Фатальне рішення пані в капелюшку: що змусило Олену Телігу лишитися в окупованому фашистами Києві

21 липня виповнюється 115 років від дня народження Олени Теліги (1906-1942) — української поетки, публіцистки, літературного критика, провідної діячки ОУН.

Хоча її поетична спадщина кількісно невелика (відомо всього 38 віршів), за змістом вона має неперевершену цінність.

Бо в ній прозвучав неповторний голос, притаманна творчості особливість, яку літературознавці визначили як «пасіонарність любовної лірики».

Усвідомлення українства

Світогляд Олени Теліги формувався поступово. То була справжня «одіссея», яка розпочалася у Петербурзі.

Там у сім’ї інженера-гідротехніка Івана Шовгенева 21 липня 1906 року народилася майбутня поетеса. Під час визвольних змагань родина Шовгеневих опинилася у Києві, де донька міністра УНР Олена навчалася у гімназії Дучинської.

Під час більшовицького наступу на початку 1919 року Центральна Рада змушена була залишити Київ. Разом з нею змушений був виїхати і Шовгенів. Жити з тавром «націоналіста» було складно, тож дружина та донька Івана Шовгенева шукали можливість виїхати за кордон.

Проте візу одержати не вдалося, тому нелегально перейшли кордон біля Кам’янця-Подільського. Згодом оселилися в чеських Подєбрадах, де батько працював ректором Української господарської академії, яку емігранти вважали своєю альма-матер.

Як вважають літературознавці, саме в цей час у світогляді Олени Теліги відбувся злам. Відомим фактом є конфлікт поетеси з російськими монархістами під час балу в Народному домі на Виноградах.

У нотатках Уласа Самчука є згадка про те, як Олена Теліга відреагувала на закиди великодержавників: «Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері. І я вас більше не хочу знати».

На еміграції Олена Теліга усвідомила себе українкою. А шлях українства завжди непростий і тернистий. Майбутня поетеса вступила на історико-філологічний факультет Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі

. А далі занурилася у вир літературного життя: спілкується з Наталею Лівицькою-Холодною, Юрієм Дараганом, Євгеном Маланюком, Леонідом Мосендзом, Олегом Ольжичем.

Після одруження з Михайлом Телігою Олена переїздить до Варшави до хворої матері; проте зв’язків зі своїми празькими колегами не пориває. У 1928 році розпочала письменницьку діяльність, друкувалася в «Літературно-науковому віснику» (1922—1932), що в той час виходив у Львові під редагуванням Дмитра Донцова.

Ліричний голос Олени Теліги індивідуальний, впізнаваний — це вічний бунт, нестримна стихія, протест проти «нудоти життя». Героїзм як найвища чеснота, як взірець людської гідності — у цьому вся поетка.

Вірш «Поворот» посідає гідне місце поміж інших віршів, пов’язаних із національним визволенням рідного народу: «Заметемо вогнем любови межі, // Перейдемо убрід бурхливі води, // Щоб взяти повно все, що нам належить, // І злитись знову зі своїм народом».

Виголошеним ідеям треба служити

Непохитна цілеспрямованість, прагнення виборювати незалежність притаманні й іншим поезіям Олени Теліги: «Відповідь», «Пломінний день» «Безсмертне», «Засудженим». Героїчну особистість не здатна поглинути «темна муть юрби», тож важливо не втрачати сили духу на тернистих шляхах випробовувань: «Мій біль бринить, зате коли сміюся, // То сміх мій рветься джерелом на волю!»

Тверда, як криця, і водночас романтична і витончена натура — такою постає Олена Теліга в листах до своїх друзів і побратимів.

У збірці «Олена Теліга. Листи. Спогади» наведено епістолярій поетеси до Михайла Теліги, Наталії Лівицької-Холодної, Дмитра Донцова, Уласа Самчука, Богдана-Ігоря Антонича.

«Олена Теліга як особистість найповніше розкрилася в листах до Наталії Лівицької-Холодної, відомої української поетеси, доньки Андрія Лівицького — президента УНР в екзилі, дружини маляра Петра Холодного та до Ксенії Світлик — студентки школи фотомистецтва у Варшаві, активної учасниці Української студентської громади у Варшаві, з якою вона здружилася в середині 1930-х років», — пише упорядник Надія Миронець.

1932-33 роки — це був час, коли Олену Телігу пов’язувала щира дружба з Наталею Лівицькою-Холодною. Як натура відверта і пристрасна, поетеса ділилася з подругою сокровенними думками. У багатьох листах Олена Теліга не приховує своєї радості від того, що в неї з’явилася подруга.

«Для мене писати тобі — найбільша радість. Це ж для мене незнана радість — ділитися з кимось, а головне з жінкою, всім... Це так гарно — не ховати нічого в своїй душі».

Про своє розуміння дружби писала не раз: «Наша дружба — це дар, засланий з неба... Будемо щирими і безпристрасними одна до другої на самоті і будемо пристрасними при обороні одна одної від нападів чужих людей».

Олена Теліга не розділяла життя і творчість — ці речі були для неї неподільними. Її непокоїло, що не всі знайомі письменники і поети в особистому житті дотримувалися тих моральних принципів, які проголошували у своїх творах.

«Звичайно, — писала вона, — життя одне, а творчість — друге, але для мене незрозуміло, як можна виголошувати якісь ідеї і не служити їм». Для безкомпромісної поетки це було неприпустимо.

«Життя є гарне, але яке тяжке! — зізнавалася Олена Теліга в листі до подруги. — Особливо для людей, які не вміють пристосуватися до нього. Для людей абсолютно чесних. Але все ж, Натуся, яке щастя бути дійсно чесними».

Завжди, за будь-яких обставин, не втрачати почуття гідності та сили духу — таким було життєве кредо поетки. «Знаєш, як я не зношу цю рису — охання над своїм станом» — писала Олена Теліга Наталі Лівицькій-Холодній. Не скиглити, а боронити себе, захищати свою націю — поетеса свідомо обрала свій тернистий шлях: «Тобі ж подарую зброю:­ // Цілунок гострий, як ніж — // Щоб мав ти в залізнім свисті // Для крику і для мовчань — // Уста рішучі, як вистріл, // Тверді, як лезо меча».

Хто готує себе впрягтися до плуга — завжди матиме погоничів

Протягом 1939—1941 років Олена Теліга перебувала у Кракові. Там у грудні 1939 року поетеса зустрілася з Олегом Ольжичем, вступила в Організацію українських націоналістів, де почала активно працювати в Культурній референтурі Проводу ОУН.

Поетеса дотримувалася думки, що література бездержавної нації мусила взяти на себе розв’язання громадсько-політичних проблем. Водночас поети-емігранти пильнували, аби мистецтво не перетворилося на агітаційний плакат.

Про це, зокрема, Олена Теліга писала у статті «Прапори духа», спрямованої проти зловживання агітаційними матеріалами.

Тогочасна публіцистика засвітила яскраве гроно імен, лідерами серед яких були Дмитро Донцов і Олена Теліга. У статті «До проблеми стилю» публіцистка окреслила риси нової естетики як активного творця майбутнього життя: «Романтика нації, романтика змагань, романтика життя».

Головна мета, що її ставила Олена Теліга у своїх блискучих публіцистичних виступах, як і в ліриці — будити національну свідомість, виховувати почуття гідності. Особливо яскраво ця теза пролунала у статті «Партачі життя»:

«Чим вищий п’єдестал побудуємо для тих, що стали символом наших визвольних змагань, тим далі падатиме роз’яснювальне світло від цього символу — тим ширші маси будуть бачити яскравий дороговказ для свого життя і для своєї боротьби. І тому в мільйони рупорів мусимо кричати про наших героїв і на найвищих висотах різьбити їхні імена і чини, щоб у найдальших закутинах наших земель усім було видно незабутні постаті у весь їх величний зріст».

Як духовний заповіт нації звучать слова письменниці у статті «Сила через радість»:

«Перед нашою молоддю стоїть блискуче завдання — стати батьками майбутнього своєї нації. Хай же вона не зрікається цієї честі, виховуючи себе лише на сірих рядовиків. Нашій масі потрібні провідники в усіх ділянках життя, і хай кожний не підтинає собі добровільно крила, лише старається розгорнути їх якнайширше. Хай пам’ятає, що хто готує себе лише на те, щоб впрягтися до плуга, завж­ди матиме погоничів, а чи не забагато погоничів мали ми в минулому?»

Розкол в ОУН Олена Теліга сприйняла як загальнонаціональну і свою особисту трагедію, залишившись у середовищі під проводом полковника Андрія Мельника.

У роки Другої світової війни, у липні 1941-го, в складі похідних груп ОУН Олена Теліга разом з Уласом Самчуком нелегально перейшли кордон. У листах поетки, написаних у той період, можна знайти безліч унікальних фактів, що проливають світло на тогочасну атмосферу.

«За листами, які писала вона чоловікові, коли поверталася разом з Уласом Самчуком в Україну як член ОУН, співробітник Культурної референтури цієї організації, можна встановити маршрут їхнього пересування, дату та обставини переходу кордону на річці Сян, дізнатися про людей, які сприяли їм у цьому — пише Надія Миронець.

— З листа, написаного Оленою Телігою чоловікові зі Львова 24 липня 1041 року, видно, як боляче переживала вона розкол у націоналістичному таборі, як вражена була тією обструкцією, яку влаштували їй та Уласу Самчукові під час виступу 23 липня у Спілці українських письменників у Львові, коли їм довелося зіткнутися «з усією цією публікою», з людьми, які «роблять з себе мучеників і героїв, а на нас, емігрантів, дивляться як на втікачів до вигідного життя: це було просто обурливо».

«Гаряча смерть, не зимне умирання»

22 жовтня 1941 року поетеса нарешті дісталася омріяного Києва, куди так прагнула потрапити. Попри небезпеку, мельниківці заснували Українську національну раду.

ОУНівців не лякали труднощі, про що дізнаємося з листа Олени Теліги від 15 січня 1942 року в Прагу до Олега Лащенка, співробітника Культурної референтури ОУН: «Вітри віють безперестанку. Мороз такий, що всі ми ходимо, як на святі Миколи... Але за цим снігом і вітрами відчувається вже яскраве сонце і зелена весна...»

Як член Культурної референтури Олена Теліга створила Спілку письменників, переважно з початківців, адже чимало письменників зазнали репресій у 1930-х роках.

Ті ж, кому пощастило врятуватися, опинилися під час війни в евакуації. Водночас поетка і публіцистка редагує додаток «Література і мистецтво» при газеті «Українське слово», який починає виходити під назвою «Літаври». Своїм прин­ципам ніколи не зраджувала — продовжувала працювати на утвердження національної свідомості, почуття гідності.

Не друкувала твори, що вихваляли гітлерівський режим, засуджувала подібні панегірики: «Це, мабуть, ті ж самі писаки, що й Сталінові щедрували».

Звісно, гітлерівці не могли пробачити такої зухвалості. Після невдалих спроб приборкати «Літаври» на початку 1942 року — їх примусово закрили.

Невдовзі гітлерівці влаштували справжній терор, розпочалися арешти серед українських націоналістів. Олег Ольжич умовляв Олену Телігу залишити місто, але вона категорично заявила: «Я з Києва вдруге не поїду».

Знаючи про масові арешти українців 7 лютого і про те, що гестапо влаштувало засідку в приміщенні Спілки письменників на Трьохсвятительській вулиці, вона 9 лютого пішла на чергове засідання, де й була заарештована. Безкомпромісна, мужня, а ще — жіночна та елегантна.

Свій фатальний вибір вона зробила задовго до смерті, задекларувавши, що мистецтво й життя — неподільні. Олену Телігу розстріляли в Києві в Бабиному Яру 21 лютого 1942 року. Тоді ж і збулося її пророче передбачення: «Я палко мрію до самого рання // Щоб Бог зіслав мені найбільший дар // Гарячу смерть, не зимне умирання».