Війна росії з Україною почалася 107 років тому
Перші кроки як агресор більшовицька Росія зробила не 7-го, а 11 листопада 1917 року. Через три дні після проголошення в Києві незалежної Української Народної Республіки, що сталося 8 листопада. >>
Олена Теліга. Подєбради. 1920-ті роки.
21 липня виповнюється 115 років від дня народження Олени Теліги (1906-1942) — української поетки, публіцистки, літературного критика, провідної діячки ОУН.
Хоча її поетична спадщина кількісно невелика (відомо всього 38 віршів), за змістом вона має неперевершену цінність.
Бо в ній прозвучав неповторний голос, притаманна творчості особливість, яку літературознавці визначили як «пасіонарність любовної лірики».
Світогляд Олени Теліги формувався поступово. То була справжня «одіссея», яка розпочалася у Петербурзі.
Там у сім’ї інженера-гідротехніка Івана Шовгенева 21 липня 1906 року народилася майбутня поетеса. Під час визвольних змагань родина Шовгеневих опинилася у Києві, де донька міністра УНР Олена навчалася у гімназії Дучинської.
Під час більшовицького наступу на початку 1919 року Центральна Рада змушена була залишити Київ. Разом з нею змушений був виїхати і Шовгенів. Жити з тавром «націоналіста» було складно, тож дружина та донька Івана Шовгенева шукали можливість виїхати за кордон.
Проте візу одержати не вдалося, тому нелегально перейшли кордон біля Кам’янця-Подільського. Згодом оселилися в чеських Подєбрадах, де батько працював ректором Української господарської академії, яку емігранти вважали своєю альма-матер.
Як вважають літературознавці, саме в цей час у світогляді Олени Теліги відбувся злам. Відомим фактом є конфлікт поетеси з російськими монархістами під час балу в Народному домі на Виноградах.
У нотатках Уласа Самчука є згадка про те, як Олена Теліга відреагувала на закиди великодержавників: «Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері. І я вас більше не хочу знати».
На еміграції Олена Теліга усвідомила себе українкою. А шлях українства завжди непростий і тернистий. Майбутня поетеса вступила на історико-філологічний факультет Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі
. А далі занурилася у вир літературного життя: спілкується з Наталею Лівицькою-Холодною, Юрієм Дараганом, Євгеном Маланюком, Леонідом Мосендзом, Олегом Ольжичем.
Після одруження з Михайлом Телігою Олена переїздить до Варшави до хворої матері; проте зв’язків зі своїми празькими колегами не пориває. У 1928 році розпочала письменницьку діяльність, друкувалася в «Літературно-науковому віснику» (1922—1932), що в той час виходив у Львові під редагуванням Дмитра Донцова.
Ліричний голос Олени Теліги індивідуальний, впізнаваний — це вічний бунт, нестримна стихія, протест проти «нудоти життя». Героїзм як найвища чеснота, як взірець людської гідності — у цьому вся поетка.
Вірш «Поворот» посідає гідне місце поміж інших віршів, пов’язаних із національним визволенням рідного народу: «Заметемо вогнем любови межі, // Перейдемо убрід бурхливі води, // Щоб взяти повно все, що нам належить, // І злитись знову зі своїм народом».
Непохитна цілеспрямованість, прагнення виборювати незалежність притаманні й іншим поезіям Олени Теліги: «Відповідь», «Пломінний день» «Безсмертне», «Засудженим». Героїчну особистість не здатна поглинути «темна муть юрби», тож важливо не втрачати сили духу на тернистих шляхах випробовувань: «Мій біль бринить, зате коли сміюся, // То сміх мій рветься джерелом на волю!»
Тверда, як криця, і водночас романтична і витончена натура — такою постає Олена Теліга в листах до своїх друзів і побратимів.
У збірці «Олена Теліга. Листи. Спогади» наведено епістолярій поетеси до Михайла Теліги, Наталії Лівицької-Холодної, Дмитра Донцова, Уласа Самчука, Богдана-Ігоря Антонича.
«Олена Теліга як особистість найповніше розкрилася в листах до Наталії Лівицької-Холодної, відомої української поетеси, доньки Андрія Лівицького — президента УНР в екзилі, дружини маляра Петра Холодного та до Ксенії Світлик — студентки школи фотомистецтва у Варшаві, активної учасниці Української студентської громади у Варшаві, з якою вона здружилася в середині 1930-х років», — пише упорядник Надія Миронець.
1932-33 роки — це був час, коли Олену Телігу пов’язувала щира дружба з Наталею Лівицькою-Холодною. Як натура відверта і пристрасна, поетеса ділилася з подругою сокровенними думками. У багатьох листах Олена Теліга не приховує своєї радості від того, що в неї з’явилася подруга.
«Для мене писати тобі — найбільша радість. Це ж для мене незнана радість — ділитися з кимось, а головне з жінкою, всім... Це так гарно — не ховати нічого в своїй душі».
Про своє розуміння дружби писала не раз: «Наша дружба — це дар, засланий з неба... Будемо щирими і безпристрасними одна до другої на самоті і будемо пристрасними при обороні одна одної від нападів чужих людей».
Олена Теліга не розділяла життя і творчість — ці речі були для неї неподільними. Її непокоїло, що не всі знайомі письменники і поети в особистому житті дотримувалися тих моральних принципів, які проголошували у своїх творах.
«Звичайно, — писала вона, — життя одне, а творчість — друге, але для мене незрозуміло, як можна виголошувати якісь ідеї і не служити їм». Для безкомпромісної поетки це було неприпустимо.
«Життя є гарне, але яке тяжке! — зізнавалася Олена Теліга в листі до подруги. — Особливо для людей, які не вміють пристосуватися до нього. Для людей абсолютно чесних. Але все ж, Натуся, яке щастя бути дійсно чесними».
Завжди, за будь-яких обставин, не втрачати почуття гідності та сили духу — таким було життєве кредо поетки. «Знаєш, як я не зношу цю рису — охання над своїм станом» — писала Олена Теліга Наталі Лівицькій-Холодній. Не скиглити, а боронити себе, захищати свою націю — поетеса свідомо обрала свій тернистий шлях: «Тобі ж подарую зброю: // Цілунок гострий, як ніж — // Щоб мав ти в залізнім свисті // Для крику і для мовчань — // Уста рішучі, як вистріл, // Тверді, як лезо меча».
Протягом 1939—1941 років Олена Теліга перебувала у Кракові. Там у грудні 1939 року поетеса зустрілася з Олегом Ольжичем, вступила в Організацію українських націоналістів, де почала активно працювати в Культурній референтурі Проводу ОУН.
Поетеса дотримувалася думки, що література бездержавної нації мусила взяти на себе розв’язання громадсько-політичних проблем. Водночас поети-емігранти пильнували, аби мистецтво не перетворилося на агітаційний плакат.
Про це, зокрема, Олена Теліга писала у статті «Прапори духа», спрямованої проти зловживання агітаційними матеріалами.
Тогочасна публіцистика засвітила яскраве гроно імен, лідерами серед яких були Дмитро Донцов і Олена Теліга. У статті «До проблеми стилю» публіцистка окреслила риси нової естетики як активного творця майбутнього життя: «Романтика нації, романтика змагань, романтика життя».
Головна мета, що її ставила Олена Теліга у своїх блискучих публіцистичних виступах, як і в ліриці — будити національну свідомість, виховувати почуття гідності. Особливо яскраво ця теза пролунала у статті «Партачі життя»:
«Чим вищий п’єдестал побудуємо для тих, що стали символом наших визвольних змагань, тим далі падатиме роз’яснювальне світло від цього символу — тим ширші маси будуть бачити яскравий дороговказ для свого життя і для своєї боротьби. І тому в мільйони рупорів мусимо кричати про наших героїв і на найвищих висотах різьбити їхні імена і чини, щоб у найдальших закутинах наших земель усім було видно незабутні постаті у весь їх величний зріст».
Як духовний заповіт нації звучать слова письменниці у статті «Сила через радість»:
«Перед нашою молоддю стоїть блискуче завдання — стати батьками майбутнього своєї нації. Хай же вона не зрікається цієї честі, виховуючи себе лише на сірих рядовиків. Нашій масі потрібні провідники в усіх ділянках життя, і хай кожний не підтинає собі добровільно крила, лише старається розгорнути їх якнайширше. Хай пам’ятає, що хто готує себе лише на те, щоб впрягтися до плуга, завжди матиме погоничів, а чи не забагато погоничів мали ми в минулому?»
Розкол в ОУН Олена Теліга сприйняла як загальнонаціональну і свою особисту трагедію, залишившись у середовищі під проводом полковника Андрія Мельника.
У роки Другої світової війни, у липні 1941-го, в складі похідних груп ОУН Олена Теліга разом з Уласом Самчуком нелегально перейшли кордон. У листах поетки, написаних у той період, можна знайти безліч унікальних фактів, що проливають світло на тогочасну атмосферу.
«За листами, які писала вона чоловікові, коли поверталася разом з Уласом Самчуком в Україну як член ОУН, співробітник Культурної референтури цієї організації, можна встановити маршрут їхнього пересування, дату та обставини переходу кордону на річці Сян, дізнатися про людей, які сприяли їм у цьому — пише Надія Миронець.
— З листа, написаного Оленою Телігою чоловікові зі Львова 24 липня 1041 року, видно, як боляче переживала вона розкол у націоналістичному таборі, як вражена була тією обструкцією, яку влаштували їй та Уласу Самчукові під час виступу 23 липня у Спілці українських письменників у Львові, коли їм довелося зіткнутися «з усією цією публікою», з людьми, які «роблять з себе мучеників і героїв, а на нас, емігрантів, дивляться як на втікачів до вигідного життя: це було просто обурливо».
22 жовтня 1941 року поетеса нарешті дісталася омріяного Києва, куди так прагнула потрапити. Попри небезпеку, мельниківці заснували Українську національну раду.
ОУНівців не лякали труднощі, про що дізнаємося з листа Олени Теліги від 15 січня 1942 року в Прагу до Олега Лащенка, співробітника Культурної референтури ОУН: «Вітри віють безперестанку. Мороз такий, що всі ми ходимо, як на святі Миколи... Але за цим снігом і вітрами відчувається вже яскраве сонце і зелена весна...»
Як член Культурної референтури Олена Теліга створила Спілку письменників, переважно з початківців, адже чимало письменників зазнали репресій у 1930-х роках.
Ті ж, кому пощастило врятуватися, опинилися під час війни в евакуації. Водночас поетка і публіцистка редагує додаток «Література і мистецтво» при газеті «Українське слово», який починає виходити під назвою «Літаври». Своїм принципам ніколи не зраджувала — продовжувала працювати на утвердження національної свідомості, почуття гідності.
Не друкувала твори, що вихваляли гітлерівський режим, засуджувала подібні панегірики: «Це, мабуть, ті ж самі писаки, що й Сталінові щедрували».
Звісно, гітлерівці не могли пробачити такої зухвалості. Після невдалих спроб приборкати «Літаври» на початку 1942 року — їх примусово закрили.
Невдовзі гітлерівці влаштували справжній терор, розпочалися арешти серед українських націоналістів. Олег Ольжич умовляв Олену Телігу залишити місто, але вона категорично заявила: «Я з Києва вдруге не поїду».
Знаючи про масові арешти українців 7 лютого і про те, що гестапо влаштувало засідку в приміщенні Спілки письменників на Трьохсвятительській вулиці, вона 9 лютого пішла на чергове засідання, де й була заарештована. Безкомпромісна, мужня, а ще — жіночна та елегантна.
Свій фатальний вибір вона зробила задовго до смерті, задекларувавши, що мистецтво й життя — неподільні. Олену Телігу розстріляли в Києві в Бабиному Яру 21 лютого 1942 року. Тоді ж і збулося її пророче передбачення: «Я палко мрію до самого рання // Щоб Бог зіслав мені найбільший дар // Гарячу смерть, не зимне умирання».
Перші кроки як агресор більшовицька Росія зробила не 7-го, а 11 листопада 1917 року. Через три дні після проголошення в Києві незалежної Української Народної Республіки, що сталося 8 листопада. >>
Яскравій українській зірці тележурналістики, народному депутатові України І-го скликання (1962-1992) Вадиму Бойку - 5 листопада виповнилося б 62 роки. >>
4 листопада 1885 р. в с. Георгіївці (тепер Мар’їнської міської громади Покровського р-ну Донецької обл.) народився Михайло МАЛАШКО, член Центральної Ради, заступник комісара Донецького басейну від УЦР, отаман Вільного козацтва Луганська (1917 – 1918), отаман куреня Донецького кряжу (1918 – 1919). >>
Перший пам'ятник Гетьману Павлу Скоропадському встановлено у США цими днями. Пам’ять про історичного діяча вшанували на українському кладовищі Баунд-Брук у штаті Нью-Джерсі. >>
Під завершення цьогорічного сезону археологічних розкопок біля знаменитого Більського городища неподалік селища Котельва Полтавської області сталася сенсація: було знайдено уламок античної амфори IV століття до нашої ери з рідкісним клеймом майстра. >>
У Львові 1 листопада 1944 р. помер Андрей Шептицький, митрополит Галицький та архієпископ Львівський, предстоятель Української греко-католицької церкви. >>