Дмитро Тубольцев: «Пливе кача» у фільмі співав для побратимів, які воювали, воюють і яких уже немає

Доброволець «Літо», якого в українській неполіткоректній комедії «Наші котики» грає Дмитро Тубольцев, наставляє зброю на комічного Путіна.

Ця сцена після презентації кінострічки наприкінці 2020-го та оригінальна промоція фільму викликали публічну істерику в російському телепросторі всім відомих пропагандистів «русского міра» Ольги Скабєєвої з журналістським дипломом i політика Володимира Жириновського.

А акторові відтоді — який у реальній зоні АТО у 2014-му встиг послужити в підрозділі «Правого сектору» — з певною обережністю обирають навіть авіамаршрути на зйомки.

Як, наприклад, зовсім нещодавно в Казахстан, де працював перед камерою для шестисерійного детективу з елементами фантастики iз робочою назвою «Інфініті», який створюють iз французькою кінокомпанією. Щоби випадково ніде не перетнутися зі справжніми агентами ФСБ, підшуковували не такий вигідний, але прямий переліт.

Хто знає Дмитра ближче, аніж лише за театральними і кіноролями, — обізнані, що спілкуватися з ним не завжди просто через то зухвалість, то нарочитiсть. Буває, не добирає дипломатичні слова і навіть чинить дії на межі фолу.

При загалом товариських взаєминах і чіткому дотриманні таймінгу домовленостей — наближення до інтерв’ю з актором для читачів «України молодої» відбувалося впродовж чотирьох днів ІХ Міжнародного Трускавецького кінофестивалю «Корона Карпат», а остаточно сформувалося після прильоту Дмитра з Казахстану в Київ.

Для французького мовника Canal+

— Ще у березні на пресконференції у Києві повідомили, що плануються зйомки серіалу про космос «Інфініті» для французького мовника Canal+, шестисерійної детективної драми. Заявляли, що більшість серій зніматимуть в Україні, а частину — в Казахстані на полігоні Байконур та в Парижі. Дмитре, скільки ваших знімальних днів було в Казахстані?

— Ми подавалися на проби разом із Сергієм Сміяном — і нас обох затвердили. Майже одночасно були на зйомках у Казахстані, утім летіли різними літаками. У мене був лише один знімальний день, але я його надовго запам’ятаю...

Було неймовірно важко працювати у 40-градусну спеку в степу. Я там стою в сухому повітрі, де жодна комаха не літає, — і вдалині бачу водосховище, кілометрів за два, а кілометрів за п’ять чи чотири — гори. Мене починають вдягати у військову форму, балаклаву, спеціальний шолом, маску, окуляри — я граю землянина.

Але 3 хвилини — і маска запітніла; прошу терміново принести серветки, бо піт з мене тече. Французький режисер дає команду підняти маску: «Мені потрібні очі Дмитра!» Ну дякую, мені хоч трохи легше стало дихати. Але зняти маску не можна, бо «красиво у ній виглядаєш»...

А далі було 8 (!) дублів однієї сцени. Мені стріляють у голову, я падаю на землю. Я жива людина: знову встаю, знову падаю, вдаряюся головою, плечами, руками, умираю... Так ми кілька годин у цей 40-градусний «мороз» знімали. У мене стався тепловий удар, я почав втрачати свідомість. Більше того, 5 дублів я був за екраном, за кадром. Партнерка просила, щоб я дивився їй в очі і щоби я органічно правильно падав, щоб правильно фокусувалися її очі в кадрі.

— Наскільки різняться гонорари акторів у копродуктивному проєкті?

— Я звик до того, що коли знімаюсь в європейському проєкті, то отримую їхні гонорари. А тут вийшло так, що почали знімати в Києві — і нам почали платити як українським акторам, тобто менше десь удвічі, хоча й непогані гонорари. І за зйомки в Казах­стані нам продовжили платити як українським акторам, до того ж одну фіксовану суму у гривнях за кожен — чим би він не був наповненим — знімальний день. І в цьому біда.

— У Києві мали побудувати космічну станцію для зйомок «Інфініті». На тому майданчику працювали?

— Ні.

Дмитро Тубольцев.

Марина Кошкіна, Дмитро Сова й інші

— Кількість ваших ролей у кіно та театрі вже перетнула позначку 50. Ви у статусі, коли вже ролі вас знаходять, чи ще шукаєте самі?

— Я краще буду «вічним студентом»: людиною, яка постійно шукає нові ролі. Я буду уникати апломбу у своїй свідомості, що я — Джонні Депп, який вічний пірат Карибського моря. Буду постійно шукати самого себе.

— Ви викладали студентам курсу Богдана Бенюка в Університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Хто тоді вчився?

— Студентам під кінець першого курсу робив уривки про АТО, Наталія Доля викладала тоді. Можна вважати, запросили мене підтягнути дисципліну студентів, коли акторську майстерність вчать. Потім зустрічалися з ними в кінці третього і на початку четвертого курсу. Багато хто з того випуску вже знімається.

Моєю улюбленою ученицею була Марина Кошкіна — глядачі знають її ролі в кіно та Театрі імені Франка. Розумниця, просто богиня — бере і робить ролі. Ігоря Качура вважаю початківцем із потужним потенціалом: готовий був вчити мови, розумів суть кожного персонажа. Загалом, дуже потужний курс був.

Ще раніше я викладав у Бориса Ставицького — свого педагога. Я тільки-но закінчив учитися на актора і вступив на режисуру драми. А Борис Петрович мене запросив, щоб я проводив заняття для його нового першого курсу. Телеведуча Людмила Барбір тоді вчилася, Дмитро Сова, який знявся у фільмі «Черкаси» в головній ролі, — це мій студент, хоч мені тоді було 21 чи 22 роки.

А познайомилися з тезкою ми ще раніше. З його старшим братом Петром Совою — нині він мій кум, — коли нам було по 17, ми жили студентами в одній кімнаті в гуртожитку, ще Вася Коржик. Ми всі їздили додому до Петра у Прилуки (Чернігівська обл.) 13-річнй Дмитро приставав: «Дімка, розкажи анекдоти».

Маму Петра і Дмитра я донині називаю другою мамою, бо по життю так і є. Вона казала: «Діточки мої, пішли на базар». І купувала нам усім світери, джинси. Свою маму я познайомив iз нею, сказав, що має прийняти, що іншу жінку, яка завжди турбувалася про нас, годувала, обувала, називаю другою мамою. Жити студентам непросто було в 1990-х.

— Місто, де ви народилися, від Києва неблизько — у Бессарабії, прикордонне з Румунією. Як часто тепер бачитесь із мамою?

— У 1999 році я забрав маму і брата в Київ. Збираюся у липні з нею в Одесу — з минулого року знайома господиня зарезервувала нам житло. Зателефонував ще друзям-бізнесменам, щоб на Tesla покатали (сміється. — Авт.). У мами є 4 дні, підемо на Ланжерон, щоб скупатися в морі, — щоб  хоч трошки якогось кайфу мама отримала.

— Скільки мамі років?

— Порахуйте, з 1956-го. У 1999-му мама була при смерті, задихалася — я її рятував, на руках вносив у Жовтневу лікарню у Києві. Коли працівниця там мені відповіла, що без якогось там лікаря не може прийняти хвору, — я не стримав емоції, сказав: «Якщо помре моя мати — помреш ти». Маму залишили в лікарні, хоч і міліцію викликали. Наступного дня я за грубощі вибачався перед головлікарем. Він відповів, що все розуміє і що на моєму місці вчинив би так само. Навіть мною зіпсовані двері полагодили за рахунок медзакладу.

Дмитро Тубольцев — доброволець «Літо» і Петро Микитюк — «Професор» отримали на церемонії нагородження ІХ Трускавецького кінофестивалю срібну «Корону Карпат» за найкращу режисуру «Наших котиків».

Мені тоді сказали, що перебування мами в лікарні обходилося 33 долари за добу. Її запропонували покласти у коридорі, щоб не платити за палату; взялися здешевити ще за рахунок того, що інтернів підключали до лікування. Але я мав забезпечити ліками. «Потягну!» — відповів тоді головлікарю я, студент третього курсу, на чиєму утриманні в київському гуртожитку був iще молодший брат-школяр...

Знімаючись тільки в українському кінопродукті — вижити дуже складно

— Ви дуже імпульсивний. Вам це не заважає?

— Заважає (повторив тричі. — Авт). Якось приїхав на зйомки. Мене, як і всю групу, попередили, що хтось там буде, хто може кинути стілець в іншого. На знімальному майданчику він — режисер iз Пітера — протягує мені руку, я її схопив, назвалися, а потім кажу: «Бачиш усмішку на моєму обличчі — зроби так, щоб вона не впала. Мені однак, хто ти». Опісля він називав мене Дімочкою (хоч нічиїх імен особливо не запам’ятовував), спілкувався зі мною винятково з «будь ласка», «дякую». Усі підходили до мене, перепитували: «Що ти з ним зробив?»

Страх перед тим, що може статися, — це найголовніший ефект. Людина боїться того, що може статися. Я навіть студентам майстерні Богдана Бенюка пояснював: найстрашніша сила, коли людина себе ще не проявила; а не та, що бігає і розпорошує себе. Концентрація готовності рішуче діяти, демонстрація чіткої позиції — це те, що в мені виховала війна і що за будь-яких умов змушує інших танцювати навколо тебе, а не навпаки.

— Кілька великих кінокомпаній працює в Україні, які фактично більшою мірою російські, аніж українські чи міжнародного статусу, як це декларується. Яке до цього ставлення у середині вітчизняної кіноспільноти?

Творчий вечір, коли звучали пісні Дмитра Тубольцева.

— Я — проблема для частини продюсерів в Україні, бо ніколи не прогинаюся. Загалом десь половина вітчизняних режисерів мене не знімає, бо я зіграв у «Наших котиках» персонажа, який убив Путіна і воював на справжньому фронті. Як і Роман Семисал, якого я дуже поважаю (він, до речі, учив мене української мови); й Андрій Шараськін, який тепер депутат у «Голосі», — це на його заклик іти добровольцем я відгукнувся у 2014-му.

З приходом Зеленського, наприклад, телеканал «Україна» випускає тут фільми, а потім продають їх у РФ. Ми не можемо в них зніматися. Акторам вижити, знімаючись тільки в українському кінопродукті, дуже складно. А ті, хто розказував мені «для чого сваритися з Росією», вони на фронті не були, не відчули того, як це втрачати людей — тепер головні ролі виконують у таких проєктах і не мають фінансових проблем, отримують удвічі більше за мене.

— Зараз згадую серіал «Гвардія», в якому ви знімалися. Коли ви вперше на власні очі побачили смерть від кулі?

— (Пауза). Важко говорити... У мене з приводу смертей багато історій... Мене найбільше дратує, коли мене питають: «А ти убівал? І сколько ти воєвал?» Війна — не курорт.
— У недавньому інтерв’ю режисер Мирослав Слабошпицький сказав, що коронавірусні локдауни він вважає для кінематографа гіршими за війну і Чорнобиль. Як ви оцінюєте період iз березня 2020 року?

— Він правильно говорить. Бо локдаун — це найнижчий період, коли людей змусили законсервувати активність, заборонили робити практично все і в кіно­сфері, і в театральній. Мене ніби посадили в озеро, але рибу ловити — заборонено, чайку впіймати не можу — заборонено; хмари не можу змахнути рукою — бо мені заборонено.

«Ти мій український Марлон Брандо»

— Ви хотіли би повернутися у театр?

— Так, завжди. Було у моєму житті, коли я відмовлявся заради театру від привабливих пропозицій, пов’язаних із зайнятістю в Польщі. Я обрав тоді Молодий театр.
Коли повернувся з фронту, у перший день після війни, коли мене привезли, пішов у Молодий театр, — я дивився з-за лаштункiв, грала Ірма Вітовська, а в мене гасне в очах. Наступного дня мала йти вистава «Голубка» Андрія Бакірова, в якій я виходив на сцену в головній ролі по 5 разів на місяць, глядачі йшли на Тубольцева.

Ми працювали: Вертинський, Боклан, Легін, я, Валерій Іванович Шептекіта (покійний уже). Троє дівчат — Ірма Вітовська, Рима Зюбіна, Наталія Васько. У житті всі дружимо. Ірма й Рима мені на фронт збирали амуніцію, в якій я потім навіть грав у «Наших котиках».

Коли Станіслав Мойсеєв перейшов у Театр Франка, двічі хотів мене забрати до себе, планували два проєкти, але не склалося. Планувалися театральні проєкти з моєю участю в Одесі, але завадив локдаун. Звертався у київський Театр на Лівому березі. Два місяці офіційно пропрацював у Театрі на Подолі, але теж не заладилися проєкти. У Молодий театр не можу повернутися, хоча туди хочу найбільше. За Станіславом Мойсєєвим я би поїхав будь-куди: у Луцьк, Львів чи інше місто, зніматися у кіно однак міг би.

— Коли ви з Володимиром Тихим — режисером «Брами» і «Наших котиків» познайомилися?

— Ми з ним ще у студентському гуртожитку театрального інституту поверхами бігали разом, співпрацювати почали понад 10 років тому. Мене Володьці порадила Ірма Вітовська, відрекомендувавши словами: «Єдиний чоловік у нашому театрі, мій найулюбленіший актор». Вона так вважала, на відміну від інших. Наш перший спільний досвід був у короткометражці циклу «Мудаки. Арабески», я створював образ поета — одна з моїх улюблених артхаусних ролей.

—Які ролі виокремлюєте для себе ще?

— Я більше театральний актор. Мої ролі, які я зіграв і не зіграв на сцені, але зіграв для себе внутрішньо, — Калігула Альберта Камю, Макбет Шекспіра.
У кіно, на жаль, не завжди режисери ставлять завдання створити образ, персонаж. «Просто скажи фразу, а я потім змонтую». Мені хочеться відразу йти з такого кіно. Мені що — талант зменшити? Я так не умію.

— На жаль, не всі мали змогу в прокаті дивитися фільми з вашою участю. Тому вашого добровольця «Літо» з «Наших котиків» асоціативно я поєднала з відомішими частині людей кіногероями Леоніда Бикова.

— Оксана Байрак мені казала: «Ти мій український Марлон Брандо». Дехто з актрис називав українським Женею Мироновим. У 1996 році я подивився «Мис Страху» — і Роберт де Ніро ніби став моїм особистим педагогом, бо я зрозумів, як треба грати.

— Ви у «Наших котиках» щемливо — не можна стримати сліз — співаєте «Пливе кача». Коли і в кого виник такий задум? Ви часто проявляєте вокальний талант?

— Коли ми презентували фільм у Львові, до мене підійшов вокаліст «Піккардійської терції», потиснув руку і подякував. Ми були тоді з Уляною Супрун, очільницею МОЗу, яка долучилася з чоловіком до команди продюсерів фільму.

Приходив на студію, і робили під моє виконання музичне аранжування. Записували акапельно в лісі, в 10-й чи 11-й годині. Перед камерою співав для побратимів, які воювали, воюють і яких уже немає, а лежав муляж персонажа з позивним «Професор». Я Володі казав: «Вези живого актора Микитюка, хочу особисто йому співати». Про це згадували з Петром на Трускавецькому кінофестивалі, де отримали «Корону Карпат» за режисуру «Наших котиків».

— Були ситуації, коли особливо образливо, що вас не затвердили на роль?

— Я пробувався на зйомки у «Кіборгах», показував свого командира і себе — бійця з позивним «Тубілець». Коли отримав через якийсь час відмову — обурився не як актор, а як захисник України.

— Чи реалізуєте свій режисерський потенціал?

— Пишу сценарій про Ніколу Теслу. Я захоплююся цим винахідником і Ейнштейном.

Команда творців «Наших котиків».

Чиї гріхи?

— Ваш герой у фільмі про мешканців Чорнобильської зони «Брама» — чоловік, який врешті-решт залишив дружину з хворим сином, — казав у кінці, що насправді постійно тікав від себе. Як часто відчуваєте такий стан у власному житті і що є його причиною: особисті чи професійні обставини?

— Я тоді зіграв свого діда (притупцьовування ногою і т.д.), він був фронтовиком, помер, коли мені було 10 років. Пам’ятаю, коли у 1980-х був відчутний шестибальний землетрус iз Румунії, цеглини падали, мамі було страшно, бабусі, мені, а він, хоч і на підпитку, рівно йшов, не панікував.

...Я завжди втікаю від себе. Мені дуже складно, я дуже самотня людина. Хоча мій принцип — віддавати іншим: текст пісні, навички акторської майстерності. Я маю потенціал, який не втілюється повною мірою у реальні справи у житті.

Я в Казахстані стояв на балконі 5-зіркового готелю і думав: мене знімали французи (тільки з кінофестиваля у Трускавці приїхав, і вже ввечері був виліт), мене запрошують на інші проби — а нецікаво жити, тому що я нафантазував собі більше...

— Як багато ви пишете віршів? Подією став у 2016-му кліп «Твої гріхи» Тіни Кароль на вашу поезію — як відлуння кількарічних юнацьких стосунків зi ще студенткою Танею Ліберман через понад 10 років, коли не спілкувалися.

— Багато пишу віршів. Коли приходить натхнення, що спати не можеш — і пісні народжуються. Інколи миттєво за ніч. А з «Облака в штанах» Маяковського років 10 створював пісню: щось додавав і змінював.

Кожен поет пише і про себе теж. Моя улюблена пісня «Два дива»: писав її ще у 2001-му чи 2002 році, а доробив у 2018-му, виконував її публічно. Цей текст хотіла у мене взяти Тіна, але моєю умовою є: співати зі мною або пісня лишаться моєю. Йшлося і про інші, але не порозумілися. Я готовий надалі співпрацювати.

— «Твої гріхи» і ще «Обіцяй» — це подарунки були виконавиці чи саме співпраця?

— Я отримав умовні гроші за свою роботу. До речі, спочатку була написана музика композиції «Твої гріхи» і був якийсь первинний текст. Але я написав заново поезію. І це складно: накладати на готову музику текст. Навіть трохи міняли мелодику, наприклад, брідж у кінці. Бо співачка завжди по вокалу любить підняти «вау!» вгору, а я радив проспівати вниз внутрішнім голосом.

— Ваші стосунки зі ще Танею Ліберман стали відомі після публікації 2015-го у виданні, яке однозначно тяжіло до сенсаційності і «жовтизни». Зокрема, частина інформації приписувалася вашому батькові. Про нього взагалі мало інформації.

— Батько залишив нас, коли мені було 2 роки. Потім я бачив його 5 разів. Він дійсно трохи жив у нас, приїхав у Київ з Криму, коли ми винаймали з Танею 3-кімнатну квартиру. А після спілкування з журналісткою того видання, якій відмовив в інтерв’ю, взагалі намагаюся обережно спілкуватися з пресою, бо в надрукованому тексті з нашої розмови вийшло багато неточностей.

— Коли ви почали писати вірші?

— Перший — у другому класі. Пісні почав складати у студентському гуртожитку: попросив у когось гітару на ніч, мені показали чотири акорди, я це замалював, щоб запам’ятати — і почав придумувати нові, за ніч написав дві пісні, які потім виконували у гуртожитку інші.

«Поле темное, поле впереди, а жить так хочется, мать, да нету сил идти...» (наспівує). Цю пісню, яку написав тоді першокурсником у вересні, попросив вивчити Дем’ян Родзивелюк, який навчався на паралельному курсі, повіз її у Луцьк додому. А років через два я їду потягом «Київ—Одеса» і чую цю свою пісню. Перепитав, звідки знають? Мені розповіли, що боєць написав, класний чувак, але... його вже немає в живих. Мене трохи не побили тоді, коли сказав, що це моя пісня — бо не повірили, сприйняли за самозванця.

До мене ще двічі у ближчому часі зверталися, щоби співати мої пісні, але ті, які я хочу сам виконувати. От фінансування знайду собі...

— Із ким ви співаєте?

— У мене є мій гітарист. «Два дива» я підготував виконання з віолончеллю. Буде барабанщик і ще одна гітара. Можливо, долучу ще народний інструмент. Один iз музикантів з Харкова, інший — тут.

Наприклад, коли я був у Дніпрі — локдаун коронавірусу мене там зупинив цьогоріч, я оплачував проїзд своєму гітаристу, ми мали співати в концерті для бійців АТО/ООС на підтримку Ріффа, затриманого у справі Шеремета. Але концерт через той же локдаун не відбувся, хоча на репетиції хлопці приїздили.
Коронавірус кілька разів завадив долучитися до концертів в ООС.

До фронту я писав переважно російською. Утім опісля принципова позиція — тексти українською, деякі свої давніші вдалі пісні намагаюся перекласти з російської. Хоча це трохи складно: ямб-хорей дотримати.

— Ще читала, що ви інколи малюєте.

— В основному ручкою, про мольберт мрію. Це найперше моє творче захоплення. Бо батько малював; мені, мабуть, iз генами передалося. І мама малювала дуже часто, інколи нас це годувало.

Коли жили у Магадані (мама з вітчимом їздили туди на заробітки, разом зі мною), це був 1988 рік, мама навчала дітей малювати й оформляла афіші для кінотеатрів. Загалом мама завжди дуже гарно співала мені пісні, дуже хотіла бути співачкою, але батьки їй не дозволили реалізувати мрію — їхати на навчання в Одесу чи Київ.

Проте з дитинства завжди мама мені говорила: «Синок, ким ти захочеш — я завжди тебе підтримуватиму, щоби не було, як у мене». Це так і було: чи подавав я документи до закладу аеромобільних військ, чи забажав бути актором.

У Бессарабії є традиція: коли дитина починає ходити, на поріг ставлять шматок хліба, склянку вина, монету й олівець. Що малюк візьме — такий його шлях буде у житті. Я вибрав олівець, тобто творчу дорогу.