Товариш Путін, ви «большой учьоний»

Продовжувач справи Сталіна, Путін, узявся за історію.

В його статті про єдиний російсько-український народ є лише пропагандистське базікання, виклад ідеології «русского міра», нема наукових доказів (історія, етногенез).

Серйозні дослідники, перш ніж щось писати, знайомляться з літературою. Але «Путин не читатель, Путин писатель».

Пошук спільного в українців і росіян він почав із часів Давньої Русі; щось спільне є справді, але його мало. Безумовно, ми різні народи; близнюки з однієї колиски — химера російської (царської та радянської) історіографії.

Етногенез ішов ще до створення держави Київська Русь. Поляни, деревляни, білі хорвати, волиняни, тіверці, більшість сіверян стали основою формування української народності. О. Шахматов: «Безсумнівно, що поляни, деревляни і навіть сіверяни — це предки сучасних українців» («Рецензия на «Укр. грамматику» А.Крымского», «Roczn. Slaw.», 1909). Д. Зеленін: «Дуліби, бужани, тіверці та уличі були дуже близькі за своєю мовою, за всією своєю культурою до давньокиївських племен — полян, деревлян і сіверян — разом із якими вони і склали потім українську народність» (Сб. «Советская этнография», т. V, М-Л, 1941).

Московська (нині російська) народність створювалася в міжріччі Волги та Оки на основі угро-фінських племен (меря, мурома, весь, мордва, череміси, вотяки, пермь).

Весь басейн середньої Волги був угро-фінським, про що свідчить топоніміка; Нестор згадує Ростов як поселення мерян.

До етногенезу долучилися слов’янські племена кривнічів і в’ятичів, звичаї та мораль яких негативно оцінив Нестор.

У часи монголо-татарської та московської єдності в московiтів з’явилася татарська домішка. В. Ключевський: «Великоруське плем’я вийшло не з розвитку цих старих обласних [середнє Подніпров’я] особливостей, а було справою нових різнобічних впливів... У краю, який лежав поза старою корінною Руссю та в ХІІ ст. був більш інородчеським, аніж руським краєм («Исторические портреты», М, 1990). Історик вказав і на «участь фінського племені в утвердженні антропологічного типу великороса».

Директор Інституту генетики РАН М. Яновський про сучасних росіян: «У деяких регіонах частка фінських генів, без сумніву, перевищує частку генів слов’янських».

Європейську північ нинішньої Росії (республіканські Новгород, Псков) населяли новгородські словени, частина радомичів і в’ятичів; наука підтвердила, що вони прийшли із Заходу (південнобалтійське Помор’я). Менталітет їхній відрізнявся від московсько-татарського (поклоніння хану, царю-батюшці), був близьким до київського (віче, вольності, кияни зміщували та ставили князів).

Саме тому Іван ІV, що не жалував навіть своїх угро-фінсько-татарських підданих, і влаштував геноцид «чужих» для нього словен.

Отже, походження різне. Разючу відмінність ментальностей українців і росіян зафіксував М. Костомаров («Две русские народности», Собр. соч., СПб, 1903).  

Путін спекулює на назві народу та країни: всі ми «русские». Справді, майбутні українці, їхні землі називалися «руськими», але справа не в них: росіяни та Росія не були «руськими», московіти безпідставно привласнили цю назву.

Спочатку назву «Русь» мали київська, переяславська, сіверська землі. Ще Нестор писав: «Поляни, яже нині зовомая Русь». Історик В. Мавродін («Происхождение русского народа», Л.,1978) писав: «У Новгородськім літописі Новгород та його землі чітко протиставляються «Русі» — Півдню, Києву, а кияни — населенню Новгородської землі — словенам...

Для суздальського літописця (Лаврентьєвський) «Русь» — Південь, Подніпров’я, Київ, а він сам — житель землі Суздальської». Те саме свідчить М. Костомаров: «Киянин, волинець, червонорус були руські за своєю місцевістю, за особливостями свого народного громадського та домашнього побуту, за вдачою та звичаями...Східний слов’янин був не руський, а тверитянин, суздалець, москвич».

Підтверджує О. Пипін: «Із початком державного життя, у ІХ ст., земля полян та її столиця Київ посіли пануюче місце серед племен і зберігали це положення до середини ХІІ ст.

Саме цей південний союз княжеств із Києвом на чолі в ті віки й мав специфічну назву Русь, яка в ХІ ст. поширилася на Волинь і Галичину, але ще не переходила ні в Новгород, ні до білорусів, ні на північний схід» («История славянских литератур», т.1, СПб, 1879). Московська Русь — поняття пізнє.

До ХV ст. московіти не знали, що вони «русские», жили у Джучієвому улусі Золотої Орди, поклонялися хану, потім помінялися головними ролями з татарами. М.Трубецькой (філософ, євроазієць) писав (1927): «Скинення татарського іга звелося до заміни хана на православного царя та перенесення ханської ставки до Москви».

Тільки наприкінці ХV ст. московський князь Іван ІІІ додав до свого титулу «і всея Русі». Відтоді й пішло — «русские».

М. Костомаров констатував: «У південноруського народу його прізвисько було нібито вкрадено». Росія для всього світу була Московією аж до Петра І, він перейменував її на Російську імперію.

Що ж спільного в українців і росіян? До кінця ХІІ ст. майбутня Московія (Залісся) була колонією Києва, одержала від нього християнство та писемну мову. Через віки Україна стала колонією Росії, одержала заборону на українську мову та українську церкву.

В. Путін, за прикладом Сталіна, робить свій внесок у мовознавство: «І в західних, і в східних «русских» землях говорили однією мовою». Це або незнання предмета, або брехня.

В Києві функціонували розмовна руська мова та писемна (давньоболгарська, словенська, церковнослов’янська), запропонована Кирилом і Мефодієм для всіх слов’ян; обидві впроваджувалися в заліській колонії. Спільною для українців і московітів була писемна мова, давньоболгарська; нині вона вживається церквою.

У Заліссі, що не було ще ні Росією, ні Московією, розмовляли переважно угро-фінськими діалектами. Згодом сформувалася російська мова на основі писемної давньоболгарської, у ній до 50% давньоболгарської лексики (академік АН СРСР І РРФСР Л. Щерба), в українській і білоруській — незрівнянно менше.

«І росіяни, і українці, і білоруси — спадкоємці Давньої Русі», — пише Путін. Треба уточнити: українці — спадкоємці Київської Русі (ІХ–ХІІ ст.), а росіяни — Московської Русі (кінець ХV ст.) і держави Івана Грозного.

Путін через незнання тлумачить назву «Україна» як «окраїна». Насправді «україна» — це викраяна, визначена територія, країна. Перша згадка про Україну в літописі датується 1187 р.; за померлим переяславським князем Володимиром Глібовичем «Украіна много постона».

Окраїною якоїсь держави Русь-Україна тоді бути не могла. Польща була набором дрібних князівств, а Росії, навіть Московії, ще не існувало, Суздаль та Володимир були васалами Києва, його окраїною.

Путін зачепив ще одну назву — «русини». Так називалися жителі Київської Русі, це є в угодах із Візантією князя Олега (911), князя Ігоря (945), є і в «Руській Правді». Після того як назву «руські» загарбали московіти, з’являється самоназва «українці», вони не хотіли, щоб їх плутали з росіянами.

У Західній Україні ця назва зберігалася довго. І. Франко у 1914 р. писав: «Я єсмь русин»; трохи пізніше: «Ми маємо навчитися відчувати себе українцями». С. Бандера в метриці був записаний як русин.

Сепаратистське неорусинство, виплекане Росією, в Галичині зникло, нині його прояви, які роздмухує Москва, жевріють на Закарпатті. (Під час Першої світової війни Австро-Угорщина справді інтернувала «москвофілів» у табори, та кагебісту краще було б проаналізувати, чому Росія стала батьківщиною ГУЛАГу).

Сепартизм ідеологів русинства інспіровано Росією та Угорщиною. Ще у 1876 р. у додатках до Емського указу було рішення Олександра ІІ: «Підтримати галицьку, ворожу до українофільського напрямку, газету «Слово», призначивши їй хоча б невелику, але постійну субсидію (1000 руб із сум ІІІ жанд. упр.)».

У боротьбі з Польщею Б. Хмельницький боронив українців, руське православне населення. Саме православ’я спричинило помилку гетьмана при ви­борі сюзерена — рішення йти «під руку» московського царя.

У Переяславських угодах була обумовлена автономія, збереження вольностей. Все це було знехтувано Росією, не те що вольності, мова, самоідентифікація українців підпали під заборону. Фінляндія та Польща зберегли якісь залишки автономії — добре, якщо тебе не вважають «рідним братом».

Т. Шевченко негативно сприймав наслідки Переяслава. «Москалики, що заздріли, то все одчухрали...Отак-то, Богдане! Занапастив єси вбогу сироту Украйну». «Ляхи були — усе взяли, кров повипивали!.. А москалі і світ Божий в пута закували». І ще про «возз’єднання»: «Як запродав гетьман у ярмо християн».

А от як Кобзар оцінив зрадництво тієї старшини, що забула про Україну, служила Росії за привілеї: «Кирило з старшиною пудром осипались і цариці, мов собаки, патинки лизали».

Підтримуючи думку Путіна, що не можна ділити спадщину Шевченка та Гоголя, закликаємо його забезпечити видання, читання на ТБ зацитованих творів.

У роки громадянської війни в Україну вторглися російські війська — білі та червоні, вони намагалися повернути Україну «в лоно» Росії під різними вивісками. Російським більшовикам це вдалося.
Путін зауважує: «Німеччині й Австро-Угорщині потрібні були український хліб та сировина». Росії потрібно було те саме.

На конференції залізничників 16.4.1919 Ленін заявив: «Із завоюванням України наша сила міцніє. На Україні величезні надлишки хліба. Можна взяти 100 млн пудів». У жовтні 1921 р. Ленін підписав постанову про вивіз 57 млн пудів хліба з УСРР. Це викликало в Україні голод 1921-23 рр.

Путін згадує: «На початку 1918 р. була проголошена Донецько-Криворізька радянська республіка, яка звернулася до Москви з питанням про входження в радянську Росію. Отримали відмову». Росії потрібна була не частина, а вся Україна. Сьогодні Росія це повторює один в один із «ДНР» і «ЛНР» як фарс, кривавий фарс.

Путін заперечив Голодомор початку 30-х років як геноцид українського народу, бо і в інших місцях також був голод. Але з інших регіонів можна було виїхати, врятуватися, а Україна була оточена військами, заблоковані залізничні станції.

Окрім нищення селянства, в ті ж часи було винищено українську інтелігенцію, було припинено «коренізацію». Це була превентивна акція російського більшовизму, Сталін боявся «втратити Україну».

Путін пише: «Польський уряд розгорнув активну політику переселення, намагаючись змінити етнічний склад у «східних кресах». Росія робила те саме у ще більших масштабах. Ще «матушка Катерина» депортувала запорожців на Кубань, стравивши їх із адигейцями.

На їхніх землях вона поселила росіян, німців, сербів. Микола І надав пільги російським купцям, що переселялися до Києва. Київські міщани відреагували: «Перелізуть до нас сміло, тут артіль їх завелась. Поставають всі панами, хоч і в патлах, з бородою, та тут буде головою.

Прогуляли права наші — москаль буде панувать» («Киевская Старина, У, К,1882). Ще не було ОУН, впливу США, НАТО, а тут така нелюбов до представників «єдиного народу». Козьма Прутков розкрив механізм російської етнополітики: «Если продуемся, в карты играя, поедем на Волынь для обрусения края».

Політика «перемішуй і володарюй» досягла апогею за російських більшовиків. Кількість росіян в Україні становила у 1926 р. — 9,2%, а в 1989 р. — 22,1%. У Львові в 1921 р. було 0,2% росіян, у 1959-му — 27%.

У виморені голодом райони України переселяли росіян. Російські більшовики депортували корінні народи: із Західної України в 1939-40 рр. було вивезено близько 15% населення; депортації зазнали народи Прибалтики. Після Другої світової війни з рідних земель злочинно було депортовано 11 малих народів. Чверть кримських татар було виморено в дорозі.

Такими методами йшла підготовка «життєвого простору» для росіян за нацистським зразком. Після «зачистки» Криму його заселили росіянами. У післясталінські часи українську молодь посилали на цілину, заманювали в інші регіони; на Донбас планово переселяли росіян. Створені зазделегідь острови «русского міра» відіграли свою роль у Криму і на Донбасі.

Путін (із посиланням на Собчака) пропонує «мудре» рішення територіальних питань колишніх союзних республік. Вони «повинні повернутися в ті кордони, у яких вони ввійшли до складу Союзу». А як бути з надбанням СРСР?

Передати Росії чи, може, повернути попереднім власникам? У другому варіанті Росія мусить віддати Фінляндії загарбані землі, Кенігсберзьку волость — Німеччині, Курили, Південний Сахалін — Японії. Україна має одержати Таганрог: у його окрузі було 71,5% (1926) українського населення, але він був прихоплений Росією у 1924 р. Путін, звичайно, наполягатиме на першому варіанті.

Путін звинувачує: «Західні країни напряму втручаються у внутрішні справи України». А хіба це вони захопили Крим, частину Донбасу? А хіба їхні неонацисти там воюють проти нас?

Путін бреше, «що росіян в Україні примушують не лише відректися від своїх коренів, від поколінь предків, а й повірити, що Росія — їхній ворог». Ніхто не примушує росіян від чогось відрікатися, а наш «великий друг» Росія стріляє у наших громадян, у тому числі й росіян.

Закінчує Путін своєю ідеєю фікс: «Адже ми — один народ». Абсурдність її доведено вище.

Росія, що вбиває українців, є «анти-Україною».

Ігор ДЕМ’ЯНЧУК,
кандидат технічних наук
Київ