земляк потрапив у активний нагляд секретних співробітників із закулісся НКВС. Із доносів цих інформаторів вимальовується образ письменника Сергія:

«Здружився з Максимом Рильським», — агент «Оновлена».

«Григорій Косинка разом із Сергієм Жигалком лазять по хуторах і приміських колгоспах. Про все це розповідають із недобрим гумором», — агент «Леонов».

«Колись і нині Жигалко підтримує дружні стосунки з табором Антоненка-Давидовича», — агент «Журналіст».

«У середовищі київських письменників існує група, об’єднана спільністю політичних поглядів і ворожим ставленням до радянської дійсності. Все це запеклі націоналісти, що сходяться по-різному на одній точці зору: «Москва пригнічує Україну, тільки Європа зможе відродити Україну, цей багатющий край, що стоїть у культурному відношенні на надто вищому рівні, ніж Росія... Сталін продовжує царську політику пригнічення українців...», — агент «Журналіст».

Київські письменники разом із С. Жигалком у редакції Бориспільської районної газети «Колективіст» у 1932 р. на зустрічі з членами літературного гуртка. Перший ряд (зліва — праворуч): Максим Рильський, поет; Дмитро Тась (ймовірно), поет; хтось із гуртківців; Микола Зеров, поет; Михайло Вериківський (ймовірно), композитор. Другий ряд: четвертий Сергій Жигалко, прозаїк; п’ятий Павло Тичина, поет.

Фото з колективного збірника «Максим Рильський. Життя і творчість
у документах, фотографіях і ілюстраціях» (видавництво «Радянська школа»,
К., 1975, с.63).

Літератор Жигалко видає в 1930 р. ще дві книги оповідань, де є картини бориспільської природи, характерні місцеві прізвища й дорога його серцю річка Альта з луками та левадами, на берегах якої промайнуло його дитинство в батьківській садибі.

Це «Тіні в завулках» та повість «Липовий цвіт», яку М. Рильський називав цінним романом. У подальшому його не видавали, а здані до держвидавництва два романи, «Ванда» і «Земля», з позитивними рецензіями були знищені, як і чимала кількість вилучених під час обшуку оповідань, «шляхом спалення». Так зазначено в акті слідчого Бондаренка-Гольдмана в його кримінальній справі.

Найсумніше з історії розстріляного письменника: до останнього часу його не було ні в списку розстріляного відро­дження, ні в інших українських мартирологах, як і не було свідчень про його розстріляну творчу спадщину.

В оповіданні «Увірваний голос» є такі, ніби анонсовані в 1927 році, рядки про свою майбутню долю.: «...Мене вивели на вулицю. Передали вартовим. Прости мене, моя печальна Україно! Я нехороший син твій, підіймав голос серед густої, лиховісної темряви. Мене несуть. Більше ніхто не побачить моїх правдивих нотаток. Я чураюсь людського бенкету, де замість пива подають свіжу, шипучу кров. Кров...»

Завдяки наполегливості письменника-документаліста Михайла Скорика торік побачила світ книга про трагічну долю Сергія Жигалка «Зона непам’яти: приречений повернутися».

Там уперше відтворено невідомі сторінки біографії літератора (віднайдено його родичів і бориспільську родову садибу), засвідчено в документах громадську діяльність, зібрано з архівних часописів і газет пореволюційної доби й опубліковано оповідання бориспільського автора.

Ця документальна книга давала мені підставу звернутися до міського голови А. Федорчука з пропозицією про присвоєння міській бібліотеці імені патріота Сергія Жигалка. Він пообіцяв підтримку, але його передчасна смерть від коронавірусу, як бачимо, по­збавила життя і цього благородного задуму.

Така ось непорівнюваність, на думку учасників «круглого столу», Жигалка з Чорноволом. Вони безапеляційно підтримали ідею рухівців Борисполя про надання міській центральній бібліотеці імені В’ячеслава Чорновола. Із 29 учасників, як засвідчує протокол, лишень троє голосували за свого патріота-земляка.

Я також особисто знала В’ячеслава Максимовича, бо ми не лишень жили в одному київському будинку на вулиці Панаса Мирного, а й часто-густо спілкувалися щодо розбудови питань культурного будівництва в Незалежній Україні. Ім’я Чорновола — славне ім’я в нашій історії.

З нагоди 80-річчя від дня народження видатного українського політика багатьма областями був проголошений рiк В’ячеслава Чорновола. Була відкрита меморіальна дошка на будівлі центрального офісу Народного руху України.

По всій Україні є вулиці, площі, сквери імені Чорновола, у десятках міст відкривають по­груддя, меморіальні дошки та монументи, багатьом школам та вищим навчальним закладам присвоєно ім’я відомого політичного діяча.

На сьогодні вже відкрито його кабінет-музей та працює Фонд його імені. Діє і всеукраїнська асоціація шкіл імені В. Чорновола. І він заслужив цю поважну загальноукраїнську шану.

На мою особисту думку, в таких патріотичних питаннях усе ж варто дотримуватися так званого територіального принципу в увічненні імен своїх видатних земляків. Можливо, й недоречно нагадувати нещодавні події, з котрими зіткнулися українці у виконанні законодавства з декомунізації, коли радянська влада «заселяла» Україну іменами тих своїх поплічників, які ніколи не бували на нашій землі.

Заступниця Бориспільського міського голови Людмила Бистра, що також виступала на «круглому столі», дорікнула прихильникам іншої думки, коли поставила свою жирну крапку в обговоренні: «Давайте не будемо вносити розкол в увічнення пам’яті В’ячеслава Чорновола».

З її чиновницької позиції виходить, що ім’я Сергія Жигалка вносить розкол у громадську думку й не варте увічнення саме в присвоєнні його письменницького імені міській центральній бібліотеці Бориспільської МЦБС, де зберігаються імена творців слова. Складно погодитися з такою позицією.

Адже мало того, що Сергій Жигалко зі своєю творчістю був знищений і замовчуваний радвладою, то й у часи Незалежної України та зона непам’яти не дозволяє окриком з адміністративних кабінетів повернутися талановитому літератору, вже реабілітованому, в рідний край, де ще живуть і його родичі та племінники.

Тож iще не повертається додому з хабаровського цвинтаря, хоч наступного року постане його пам’ятна дата — 120-річчя від дня народження...

Валентина СТРІЛЬКО-ТЮТЮН, президент міжнародного освітнього фонду імені Ярослава Мудрого, кандидат педагогічних наук