Відома російська дослідниця Гетьманщини Тетяна Таїрова-Яковлева: Козаків у Москві без перекладача не розуміли

Тріумфальне повернення Самійла Величка: дослідниця Українського козацтва представила в Полтаві головну працю Самійла Величка, видану за оригіналом рукопису, а також свіжі видання з історіографії Гетьманщини.

У Полтавському краєзнавчому музеї відбулася зустріч із непересічною особистістю — мабуть, найвідомішою в нашій країні російською дослідницею та популяризаторкою історії України ХVI—ХVІІІ століть (водночас має низку публікацій, присвячених історії Білорусі й Литви, а ще — українській історії ХІХ—ХХ століть), доктором історичних наук, професором кафедри історії народів країн СНД Інституту історії Санкт-Петербурзького державного університету Тетяною Таїровою-Яковлевою (окрім усього, вона ще й майстер спорту з кінного спорту та стрільби).

Пані Тетяна — ініціаторка створення при університеті Центру вивчення історії України, який сама ж і очолює.

Спільно з Санкт-Петербурзьким iнститутом історії РАН та Канадським інститутом українських досліджень згаданий центр під її керівництвом втілив у життя проєкт із видання документів з архівних зібрань Санкт-Петербурга та Москви.

Зокрема, 2007 року вийшов друком перший випуск таких документів з архіву гетьмана Івана Мазепи. За цю роботу їй присвоєно почесне звання «Берегиня Українського козацтва».

А 2008 року професор Тетяна Таїрова-Яковлева була удостоєна відзнаки президента України «Орден княгині Ольги» ІІІ ступеня. Нагороду вручив їй особисто президент Віктор Ющенко.

2014 року побачив світ другий випуск документів «Батуринский архив и другие документы по истории Украинского гетманства 1690—1709 гг.», який містить як нововиявлені, так і вже відомі джерела, що з якихось причин не ввійшли до першого випуску.

Багато її монографій уже добре відомі українському читачу. Поміж них — «Іван Мазепа і Російська імперія. Історія «зради», «Гетьмани України. Історії про славу, трагедії й мужність», «Повсякдення, дозвілля і традиції козацької еліти Гетьманщини», «Коліївщина: великі ілюзії» тощо.

До слова, свою кандидатську дисертацію на тему «Початковий етап Руїни: соціально-політичне становище та зовнішня політика України кінця 50-х років XVII століття» науковець захищала 1994 року в Інституті історії України НАНУ в Києві.

Її найвагомішою науковою працею є книга «Іван Мазепа». 2020 року знаний санкт-петербурзький історик спільно з Інститутом історії України НАНУ завдяки меценатам реалізувала проєкт воістину державної ваги з видання рукопису «Літопису» Самійла Величка, оригінал якого зберігається в Російській національній бібліотеці в місті на Неві.

Відвідавши батьківщину найвидатнішого українського літописця, професор на Полтавщині презентувала як це видання, так і інші недавно видані в Україні томи, що містять упорядковані нею описи фондів: «Малоросійський приказ», «Малоросійські справи» та «Батуринський архів».

Готують сюрприз для українських істориків

Свій виступ Тетяна Таїрова-Яковлева розпочала українською мовою:

«Хочу подякувати за запрошення, за те, що сьогодні мала можливість відвідати населені пункти Жуки та Диканьку, познайомитися з тими місцями, де працював Самійло Величко, де він писав легендарний твір, над яким я працювала останні 10 років. Трохи розповім про те, що ми робимо в Санкт-Петербурзі.

Від часу створення в 2004 році за моєї ініціативи Центру вивчення історії України при Санкт-Петербурзькому державному університеті займаємося дослідженням та публікацією джерел з історії України, що містяться в архівах Санкт-Петербурга й Москви, прекрасно розуміючи, що в нас зібрання цих документів більш повне й цікаве, аніж у самій Україні — так склалося історично з різних причин».

Наприклад, «Малоросійський приказ», що створювався в Москві, а потім зберігався в Російському державному архіві давніх актів, являє собою унікальне зібрання джерел з історії Гетьманщини ХVІІІ століття. Це десятки тисяч документів!

Лише деяку частину їх (приблизно 20 відсотків) свого часу опублікував видатний історик Микола Костомаров. Усі інші документи зберігаються в рукописному вигляді, важко піддаються прочитанню.

«Через це виникла ідея зробити їхню транслітерацію з іменними й географічними покажчиками, — продовжила свою розповідь професор, — і видати задля того, аби вченим простіше було орієнтуватися в дуже складній системі розташування документів, які зараз зберігаються у двох фондах — «Малоросійський приказ» і «Малоросійські справи». Спершу ми видали їх у Москві, а потім завдяки ініціативі київського видавництва «Кліо» прийняли рішення перевидати з перекладом вступних частин українською мовою. І от буквально два дні тому я вперше взяла до рук два томи, які побачили світ у видавництві «Кліо».

А третій том — це «Батуринський архів». Той самий знаменитий архів, який мені вдалося знайти в Санкт-Петербурзі 2003 року, — доти вважалося, що він згорів 1708-го. Насправді ж його вивіз князь Олександр Меншиков після руйнації Батурина. Після того, як Меншикова арештували, його архів із залишками гетьманського потрапив до сховища Академії наук. Хочу звернути вашу увагу на те, що ніхто не ховав цього архіву через те, що там зібрані документи Івана Мазепи.

Просто архівісти були впевнені, що вони всім добре відомі. А оскільки мазепо­знавців серед них не було, відповідно, вони просто не могли оцінити той скарб, який зберігають. І коли я вперше побачила залишки Батуринського архіву, то очам своїм не повірила».

За словами дослідниці, нині Центр вивчення історії України, який вона очолює, за підтримки Канадського інституту українських досліджень готує четвертий том, який стане справжнім сюрпризом, сенсацією для українських істориків.

Річ у тім, що в другому описі зібрання «Малоросійського приказу» існує близько 60 книг з історії Гетьманщини, присвячених різним рокам і подіям, які ще не опубліковані. Видати це унікальне зібрання документів з історії України професор Тетяна Таїрова-Яковлева сподівається вже до кінця наступного року.

Тетяна Таїрова-Яковлева підписує книги зі свого доробку.
Фото Ганни ЯРОШЕНКО.

Як росіянка повернула Україні «Літопис» у тому вигляді, яким його задумав автор

«Я взагалі вважаю видання описів фондів дуже важливою річчю, — поділилася пані Тетяна. — Описи відкривають колосальні можливості для тих, хто воліє знайти істину. Саме під час роботи над ними мені вдалося знайти єдиний лист запорозького писаря, адресований Самійлу Величку, який дав змогу встановити, що він справді був військовим канцеляристом, до того ж прибічником Івана Мазепи, а не постраждав, як це вважалося досі, через прихильність до Василя Кочубея, котрий зрадив гетьмана.

Цікаво, що ніде в рукопису «Літопису» Величко не називає гетьмана зрадником, а навпаки, зображує як героя. Це свідчить про те, що літописець не збирався друкувати свій твір. І, можливо, саме через це й Кочубеї ніколи не оприлюднювали рукопису, прекрасно розуміючи, що цього робити не можна».

З оригіналом легендарного твору українського козаць­ко-старшинського літописця історик уперше познайомилася десь 2008 року, навідавшись до відділу рукописів Російської національної бібліотеки (колишньої Імператорської книгозбірні).

Згідно з її розповіддю, історія пам’ятки є драматичною. Свого часу оригінал «Літопису» зберігався в бібліотеці непересічної особистості української історії Григорія Полетики в маєтку на Полтавщині.

І це велике щастя, бо велика бібліотека Полетики в Санкт-Петербурзі, як відомо, згоріла. Тобто Бог оберігав «Літопис» Самійла Величка. Нащадки Григорія Полетики продали безцінний твір колекціонеру, нумізмату, купцю Івану Лаптєву.

Потім він потрапив на аукціон у Москві, де його придбав знаменитий збирач рукописів, історик, публіцист Михайло Погодін, котрий і ввів «Літопис» у науковий обіг, повідомивши про нього видатним науковцям Миколі Костомарову, Михайлу Максимовичу, Йосипу Бодянському та ін.

У Погодіна рукопис купив імператор Микола ІІ і подарував Імператорській публічній бібліотеці. Ось так визначний історичний твір українського літописця й опинився у відділі рукописів Російської національної бібліотеки.

«Коли вперше взяла його до рук і переглянула, то була просто шокована, адже він абсолютно не відповідав відомій мені публікації, — пригадує Тетяна Таїрова-Яковлева. — Уже те знайомство з оригіналом рукопису Самійла Величка переконало мене, що потрібно братися за нову публікацію. Так почала шукати союзників.

2012 року наш Центр вивчення історії України уклав договір з Інститутом історії України НАНУ про спільне видання справжньої версії «Літопису». Потім сталися відомі політичні події, і спільна робота, на жаль, перервалася. Поновити її вдалося тільки 2019-го. Ми створили дві групи: одна працювала в Києві, друга — у Санкт-Петербурзі».

Як розказує пані Тетяна, робота над рукописом Самійла Величка не зводилася лише до транслітерації тексту. Було проведено й багато попутних досліджень.

Зокрема, їй пощастило знайти 16 книг з особистої бібліотеки українського літописця, у яких містяться його власноручні підписи: «Книги з бібліотеки канцеляриста Самійла Величка». Окрім того, дослідниці вдалося уточнити біографію автора першого систематичного викладу історії Української козацької держави.

У дев’ятому за рахунком найбільш повному академічному виданні «Літопису» Самійла Величка врахували всі недоліки попередніх видань.

При виданні «Літопису» в ХІХ столітті видавці не розібралися у структурі рукопису

«Можливо, для багатьох буде не надто приємною ця новина, але насправді немає точних даних про те, що Самійло Величко є уродженцем села Жуки, розташованого неподалік Полтави, — стверджує науковиця.

— Хоч цілком імовірно, що його пов’язувала з Полтавщиною родинна історія. Точно ж знаємо про те, що роботу над «Літописом» він розпочав раніше, аніж це завжди вважалося, ще будучи канцеляристом Війська Запорозького, а саме — в 90-ті роки ХVІІ століття.

У цей час Самійло Величко робить копії 262 документів з генеральної канцелярії Війська Запорізького, використовуючи при цьому­ дорогий голландський папір вражаючої якості. Згодом він потрапляє в російський полон, а робота над «Літописом» поновлюється тільки приблизно 1715 року. Причому першу частину літописець присвячує Богдану Хмельницькому — закінчує її 1720 року саме в селі Жуки. І тоді ж створює третю частину, присвячену добі Івана Мазепи. Що цікаво?

Закінчивши ці дві частини, Самійло Величко змінює концепцію пам’ятки, вирішивши написати так звану вінчальну частину, присвячену добі Петра Сагайдачного. Завжди вважалося, що вона належить до більш раннього періоду.

А все тому, що при виданні «Літопису» в ХІХ столітті видавці не розібралися у структурі твору. Що й казати, вона дуже складна, до того ж рукопис був розсипаний. Зреш­тою, збереглися підказки самого Величка.

Існує нумерація аркушів усього рукопису, зроблена його рукою, яка підтверджує той факт, що частина, присвячена Петру Сагайдачному, є початковою. Розпочинає з епохи Петра Сагайдачного Самійло Величко невипадково. Він хотів показати, що не козаки зрадили Рiчі Посполитій, а навпаки, Річ Посполита зрадила їх після того подвигу, який вони здійснили в Хотинській війні 1620—1621 років».

Дослідниці та її колегам-однодумцям навіть удалося знайти перші шість аркушів цієї початкової частини, що вважалися безнадійно втраченими, і відновити її за єдиним, що є в наявності, київським списком «Літопису», який належить до 60-х років ХVІІІ століття. Відтак, згідно з уточненою версією, твір розпочинається із зображення доби Петра Сагайдачного й закінчується змалюванням доби Івана Мазепи.

«Обіймаючи посаду канцеляриста, Самійло Величко був пунктуальною людиною, тож, окрім усього, робив скріпи, що з’єднували різні частини його рукопису. Таким чином, помилитися в тому, як він був побудований, неможливо, — запевняє санкт-петербурзький історик.

— Немає сумніву і в тому, що початкова частина була написана пізніше. Автор завершив її 1725 року в Диканьці, куди він перебрався з Жуків. А 1728 року, вже будучи хворим, Самійло Величко працює над «Космографією». Іще ми знайшли документ 1729 року, який підтверджує, що на ту пору він був живим і проживав у Диканьці. Це дає нам підстави припустити, що найвірогідніше він помер і був похований саме в Диканьці. Як уже зазначала, заодно з біографією літописця вдалося відновити і його величний замисел. Отож тепер маємо «Літопис» Самійла Величка саме в тому вигляді, яким задумав його сам автор».

Аналіз пилку з краплі воску зі свічки Самійла Величка підтвердив той факт, що «Літопис» написаний на Полтавщині

У Центрі вивчення історії України провели й дуже детальне дослідження всіх філіграней рукопису, і навіть таке цікаве, як аналіз пилку з краплі воску зі свічки Самійла Величка, що стекла на папір. Так от, цей аналіз підтвердив той факт, що рукопис був створений на Полтавщині. А дослідження чорнила зайвий раз підтвердило, що твір належить до кінця ХVІІ — початку ХVІІІ століття.

«Насправді це лише перший етап, — резюмує Тетяна Таїрова-Яковлева. — І от тепер розпочинається другий — етап вивчення тексту, наукових досліджень на його основі. До речі, оті 262 копії документів, які зробив Самійло Величко, відкривають можливість реконструкції втраченого гетьманського архіву. Це також цікава робота, яку хочемо здійснити спільно. І, звичайно, для мене як дослідниці історії Гетьманщини це те, що сподіваюся використати у своїх наступних роботах».

Далі зустріч відбувалася у форматі «запитання-відповідь». Архієпископ Полтавський і Кременчуцький Федір поставив запитання лінгвістичного характеру: якою мовою писав свій твір Самійло Величко, чи дотримувався якогось стилю?

«Це староукраїнська мова, якою послуговувалися канцеляристи Івана Мазепи, котрі писали всю документацію (Величко називає її козацькою мовою), — пояснила пані Тетяна. — Цікаво, що вони не вдавалися до російської, а в такому ж вигляді надсилали документи до Москви. А там їх перекладали, перш ніж дати царю.

Хоч загалом мова «Літопису» дуже складна: півслова може бути написано кирилицею, а півслова — латиницею. Така собі мішанина. Самійло Величко був освіченою людиною — закінчив Києво-Могилянську колегію, знав польську, латинську, німецьку мови, і часто це йому шкодило. Хочу додати, що у виданні «Літопису» ХІХ століття всі цитати Величка, наведені в оригіналі польською чи латинською мовою, перекладені на російську без будь-яких виносок».

Дуже цікавим було запитання відомого політолога, публіциста Андрія Окари, котрий є частим гостем Полтави: «Ви розпочали в науці дуже складну тему стосовно того, чим є за своєю структурою Російська імперія. Сам імперський дискурс породжений тим, що Російська імперія народилася не з Московського царства, а стала певним синтезом Гетьманщини й Московського царства. Ваша друга книга про гетьмана Івана Мазепу — фактично про те, як він став одним із засновників Російської імперії. Як гадаєте, якою мірою Російська імперія може вважатися проєктом української шляхти, еліти і як із цим жити далі?»

«Мазепинська доба створила основу Російської імперії ХVІІІ століття»

«Я вважаю, що Мазепинська доба створила основу Російської імперії ХVІІІ століття. Наприклад, та ж церковна реформа, освітня система були повністю запозичені в Україні, — зазначила історик. — Хочу сказати, що, на щастя, ставлення до гетьмана Івана Мазепи в Росії дещо змінюється. Зовсім недавно переглядала російські «Вікіпедію», сайти й була здивована: ніде не знайшла жодного слова про зраду, натомість ідеться про перехід Івана Мазепи на бік шведів. Для мене це як бальзам на душу. Очевидно, недаремно я мала багато неприємностей після видання книги про Івана Мазепу (серія «ЖЗЛ»). Поступово в умах відбуваються зміни, особливо це стосується професійних істориків».

Поміж інших запитань, адресованих санкт-петербурзькій гості, було й таке: з огляду на те, що «Літопис» вважається бароковим твором, наскільки об’єктивним є Самійло Величко в зображенні тогочасних подій та оцінці того, свідком чого він став.

«Це наративне джерело. І в ньому присутня певна суб’єктивність, — констатувала науковець. — Скажімо, ми відзначаємо суб’єктивне ставлення автора до історичних постатей: як до Василя Кочубея (він йому симпатизував), так і до Івана Мазепи, котрий довгі роки був його начальником (а начальників мало хто любить). Так само і ставлення Величка до інших гетьманів багато в чому суб’єктивне.

Але та кількість джерел, яку він використав, створює об’єктивну картину того часу, в будь-якому разі дає нам уявлення про менталітет козацької старшини середньої ланки. Зов­сім недавно я видала книгу про Коліївщину, і для мене стало неприємним відкриттям, що для Лівобережної Гетьманщини 60-х років ХVIII століття правий берег уже був чужою, польською, територією. Відтак Самійло Величко — останній автор, для якого Гетьманщина іще не розділена на два береги».

Виступаючи під час зустрічі, що стала справжньою подією, представник Інституту історії України НАНУ Андрій Бовгиря, зокрема, сказав: «У кожного народу є наратив, створений у героїчну епоху. Ці твори стають містком між минулим і сьогоденням, продовжують живити державотворчу ідею, коли сама дер­жава зникає. Для українців такою епохою була Гетьманщина, а таким твором — «Літопис» Самійла Величка. Цей текст продовжує жити й нині, свідченням чого є велика цікавість до нього, підтримка меценатів».

Що ж до видань описів фондів «Малоросійського приказу», «Малоросійських справ», то вони, за словами українського історика, без перебільшення, розділили історіографію Гетьманщини на «до» й «після». А очільниця видавництва «Кліо» Віра Соловйова зізналася, що дуже щаслива у своїй видавничій долі, оскільки може опертися на автора такого рівня, як Тетяна Таїрова-Яковлева, і подякувала науковцю за її подвижницьку працю.

Своє слово сказали й меценати Андрій Мельник та Андрій Гурнік, котрі долучилися до видання «Літопису» та організації зустрічі. Насамкінець книги з доробку Тетяни Таїрової-Яковлевої передали до провідних музеїв, бібліотек області, а також до архіву.

Підтримайте видання "Україна молода": 

Become a Patron!