Вічне «жіноче питання»: рецензія на збірку есеїв «Бунтарки: нові жінки і модерна нація»

Чи можна розповісти щось свіже про українську літературу ХІХ чи й першої половини ХХ століття? А якщо обрати незвичний кут зору?

У збірці есеїв «Бунтарки: нові жінки і модерна нація» (К.: Смолоскип) наше тодішнє письменство показано через, як казали в ті часи, «жіноче питання».

І це дозволило побачити нове у, здавалося б, давно знаному краєвиді.

«Бунтарки...» — книжка, де кожен есей розповідає про одну письменницю, про її зв’язок із виборюванням-утвердженням прав жінок, урізноманітненням їхніх «життєвих сценаріїв» і соціальних ролей. Концептуально, що авторки цих історій — також відомі жінки.

Професорка Віра Агеєва розповідає про Марка Вовчка, Людмилу Старицьку-Черняхівську та Ірину Вільде (вона ж написала передмову та упорядкувала видання). Ольга Полюхович — про Олену Пчілку й Ольгу Кобилянську. Ірина Борисюк — про Наталю Кобринську та Уляну Кравченко.

Оксана Пашко представила Грицька Григоренка і Надію Суровцову. Олена Пелешенко — авторка есеїв про Лесю Українку і Наталю Романович-Ткаченко. Оксана Щур — про Софію Яблонську.

Книжка «Бунтарки...» виразно демонструє, що значна частина тодішніх письмен­ниць, начебто опублікованих і зафіксованих історією літератури, залишаються поза актуальною увагою. Чи часто говориться, до прикладу, про Наталю Романович-Ткаченко?

Активна учасниця Українського Відродження, дружина міністра УНР; жінка, яка двічі лишалася вдовою й мусила доглядати трьох дітей та допомагати іншим родичам, — але продовжувала писати, не маючи, особливо після встановлення совєтської влади, можливостей для публікування.

Її тексти належать до стилістики раннього українського модернізму, в них активно обговорюються проблеми особистої та соціальної свободи та можливостей жінки.

А наскільки ретельно в нас прочитана та осмислена Олена Пчілка? Не кажучи вже про Грицька Григоренка або Уляну Кравченко.

Нехай книжка «Бунтарки» більшою мірою концентрується на моменті пізнавальному, на ознайомленні з вартими уваги біографіями, ідеями, текстами (зрозуміло, досить мозаїчно й уривчасто), вона, безумовно, ставить питання канону.

Прочитавши ці есеї, неминуче замислюєшся: наскільки усталене розуміння канону української літератури ХІХ-ХХ століть є адекватним?

Що ми втрачаємо через відсутність там багатьох жінок-письменниць? Як розумно перебудувати образ тогочасної літератури, щоби краще представити там жіноче письмо, аби це не було просто примітивною «ррреволюційною» заміною чоловічих імен на жіночі? «Бунтарки...» не дають відповіді на ці запитання, зате активно штовхають до роздумів.

Але й із постатями добре відомими, канонічними чи й навіть модними саме сьогодні, теж, як видно, є що розповісти цікавого.

Так, есей про Софію Яблонську, яку нині обговорюють досить багато, змальовує її не так активною учасницею боротьби за права жінок, як «продуктом» такої боротьби.

Адже Яблонська, не надто вдаючись до феміністичної риторики, користувалася досягненнями емансипації: мандрувала світом наодинці, що було тоді виключним винятком з правил «хорошого тону» — вела незалежний, часом богемний спосіб життя, власноруч влаштовувала власну кар’єру літераторки тощо.

І — характерний момент — у певній точці вирішила від цієї самодостатности відмовитися на користь доволі традиційного шлюбу та віддатися домашнім справам. І такі парадокси-зигзаги-несподіванки чекають на нас у розповідях чи не про кожну «бунтарку».

У творах згаданих письменниць жваво обговорювалися економічні права жінок та право на вільну творчість, проблеми материнства-батьківства, домашнього насильства, абортів, справедливого поділу домаш­ньої праці — аж до співвідношення звільнення пригніченої нації та пригніченої статі. У деяких із цих питань можна зауважити помітний прогрес, з іншими й досі важкувато.

А, наприклад, такий мотив, як потреба власного простору для жінки, тобто окремої кімнати, в житлових умовах величезної кількости теперішніх українців і українок може викликати лише зітхання.

На щастя, попри виразно суспільноцентричну концепцію книжки «Бунтарки: нові жінки і модерна нація», тут висвітлюється й суто естетичний бік творчости письменниць.

Тож маємо можливість скласти уявлення не лише про ідеї і проб­лематику їхніх творів, а й про художні особливості. Це, звісно, надихає щось перечитати, а з іншими текстами нарешті познайомитись.

Олег КОЦАРЕВ